Якщо завтра ми прокинемося автокефальними

Чимало заперечень серед читачів викликала недавня стаття СПЖ «Сало для святих Маккавеїв». А саме – її теза про те, що в умовах сьогодення розрив духовного і канонічного зв'язку з Руською Православною Церквою та створення Єдиної Помісної Церкви (ЄПЦ) є зрада Православ'я.

Де тут зрада, якщо ЄПЦ стане такою ж, як і інші Помісні Церкви? Чим погана автокефалія для УПЦ, якщо вона буде канонічною? Спробуємо розібратись.

Запитання перше: хто ініціатори та головна рушійна сила ідеї ЄПЦ?

Так, серед самої УПЦ є прихильники автокефалії. І серед єпископату, і серед духовенства, і серед мирян. Їх не так вже багато, і ступінь їхньої прихильності до цієї ідеї дуже різна. Але факт залишається фактом: тему автокефалії просувають зовсім не вони. Цю ідею активно розкручують політики, можновладці. Їх можна назвати поіменно: Президент Петро Порошенко, спікер Андрій Парубій, прем'єр Володимир Гройсман та інші. Саме ці люди їздять по східних патріархатах і ведуть переговори щодо ЄПЦ. Саме ці люди піднімають тему де тільки можна: на брифінгах, прес-конференціях, мітингах, урочистих подіях, переговорах і т. д. Саме ці люди є локомотивами тиску на канонічну УПЦ у питанні автокефалії.

Запитання друге: яка головна мета ЄПЦ?

Ці самі можновладці зовсім не приховують мети автокефалії – протистояння з «державою-агресором». Прямим текстом про це сказав Петро Порошенко у своїй промові на Володимирській гірці в день Хрещення Русі в 2016 році: «Ми не будемо пасивно спостерігати за втручанням іншої держави у церковні справи, за її спробами використовувати в своїх інтересах почуття частини українських православних. <...> Два з половиною роки тому Москва розв'язала війну проти золотоверхого Києва. <...> Це одна з причин, чому Верховна Рада аргументовано звернулася до архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха».

Так, Президент сказав, що це лише «одна з причин», але інших чомусь не озвучив. Як не озвучив їх і в 2017 році, вже у Facebook:



Знову Москва, знову «країна-агресор»! Інших причин просто не існує. Подібних висловлювань з вуст українських політиків, громадських та релігійних діячів можна назбирати ще тисячі. Всі вони свідчать абсолютно однозначно: ЄПЦ в Україні потрібна для боротьби з «державою-агресором».

Ні про яке «церковне благо», «успіх спасительної місії Церкви» та подібні речі не йдеться. Але ж саме ці критерії мають бути покладені в основу при вирішенні питання про автокефалію. Саме про це говорять предстоятелі Помісних Церков у фільмі «УПЦ: у вірі та істині».

Ну скажіть, навіщо заснував Христос на землі свою Церкву? Хіба для того, щоб вона була слухняним знаряддям у боротьбі з «державою-агресором»?

Давайте уважно почитаємо Євангеліє. Адже за часів земного життя Спасителя в Палестині був свій «окупант», Римська імперія, яка насаджувала ненависний для багатьох руський мир, вибачте, римський мир (Pax Romana). І тодішні політики, фарисеї всіма правдами і неправдами намагалися змусити Христа засудити «окупанта», а ще краще – очолити проти нього іудейське повстання: «Спостерігши ж Іісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один» (Ів 6, 15). А Христос взагалі нічого не говорив з приводу Римської імперії, крім того, що «віддавайте кесареве кесареві» (Мф 22,21). Непатріотично якось...

Запитання третє: що кладуть в основу ЄПЦ?

Абсолютно однозначно в основу ЄПЦ буде покладена ідея української ідентичності та української державності. Кілька характерних цитат з вуст «патріарха» Філарета (Денисенка): «Сьогодні всі, хто дбає про Українську державу, впевнені в тому, що в нашій країні має бути Єдина Помісна Українська Православна Церква» ( «Слово про створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні»). «Буде одна Помісна Церква, буде і церковний мир. Тому що буде держава» (інтерв'ю «Радіо Свобода» 7.01.2017 р.).

