Без чого людина не може наблизитися до образу Божого
Людина створена за образом і подобою Божою. Дійсно, все своє життя християнин повинен прагнути до обоження. Але як це зробити?
Одним із базових каменів фундаменту в справі спасіння є світозречення. Без нього спастися неможливо. Цей камінь лягає в основу, тобто від початку шляху. Його суть: «відступи від землі», тобто від суєти житейської, багатокористолюбства, багатослівності, безглуздої суєти. Ні втеча в монастир, ні пустеля, ні келія, ні навіть затвор від метушні не рятують. «Якщо не зумієш стати вище метушні всередині себе – у будь-якому місці отримаєш шкоду».
Для того, щоб зректися світу всередині себе, потрібно створити відповідний внутрішній фон, налаштування. Спосіб життя християн діаметрально протилежний духу сучасної споживчої цивілізації, цієї ідеології уречевлення людини, перетворення її на безіменну пронумеровану річ, де її «я» – лише об'єкт для маніпуляцій політиків, військових і менеджерів з продажу.
Світ культивує в людині ненаситний голод володіння речами, спрагу набуття – це та якість, яка вбиває в нас любов до Бога. Саме тому так важливо вибудувати в собі певний бар'єр, щоб, живучи в епіцентрі апостасійної цивілізації, нею не уражатися.
Коли світу потрібно змусити людину робити те, що їй не до вподоби, тоді вона використовує лише одну зброю – страх і насильство. В деяких випадках це передує спробі підкупу.
Від самої давнини і дотепер отці вчать одному й тому ж: «Живи у світі, як у пустелі», «Люби всіх і ні з ким не спілкуйся, хіба що побачиш, що людина благочестива і боїться Бога. Але і з ним спілкуйся в міру і лише час від часу», «Серед світу і людей перебуваючи, будь як той, хто живе в пустелі і людей не бачить», «Живіть у світі так, ніби вас там немає і не було: бачачи, не бачте і, чуючи, не чуйте…».
Святитель Феофан Затворник, виходячи з дому, ставив собі завдання: «не принести ні від чого ніякого враження», і йому це вдавалося: «буває стан, – пише він, – що людина, чуючи, не чує, і, бачачи, не бачить. Ось таку річ вам і потрібно влаштовувати у своєму серці. Тоді хоч із гармат впали – і то не чути».
«Дружба зі світом» не є відсутністю подвигу, або життя як таке – це завжди «ворожнеча проти Бога». Поступки та служіння духу цього світу є принесенням на вівтар матеріалізму, мілітаризму та егоїстичного гуманізму язичницьких жертв. Обмирщення стало головною зброєю диявола у передапокаліптичний час.
«Образ і міра передбачуваної колись апостасії здійснюється в сучасному людстві сповна, загальний відступ від Бога на нашій планеті до теперішнього часу утвердився в усіх сферах життя» – пише старець Іосиф Ватопедський.
У світі ми живемо за правилами гри, придуманої дияволом. Вона зіткана з клаптиків безлічі осередків під назвами «успіх», «достаток», «краса», «мода», «сексуальність», «суспільна думка», «рейтинг», «бізнес», «кар'єра», «наука», « статус», «громадянський обов'язок», їх мільйони. Обмануте людство вірить, що правила, установки, думки, орієнтири цієї гри вірні та істинні.
Рідко хто думає про те, що можна жити інакше. Синапси нашого мозку сатана обгородив червоними прапорцями, за якими лежить зона заборони: це «не прийнято», так «не належить» чи «ти мусиш», «ти зобов'язаний». Нікому крім Бога і батьків ми в цьому світі нічого не винні. Все це вигадки, вигадані дияволом.
Християни – це люди, які грають не за правилами. Особливо показовим у цьому плані є подвиг юродивих, які повністю порушували всі прийняті громадські правила та норми.
Подвиг юродства для нас надто високий. Нам пропонується дещо інша, хоч і споріднена, модель життя. Назвемо її мандрівкою. Суть цієї моделі - зневажити всі нав'язані гріховні правила життя цього світу. Для цього треба навчитися не озиратися на людей, на їхню думку, на те, що «люди скажуть» або «подумають», або на те, «що ж мені за це буде». Всі ці страхи – лише в нашій голові, це маркери диявола, щоб ми боялися порушити табу. Насправді, нічого цього немає. Є лише ми, є Бог і є Його заповіді.
