Істина чи точка зору?
Поговоримо про те, чи треба священникам і Церкві підлаштовуватися під мінливі умови життя, і якщо ні, то чому?
Дуже часто ми бачимо, що в Церкві існують прямо протилежні думки щодо того чи іншого питання. Хтось каже, що треба робити і думати отак, хтось каже, що інакше. Опоненти обзивають один одного розкольниками, зрадниками, хамелеонами та іншими божевільними словами. Але найгірше те, що в таких суперечках, відштовхуючись від цілком мирських аргументів із галузі геополітики, економіки та державних інтересів, люди цілком забувають про Євангеліє. А якщо згадують, то спотворюють його до невпізнання, використовуючи його для побудови хибних висновків.
У зв'язку з цим, хотілося б поговорити про те, чи треба священникам і Церкві підлаштовуватися під мінливі умови життя, і якщо ні, то чому?
Сподобатися всім, щоб… що?
Категорія священників, які намагаються підлаштуватися під уподобання аудиторії або під історичну ситуацію − це, в більшості випадків, люди, які не зовсім правильно розуміють слова апостола Павла, який сказав, що «для слабих, як слабий, щоб придбати слабих», і далі: «для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких» (1 Кор. 9, 22).
Відштовхуючись від цього висловлювання апостола, деякі священники, які вважають себе «великими місіонерами», роблять усе, щоб бути «своїм» у будь-якій компанії. Вони готові жартувати «нижче поясу» з молоддю, говорити про політику з чиновниками, пити горілку з бізнесменами та говорити лібералам, що Христос «був демократом і революціонером». У багатьох випадках такі люди йдуть на численні поступки моральним і релігійним принципам, виправдовуючи себе або «користю для ближнього» або «користю для Церкви». Найчастіше саме вони готові підлаштовуватися під мінливі умови життя, готові виправдовувати будь-які злочини влади чи гріхи тих, хто цю владу має – аби їм та їхній «церкві» було добре.
Не відкриємо секрет, якщо скажемо, що коли священник чинить саме так, то він нічому доброму свою паству навчити не зможе. Більше того, не тільки не придбає тих, перед ким він готовий зняти рясу і «забути» про своє священство, але й втратить тих, хто шанує це священство.
А проблема, ще раз повторимо, у тому, що слова апостола Павла «стали всім для всіх» розуміються неправильно. Адже справді може здатися, що святий у цьому випадку дає конкретну пораду «підлаштовуватися під мінливий світ». Але, чи це так?
Щоб відповісти на це запитання, звернімося до святих отців нашої Церкви.
Як «стати всім для всіх»
Церковні письменники і отці Церкви ніколи не вбачали в словах апостола Павла з послання до Коринтян натяк на те, що християнам дозволено відмовлятися від своїх принципів, щоб за допомогою такої відмови «принести користь» ближньому.
Так, блаженний Августин бачив у цитованій фразі апостола вказівку на те що, що він звертав людей до Бога «не обманом, а любов'ю і співчуттям». При цьому, як пише святий Амвросій Медіоланський, «Павло жив так, ніби був поза законом, залишаючись під ним». Зазначимо, що тут мається на увазі закон іудейський, який наказував людині величезну кількість зовнішніх дій і ритуалів, без дотримання яких спасіння вважалося недосяжним. Цей «закон» часто ставав причиною показухи та лицемірства, яких уникав апостол Павло.
Святитель Іоанн Златоуст, пояснюючи 1 Кор. 9, 22, говорить про сіяча, який сіє скрізь, навіть, мабуть, у безплідних землях, сподіваючись на те, що хоча б мала частина посіяного принесе плід. Такою ж для нього є і праця проповідника: говорити завжди і скрізь про Христа, сподіваючись, що хтось почує це слово.
Святитель Кирило Єрусалимський, тлумачачи висловлювання апостола Павла, для правильного розуміння його, вказує на Зразок – Христа, Який став хлібом для голодних, водою для спраглих, лікарем для хворих, викупленням для грішників і воскресінням для померлих.
На цьому, на думку святителя, має будуватися наша проповідь Євангелія. Завдання Церкви полягає в тому, щоб поєднати людину зі Христом. Завдання апостола в тому, щоб привести людину до Церкви.
Ніби вторячи святителю Іоанну Златоусту, архієпископ Никанор (Каменський) говорить про те, що слова апостола Павла треба розуміти виключно в гомілетичному сенсі. Тобто проповідник завжди повинен враховувати, хто та яка аудиторія стоїть перед ним. Архієпископ пише, що справа проповідника в тому, щоб навчитися говорити зі своїми слухачами так, як лікар говорить із хворим, як батько говорить із сином, або вчитель розмовляє з учнем.
Тут не йдеться про те, що лікар, батько чи вчитель відмовляються від якихось істин, а лише про те, що завжди треба узгоджуватися з розумовими здібностями та моральним станом слухачів. Наприклад, вчитель може сказати учневі, що земля квадратна, якщо учень не знає, що вона є кругла. Він повинен знайти такі слова, які б доступною мовою пояснили учневі правильне розуміння того, як влаштована наша планета.