Що можна говорити про релігійну свідомість людей, які під час «хресного ходу» УПЦ КП 28 липня 2017 року скандували: «Україна понад усе!», «Слава нації!», «Смерть ворогам!»?

Можна взяти практично будь-яку промову прихильників ЄПЦ та порахувати, скільки разів там згадується слово «Україна» і скільки – «Христос». Ось, наприклад, вже згадуване «Слово про створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні». У цій досить невеликій публікації слово «Україна» та похідні від нього зустрічаються 34 (!) рази. Вгадайте, скільки разів «патріарх» Філарет згадав ім'я Христа Спасителя. Один раз! Та й то – в кінці. Адже апостол Павло колись сказав, що «ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона Іісус Христос» (1Кор 3:11). Але, мабуть, це не про ЄПЦ.

Запитання четверте: якими методами створюють ЄПЦ?

Знову ж таки, відповідь абсолютно однозначна – насильницькими. На законодавчому рівні це відверто антицерковні законопроекти №№ 4128, 4511 та 5309. Мало того, що вони антицерковні, вони ще й відверто антиконституційні і антинародні. Усі нормальні експерти, навіть далекі від симпатій до УПЦ, в один голос говорять про це. Нічого, крім ворожнечі, ненависті та зневаги до прав величезної кількості українських громадян, ці закони принести не можуть. Але влада вперто не знімає їх з порядку денного Верховної Ради. Навіть якщо вони ніколи не будуть прийняті, сам факт їхнього перебування на розгляді парламентом є дуже потужним фактором тиску на УПЦ і насамперед на її Предстоятеля Блаженнішого Онуфрія у питанні створення ЄПЦ.

В інформаційному просторі на голову канонічної Церкви потужним потоком ллють брехливий та безпідставний бруд. «Церква окупанта», «агенти Кремля», «гундяївці», «сєпари», «вороги української нації»! Ці та подібні до них епітети повторюють на всі лади та смакують з усіх боків. Послухавши деяких ведучих «5-го каналу», «1+1», «ZIK» та інших, так і хочеться підійти та вимити їм рти запашним туалетним милом.

Цю кампанію очорнення УПЦ і, відповідно, вихваляння розкольницьких «патріотичних» конфесій підхоплюють політики, громадські діячі, люди, які називають себе вченими, філософами, інтелектуалами, істориками і т. д. Усі вони підводять «наукове» обґрунтування під «нагальну необхідність створення ЄПЦ і якомога швидше. Усі вони також таврують канонічну Церкву недобрими словами та звинувачують її в усіх негараздах України: економічних, політичних, військових, міжнародних і т. п. Виявляється, в усьому винні не бездарні політики та непрофесійні керівники. Винна... Українська Православна Церква! Залишилося тільки крикнути: «Християн – до левів!».

Захоплення храмів УПЦ стали буденним явищем. Новини про це вже сприймаються як щось само собою зрозуміле.



Подібна робота радикалів з «Правого сектора» навіть оформлена офіційно у вигляді угоди «Про співпрацю та взаємодію», в першому ж пункті якої чорним по білому написана мета такої співпраці – створення ЄПЦ.

Запитання п'яте: що, якщо УПЦ стане автокефальною, – об'єднається з розкольниками та увійде до ЄПЦ?

По-перше, подія, що відбудеться із 100%-вою вірогідністю, – це розкол у самій Церкві. Величезна кількість єпископів, священиків, ченців і мирян не підтримають автокефалію та оголосять про свій перехід під безпосередній омофор Патріарха Кирила. Монастирі, парафії і навіть єпархії не підкоряться рішенню про автокефалію. Почнеться страшна чехарда і черезсмужжя. Всі взагалі перестануть розуміти, на чиєму боці правда. Прихильники протилежних думок з питання автокефалії неминуче радикалізуються і почнуть звинувачувати один одного у всіх смертних гріхах. Захоплення храмів і церковного майна, насильство та безчинства зростуть багаторазово.

Уже багато разів говорилося, що в Україні немає найпершої, необхідної (але недостатньої) умови для канонічної автокефалії – одностайності з цього питання самої Церкви! Хоч би як не хотілося прихильникам автокефалії, але в УПЦ сьогодні домінує точка зору про оптимальність нинішнього канонічного статусу УПЦ: самостійність в управлінні та збереження духовного зв'язку зі Вселенським Православ'ям через Руську Православну Церкву.

