Що не досказно у притчі про сіяча
Недільна проповідь.
Христос говорив притчі простим людям, здебільшого малоосвіченим, які не володіли тонкими філософськими матеріями, чий розум не був схильний до глибокої рефлексії. Але Спаситель, що прийшов вночі до глибоко мислячого Никодима, відкривав уже глибші горизонти одкровення. Неможливо сказати всім так, щоб не виникало питань і було зрозуміло кожному. Слово Боже лише здається зрозумілим. А для того, хто щось таки не зрозумів, знайдуться тисячі голів, які віщатимуть цілодобово безперервно, пояснюючи і пояснюючи те, що залишилося не ясним.
Колись, багато років тому, я теж був такою самою «головою», яка відповідала на всі запитання. Слава Богу, ця самовпевненість у мене давно минула. І я тепер з подивом дивлюся на тих, хто все знає і готовий дати відповіді на будь-які запитання. Я впевнений, що жоден з них не зможе мені пояснити навіть те, про що йдеться в Символі віри, незважаючи на те, що все давно розжовано катехизисами та підручниками з догматичного богослов'я. Але це лише поверхневі знання. Одкровення – це не те, що можна зрозуміти розумом. Це те, що, минаючи розум, відкривається у духовній інтуїції серцю. Я знаю точно – той, хто знає, той мовчить. Мовчить, бо знає.
Той, хто переступив поріг, що знаходиться за межами слів і понять, вже не має питань. Але й відповідей на наші запитання у нього теж немає, бо їх неможливо вдягнути в слова.
Ось, здавалося б, така проста і розтлумачена самим Спасителем «Притча про сіяча». Суть її зрозуміла. Притча – попередження про небезпеку, яку несе в собі теплохолодність та бездушність до духовного життя. Що тут ще треба розбирати? Ну, хоча б те, що у притчі претензії виставляються до ґрунту, а не до сіяча. Птах забрав зерно, кам'янистий ґрунт не дав плодів, земля, не підготовлена до посіву, не змогла дати врожаю. Але хіба могло бути інакше? Хіба можна чогось іншого чекати від каменю чи землі, що поросла бур'яном? Хіба винен камінь у тому, що він не чорнозем? Чи дике поле в тому, що воно не очищений від бур'янів город? Можливо, земля якимось чином могла відігнати птицю та захистити зерно?
Я неодноразово переконувався у своїй педагогічній практиці, що К. Ушинський та А. Макаренко мали рацію, попереджаючи нас про те, що немає сенсу витрачати зайві сили на учнів, які не здатні займатися науками. Грунт кам'яний не здатний до засвоєння знань. Можна застосувати до нього передові методики освіти, можна робити титанічні зусилля, але, якщо школяр від народження не здатний до осягнення глибоких знань, прищепити їх не вдасться.
Те саме можна віднести і до релігійного почуття. Їм володіє насправді не так багато людей. Більшість із нас живуть на землі так, як і всі інші тварини. Це та сама боротьба за виживання, турбота про безпеку, інстинкт продовження роду, полювання заради харчування. Тільки форми, способи та засоби ми для цього використовуємо, на жаль, дещо інші, ніж тваринний світ. Від цього на землі і страждає все живе.
Можна скільки завгодно пояснювати це затьмаренням розуму та духовною сліпотою як наслідком гріхопадіння, але суть від цього не змінюється. Більшість людей по відношенню до Бога і до власного спасіння серця або кам'яні, або зарослі бур'яном багатопіклування. Більшість людей проживає своє життя, жодного разу навіть не задумавшись про Бога, не кажучи вже про те, щоб якось наблизитися до Нього.
Але вони народилися такими. Що ж тепер? Вони гідні пекла лише тому, що не мають у своїй душі жодної потреби ні в Бозі, ні у спілкуванні з Ним? Людина на вісімдесят відсотків складається із спадковості. І лише на двадцять із того, що сформувало в ній культурне середовище, виховання та освіта. А з цих двадцяти, можливо, кілька відсотків залишиться в неї на те, що вона може добитися сама, самотужки. Але навіть ці самі сили дано їй від народження. А якщо їх не було й близько?