Як бачимо, святі отці і церковні письменники вважають, що бажання апостола Павла «бути всім для всіх» не можна розуміти в сенсі відмови від принципів і віровчальних істин, щоб сподобатися будь-кому або «для користі Церкві». Ні, жодної користі для Церкви в такому разі не буде. Навпаки – буде лише шкода. Тому що не проповідуючи Христа, не говорячи про Євангеліє, не викриваючи гріх і не вказуючи на помилки, не можна бути християнином.
Тому що угодництво, пошук вигоди, дотримання своїх інтересів – це не християнство, а опортунізм.
Але, чи можна поєднати християнство й опортунізм?
Чи можна бути християнським опортуністом?
Ми не будемо наводити зараз величезну кількість свідчень і цитат із житій святих, які вказують на те, що християни дуже часто віддавали своє життя, але не погоджувалися відступити від Бога або від принципів Євангелія. Продовжимо нашу розмову у світлі слів апостола Павла у Посланні до Коринтян.
І тому використовуємо велику цитату з праці «Тлумачна Біблія» знаменитого російського бібліїста 19-го століття Лопухіна. Він пише:
«Деякі з сучасних богословів, бачачи, що суспільству важко повірити в чудеса, що описуються в Біблії, намагаються уявити віру в чудеса як зовсім зайву для істинного благочестя: сутність Євангелія – кажуть вони – не в чудесах! Зрозуміло, що така поступка духу часу зовсім не може бути виправдана, тому що вона змінює саме поняття про християнство як релігію, яка засвідчила про себе знаменами і чудесами (Євр. 2, 4). Буває також, що проповідники християнської моральності викреслюють зі своєї програми всі суворіші вимоги Євангелія, щоб залучити до себе людей із середовища освіченого суспільства, а іноді жертвують догмою християнства, церковною дисципліною, яку вважають обов'язковою лише для простого народу. Такий опортунізм завдає істотної шкоди істинному християнству, тому що він заохочує зневіру, моральну розбещеність і прихильність до чуттєвих насолод. Християнство в таких випадках є напівістиною, тільки уявною силою і, в кращому разі, лише манівцем у Царство Небесне. Але є опортунізм зовсім інший. Інший проповідник Євангелія має здатність глибоко проникати в таємниці чужої душі. Люблячим поглядом він бачить усе, що хвилює і бентежить чужу душу, і ось, коли йому доводиться звертатися зі словом умовляння до такої душі, він йде на поступки, пом'якшуючи суворість своїх викривлень, хоч і не жертвує при цьому суттєвими вимогами Євангелія та догмою.
Такий і опортунізм апостола Павла. Це не інше, як прояв його високого смирення і самопожертви на користь ближнього. Терпимість цього опортунізму не безмежна: він допускає, щоб кожен міг спастися по-своєму (вислів Фрідріха Великого), і це цілком довів апостол Павло, коли виступив із різким викриттям проти Ап. Петра, який своїми поступками іудеям в Антіохії міг цілком занапастити ту справу, яку там шляхом довгих зусиль вдалося зробити апостолу Павлу».
Опортунізм та Істина
Як бачимо, Лопухін вважає, що опортуністи, які поступаються «духом часу» або «жертвують догмою християнства», щоб «залучити до себе людей» – завдає «істотної шкоди християнству», тому що перетворює його на «напівістину» та «напівправду».
Нам здається, що саме цим і страждає величезна кількість людей Церкви – коли вони, за словами святителя Феофана Затворника, «свої смаки та своє розуміння законів ставлять вище за інших». Взагалі, якщо уважно проаналізувати все, що говорили отці Церкви, то стане зрозуміло, що вони не відступали від Істини, і не називали чорно-білим лише тому, що цього вимагає історична ситуація. Вони не намагалися сподобатися іншим, не загравали з ними, а говорили правду навіть тоді, коли це було небезпечно для життя.
Більше того, якщо врахувати, що в тексті апостола Павла «стало всім для всіх», слово «всім» (по-грецьки – πάντως) може бути перекладено як «за будь-яких обставин», то стане зрозуміло, що завдання християнина завжди і скрізь говорити про те, Хто є Шлях, Істина та Життя.
Так, це може бути важко, і багато нас не зрозуміють. Тому що одним здаватиметься, що «в цій ситуації» найголовніше – бути патріотом. Інші стверджуватимуть, що головне – «дотримуватися канонів». Треті скажуть, що на центральне місце мають займати «традиційні цінності», а ще хтось упевнений, що треба бути просто «сучасним і просунутим і крокувати в ногу з часом», приймаючи геїв та трансгендерів у свої обійми.
Але істинний християнин скаже, що головнішим, центральнішим і найважливішим може бути лише Христос. Все інше в порівнянні з Ним – сміття, яке розвіється вітром змін. І тільки Христос залишиться завжди тим самим, тому що Він − Альфа і Омега, Шлях і Життя.
І ні іншого шляху, ні іншого життя ми не маємо.