Більш того, всі нападки на Церкву, про які говорилося вище, тільки звели цю єдність з православним світом через РПЦ у статус символу приналежності до Церкви Христової. Сила дії дорівнює силі протидії. Це третій закон Ньютона. Закон фізичний, але застосовний тут повною мірою. Якщо на якийсь об'єкт діє зовнішня сила, то в самому цьому об'єкті виникає сила, рівна їй за модулем (величиною) і протилежна за вектором (напрямком). Точно так само відбувається і в даному випадку. На УПЦ діє зовнішня сила, що примушує її розірвати канонічну єдність з Руським Православ'ям та об'єднатися з розкольниками. Але це викликає рівну за силою протилежну реакцію – переконаність стояти в єдності з РПЦ незважаючи ні на що.

Є розхожа фраза, що в епоху радянських гонінь Церкву врятували «білі хусточки», тобто прості віруючі жінки, бабусі, часто неосвічені, але які зберігали вірність Церкві, попри усі погрози влади, попри всю атеїстичну пропаганду.



Так от, неприхована ворожнеча проти УПЦ призвела до того, що сьогоднішні «білі хусточки» в більшості своїй переконані: автокефалія, якою б вона не була, – зрада Православ'я. І з цієї точки зору їх не зрушать жодні логічно правильні богословські міркування про благодатність канонічного відділення від РПЦ. Варто тільки якомусь архієрею, священику або ченцю заявити про непокору автокефалії – і «білі хусточки» одразу ж стануть на його бік. Змінити таке переконання можуть лише десятиліття доброзичливого ставлення до Церкви з боку держави.

По-друге, всі ці розділення та наступні за ними сварки і протистояння остаточно дискредитують Церкву в очах світського суспільства. Вже й так взаємні звинувачення різних конфесій призводять до того, що людина, що стоїть на порозі храму, часто не переступає цей поріг, бо не розуміє, як можуть настільки вороже один до одного ставитися люди, які іменують себе християнами.

«Бо через вас зневажається Боже Ймення в поган, як написано» (Рим 2,24). На жаль, української ситуації це стосується повною мірою. Часто в очах людей, поки ще не церковних, православні постають якимись дивними дріб'язковими людьми, що б'ються через якусь канонічність або неканонічність. Це питання, канонічність, якщо буде на те воля Божа, розглянемо в наступній статті. Зараз же просто скажемо: канонічність або неканонічність – це зовсім не пусте питання. Це одне з найважливіших питань, що кардинальним чином впливає на долю людини у вічності. Але про це, зазвичай, людина дізнається, вже переступивши поріг храму. Якщо вона його, звичайно, переступить, дивлячись на нашу міжконфесійну ворожнечу.

По-третє, неминуче повстання великої частини віруючих проти автокефалії і наступний за цим сплеск насильства з обох сторін стане потужним каталізатором зростання сепаратистських настроїв. Ні для кого не є секретом, що переважно у південно-східних регіонах України існує латентне (приховане) співчуття ідеям відокремлення від Києва з його постійними невдачами в політиці та економіці. Час від часу з'являються вже і відкриті вимоги робітників того чи іншого занепалого підприємства відновити економічні зв'язки з Росією. І справа не в симпатіях до «руського миру». Цим робітникам просто нічим годувати свої родини. Зв'язки не відновлюються, соціальна напруга зростає. Якщо до цього додасться ще й релігійний фактор, ситуація може просто вибухнути з дуже великою ймовірністю.

Ми вже це проходили. Коли до всіх утисків «народу малоросійського» в Речі Посполитій додалася ще й Берестейська унія 1596 року (та ж сама ЄПЦ кінця XVI століття) – спалахнули козацькі повстання, і закінчилося це все приєднанням українських земель до Росії в 1654 році. Сьогодні всі історичні процеси відбуваються набагато швидше, і те, що в XVII столітті зайняло майже 60 років, зараз може здійснитися за два-три роки.

Запитання до Порошенка та інших: воно вам треба?!