«Якщо людина не покладе в серці своєму, що окрім її одної та Бога нікого немає іншого у світі, то неможливо їй буде знайти спокій у душі своїй. Якби я не зруйнував усього, то не відтворював би себе» (авва Алоній).
Апостол Павло не менш радикальний, ніж Христос: «Якщо не зробиш усе житейське сміття (у першотворі – «кал»), не набудеш Христа» (Флп. 3:8). Упорядкувати свій лад життя не вдасться, доки не буде встановлено правильної ієрархії цінностей. Якщо на самій її вершині не буде пошуку «Царства Божого і правди його» – все життя в цілому виявиться невдачею, навіть за наявності очевидних успіхів у частковості. Так, ганяючись за «зокрема», ми нерідко втрачаємо найважливіше – сердечну молитву.
Старець Ієронім Егінський наставляв своїх учнів так: «Стежте за своїм розумом. Не зв'язуйте себе нічим. Я й про збудовані мною церкви жалкую, бо обтяжував свій розум багатьма турботами і перешкоджав йому молитися. Посилено стежте за розумом. Не обтяжуй себе ні скорботою, ні безглуздими проблемами, ні чимось іншим. У воді, якщо вона чиста і спокійна, бачиш на дні шпильку. Так і розум».
В аскетиці центральний принцип – відсікання всього зайвого. Хто шукає зустрічі з Богом, той, починаючи з обмеження в їжі та сні, розвазі та спілкуванні, закономірно приходить до приборкання душевних поривів, помислів та образів. Тоді згасають спалахи емоцій, що коливають і терзають серце. Аскеза тіла мертва без аскези духу. Аскетизм – це практичне здійснення християнської ідеї перевернутої шкали цінностей (дивись Нагірну проповідь Спасителя).
Людина світу живе для себе, – людина Христова, навпаки, орієнтована на віддачу. Тому не може бути ніякого «полегшеного» християнства, і не можливий «комфортний» шлях до спасіння. Відмова від аскези ліберального християнства – це спроба зробити хресну дорогу зручною, безболісною, спокійною – це шлях назад, шлях від Христа.
Аскеза – це не привілей чернецтва, це сутність шляху спасіння.
З цим пов'язана рішуча відмова від усіх речей і засобів понад реальну необхідність, безжальне зречення від усього зайвого. Особливо це стосується предметів розкоші. Аскетичний принцип вимагає від усього – від ручки чи шпильки і до одягу та обстановки – триматися крайньої скромності та простоти.
Той, хто бажає спастися, повинен постійно стежити за своїми внутрішніми устремліннями: чи не з'явився інтерес до того, що суспільство вважає престижним і модним? Чи не вкралося почуття заздрості? Чи немає потягу до набуття нових речей понад необхідне – не важливо, чи то автомобіль чи одяг? Суть, звичайно, не в ціні речей, а в нашому ставленні до них, за яким ми можемо судити про міру нашого поневолення світом. Тому горе вам, багаті! І тут йдеться не про рахунок у банку, а про схильність до будь-якого, нехай і нікчемного, придбання.
Людина не може бачити сокровенне в споглядальній молитві перед тим, як звільнитися від видимого і поняття про нього. Хочеш знайти Бога? Тоді для початку «залишіть свої телефони, інтернет, спілкування, багатослівність, всю суєту..» – навчає Порфирій Кавсакалівіт. Зате «як людина відсікає від себе втіху цього світу, так само удостоїться і радості в Дусі Святому». «Намагайся не бути без Бога жодної миті свого життя, і тоді завжди будеш у безпеці», «Наскільки людина любить Бога і пам'ятає про Нього, настільки і Бог любить і пам'ятає цю людину».
Тільки святий мир Христовий почне торкатися душі, і з'являться перші ознаки присутності благодаті – душа покликана подвоїти обережність.
Найменший подих цього хтивого світу відразу ж її здує. Благодать – це найтонше віяння Духа Святого, вона вкрай чутлива до всього нечистого, і негайно відступає від душі за найменшу провину, за слово осуду, за марнослів'я, за пересичення, за рух гніву чи думку похоті.
«Злякати» благодать можна одним поглядом, настроєм, легким рухом душевної енергії у бік зла. Найважливіше із завдань християнина – цього не допустити. А значить, нам безперервно треба бути уважними та акуратними. Завжди. До самого моменту відокремлення душі від тіла.