Де проходить межа між нашою свободою та благодаттю Божою? Де я можу сам, а де тільки благодать? Що я можу, а що без Бога аж ніяк? Ці питання не нові, про них сперечалися Пелагій та Августин, їх, в тій чи іншій мірі, порушували релігійні філософи та мислителі. Але й крім них є ще мільйон питань до Бога.
Праведний Іов був упевнений, що у суперечці з Богом він обов'язково виграє. Як же могло бути інакше? Адже він був очевидно правий. Бог не справедливий, Він порушує свої власні закони. Хіба це не зрозуміло?
Іов був готовий сміливо вийти на суд із Богом і виграти суперечку.
Бог не засудив за це Іова. Він засудив його друзів, які виправдовували Бога та звинувачували Іова. Ще один парадокс Святого Письма. Коли Бог прийшов на прохання Іова, то не став йому нічого пояснювати. Він сам став ставити запитання. Але Іов мовчав не на питання, а від бачення Самого Бога. Для нас, тих, хто Бога не бачив, залишаються лише питання, які Бог задав Іову. І головна відповідь на них – ми не розумніші, не справедливіші, і не велелюбніші за Бога. Якщо щось нам не зрозуміло, то це не тому, що Бог неправий, а тому що ми не знаємо так, як знає Бог. І наша логіка не той інструмент, за допомогою якого можна вивчити глибини промислу.
Бог чекає від нас духовної практики, а не роздумів, у які вкидає нас хибний егоїзм за допомогою своєї улюбленої зброї – інтелекту. Якщо Бог дає нам заповіді – значить, ми маємо прагнути їх виконати, навіть тоді, коли в нас це не буде виходити. Я не думаю, що, давши заповідь: «Будьте досконалі як досконалий і Отець ваш Небесний», Христос чекає від нас того, що, прокинувшись з ранку, ми станемо маленькими богами і почнемо всіх обдаровувати своєю жертовною любов'ю, терпінням і ласкою. Але ми маємо рухатися в цьому напрямі.
Людина схожа на хворого-візочника, якому Спаситель каже: «Встань та йди». Він встане, але одразу впаде, намагаючись зробити перший крок. Але якщо при цьому він намагатиметься йти і далі, незважаючи на падіння, яке його переслідуватиме, він зрештою зможе ходити. Але не завдяки власним зусиллям, а завдяки Божій допомозі.
Ми самі по собі, звичайно ж, ні на що хороше не здатні, крім одного – висловити свою згоду з цим найкращим і робити все можливе, щоб до нього прагнути. На цьому шляху ми прийдемо до досвідченого знання нашого власного безсилля у боротьбі зі злом, яке живе у нашій душі. Ми прийдемо також до смиренності, а разом з цим і до розуміння того, що і в інших людях живе таке саме зло, і вони проти нього так само безсилі, як і ми. Від цього у нас з'явиться співчуття. А разом з ним прийде Божа благодать, яка змінить нас. На цьому шляху на нас чекають не перемоги, а поразки, не слава, а ганьба. Ми, звичайно ж, будемо падати, але важливо, щоб ми падали головою до Бога, а не навпаки. Потім знову піднімалися і йшли далі.
У Притчі про сіяча зерно, що падає на землю, пасивне. Його майбутнє залежить тільки від якості ґрунту, на який воно впало. Але насправді, якщо прийняти те, що зерно – це слово Боже, воно має активну силу. І ця сила така, що здатна подрібнити камінь, знищити бур'яни, відігнати хитру птицю. Для цього зерна немає нічого неможливого, аби сам ґрунт дав свою згоду діяти в ньому і перетворювати те середовище, в яке воно потрапило.