По-четверте, відокремившись зовсім від РПЦ, Українська Православна Церква потрапить у неминучу залежність від світської влади. Так було завжди і скрізь: і в Росії, і в Болгарії, і в Румунії тощо. Церква буде змушена, зі скрипом або без, виконувати побажання цієї влади. І якщо в минулих століттях це було не так вже й страшно, бо представники влади мали християнський світогляд, то сьогодні ситуація зовсім інша.

І справа не лише в тому, що Церкву використовуватимуть як агітаційну машину на виборах. Якби тільки це... Церкву рано чи пізно будуть примушувати до наступного:

• визнання одностатевих шлюбів, прав представників ЛГБТ, їх вінчання і т. д.;
• визнання права людини на евтаназію;
• визнання альтернативних форм сім'ї;
• визнання права жінок на священство;
• поступове вилучення з громадських місць християнських символів, щоб не «травмувати» почуття представників інших релігій;
• заборона на згадування про виняткову істинність християнської релігії (це не толерантно);
• зрештою – зведення всього церковного життя до красивих обрядів, і то – подалі від чиїхось очей.

Звучить якось аж занадто, правда? Але варто поглянути на те, що відбувається сьогодні в Європі, і це не здасться вже чимось немислимим. Ми ж прагнемо саме до Європи. Кілька років масованої пропаганди, сформована громадська думка, відповідне законодавство, слухняна ЄПЦ – і все це може стати реальністю в Україні. Саме цього з часом вимагатимуть європейські чиновники від української влади, а українська влада, у свою чергу, від ЄПЦ. Вимагатимуть обов'язково. Бо Церква в Україні є наймасовішою неурядовою організацією, що має вплив на величезну кількість людей. І саме її треба буде змусити не перешкоджати насадженню в Україні «європейських цінностей».

Звичайно, це може відбуватися і при нинішньому статусі УПЦ. Але в єдності з РПЦ набагато більше можливостей і ресурсів протистояти всьому цьому. У будь-якому випадку, можна кивнути на Московського Патріарха і сказати: «ідіть вирішуйте з ним».

У Європі по всіх вищевказаних пунктах протестантські деномінації вже здалися на милість переможця. Католицька Церква ще тримається, вінчання одностатевих пар у костелах – це поодинокі випадки з ініціативи окремих священиків. Подібні прецеденти мали місце в Швейцарії, Австралії і деяких інших країнах та викликали осуд Ватикану. Але тиск на Римський престол в цьому питанні посилюється. Ось, наприклад, скрін з сайту респектабельного німецького агентства Deutsche Welle:



Зауважте, це думка не просто людей, а людей віруючих, церковних. Для довідки: у Німеччині бути католиком, як і членом будь-якої іншої конфесії, непросто. Для цього потрібно зареєструватися в якості члена тієї чи іншої громади та платити спеціальний податок, сума якого залежить від доходу і від федеральної землі. Наприклад, для жителя Баварії цей податок становить € 800 (!) на рік. Тобто, коли ми читаємо, що 70% католиків – за вінчання гомосексуалістів або 87% – за жіноче священство, треба розуміти, що це думка людей, які не просто ходять в церкву, а утримують її зі своєї кишені. А як відомо, хто платить гроші, той замовляє музику. І таке не лише в Німеччині.

Задайтеся питанням, чому Римська курія так наполегливо шукає співпраці з РПЦ? От і держсекретар Ватикану кардинал П'єтро Паролін зібрався відвідати Москву днями. А у відомій Гаванській декларації 2016 року, підписаній папою Франциском і Патріархом Кирилом, Римський престол взагалі погодився на нечуване – визнати унію історичною помилкою (!): «Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму» колишніх століть, який передбачає приведення однієї громади в єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом до відновлення єдності» (пункт 25 Декларації). Навіщо такі поступки?

Не останнє місце в мотивах Ватикану займає пошук природного союзника у протистоянні з войовничим європейським секуляризмом (відступом від істин віри). І такого союзника Римський престол бачить саме в РПЦ – численній, впливовій та консервативній.

Можна також сказати, що українська влада в разі автокефалії буде вже на повну використовувати ЄПЦ у боротьбі з «державою-агресором». А це й молебні про перемогу «української зброї», і проголошення анафем «сєпарам» та «окупантам», і «смерть ворогам» на хресних ходах та інших церковних заходах (як це зараз відбувається в Київському патріархаті), і т. д.

По-п'яте, при створенні ЄПЦ неминуче виникне питання, вкрай важливе для більшості Помісних Православних Церков: як бути з неканонічністю рукоположень «духовенства» УПЦ КП та УАПЦ. У багатьох Церквах існують невизнані розкольницькі угруповання. Якщо видати якесь рішення, голосно назвати його «томосом» та оголосити всіх їх гуртом канонічними, буде створено дуже небезпечний прецедент. Багаторазово зросте спокуса чинити розкольницькі дії, і настільки ж впаде церковна дисципліна. Саме поняття священства виявиться розмитим. У будь-якій країні будь-який клоун зможе надіти священицькі одежі, отримати «рукоположення» від такого ж клоуна і почати «священнодійствувати». А на запитання про благодатність сказати: «Безблагодатний? Ну й нехай! Пройде час – визнають, нікуди не подінуться» і кивнути при цьому на Україну.

Уявити, що нинішні «ієреї» і «єпископи» УПЦ КП та УАПЦ принесуть покаяння, виконають призначену їм єпитимію, кілька років пробудуть якими-небудь читцями чи іншими нижчими кліриками і тільки потім спроможуться канонічного рукоположення, не уявляється можливим. Ось це вже точно фантастика!

Є, правда, варіант їх усіх перерукоположити без всякого покаяння та єпитимій. Але тоді виникає наступний момент.

По-шосте, кадрове питання. Будь-який розкол в момент свого виникнення зазнає кадрового голоду. Так було і при створенні УАПЦ в 1921 році, так було і при створенні УПЦ КП в 1992 р. Вирішується кадрове питання в таких випадках двома шляхами. Перший – це переманювання з канонічної Церкви священиків, які заборонені там у священнослужінні за якісь провини або чимось ображені на своїх архієреїв. Тобто морально не надто стійких. Захотів якийсь архімандрит стати єпископом – а йому не дають. Тут же знаходиться вихід – піти до розкольників, як правило, обливши Церкву всіляким брудом, і швиденько заслужити цим «архієрейство».

Другий шлях – це «рукоположення» всіх бажаючих, хто хоч якось для цього підходить. Як правило, ці бажаючі керуються не мотивами самовідданого служіння Богу і ближньому, а бажанням швидкого кар'єрного росту та особистого добробуту.

Щоб у цьому переконатися, достатньо почитати біографії «єпископів» УПЦ КП та УАПЦ на їхніх офіційних сайтах. Це або колишні священики канонічної Церкви (в тому числі з російських єпархій), що пішли з неї через конфлікти зі своїми архієреями. Або ж зовсім молоді люди, що виникли якби нізвідки та зробили стрімку церковну кар'єру в рекордно короткі терміни.

І у випадку з автокефалією вся ця «братія» увіллється в ЄПЦ. Можна припустити, що скандали на кшталт «Єпископ УАПЦ продав монастир» траплятимуться регулярно.

По-сьоме, при автокефалії і держава, і колишнє розкольницьке «духовенство», що увійшло до ЄПЦ, зажадають перегляду церковних святців. Якось непатріотично стане шанувати святих «держави-агресора». Особливо царя-страстотерпця Миколая і його родину, новомучеників руських, блаженних Ксенію Петербурзьку і Матрону Московську та багатьох інших. Натомість з'являться такі особистості, як Василь Липківський, «святі революціонери і воїни УПА» і т. п.

Можна ще наводити: по-восьме, по-дев'яте і т. д. Можна говорити, що з великою імовірністю на нас чекає відмова від церковнослов'янської мови богослужінь, введення григоріанського календаря тощо. Можна ще багато про що говорити.

Абсолютно ясно, що Церкву Христову нечистоплотні політики хочуть через автокефалію зробити слухняним знаряддям боротьби з «державою-агресором», хочуть використати Її у передвиборній боротьбі, хочуть змусити Її служити українській національній ідеї та прийняти «європейські цінності», про які говорилося вище.

І що, згода з цим не є зрада Православ'я?

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.