«Я бачила на власні очі Царство Боже». Розповідь очевидиці

27 Лютого 21:03
1096
Для кожного, хто сумує, у Господа знайдеться втіха. Фото: google.com Для кожного, хто сумує, у Господа знайдеться втіха. Фото: google.com

Сьогодні, коли більшість із нас зажурилася, дивлячись на те, що відбувається на нашій Батьківщині та по всій планеті, нам, як ніколи, потрібна ін'єкція здорового християнського оптимізму. 

Чому Великодня віра стала більше асоціюватися зі смутком за Богом, ніж із радістю в Богові, я не знаю. Можливо, тому, що ми втратили той прямий зв'язок і єдність із Богом, які робили перших християн найщасливішими людьми на землі.

Будучи зовсім молодим священником, я замислився над таким питанням. Якщо, наприклад, полководець у результаті бойових дій виграв бій, але при цьому занапастив майже все своє військо, чи можна його назвати переможцем? Якщо Христос є Спасителем, то, напевно, це має бути масштабне спасіння. Проте православні – це явно не більшість населення земної кулі.

З тих, хто формально хрещений, дай Бог, щоб хоч один відсоток були постійними парафіянами храмів і практикуючими, як кажуть, вірянами; а з цих практиків добре б одному з десяти досягти святості. Так кого ж тоді спас Христос, і чи можна Його назвати в цьому випадку Спасителем? Розмови про Дар спасіння, як данність, і свободу вибору, як здатність прийняття цього Дару, мене не влаштовували. Мені важливим був факт того, що буде на виході, а не те, хто на що здатний. Тому що тільки за кінцевим результатом ми можемо судити про успіх місії.

Євангеліє не розкриває нам долі світу і людства до кінця, зупиняючись лише на події Страшного Суду та відплати. Святі отці відповідають по-різному на ті питання, які не мають однозначної відповіді в Одкровенні.

Коли я промислом Божим змушений був займатися професійно-книжним богослов'ям, то ясно усвідомив, що думки святих отців, за винятком того, що ми називаємо «Consensus patrum», звичайно ж, не можуть бути критерієм істини. Вони, як і всі звичайні люди, лише висловлювали своє розуміння того чи іншого питання. Навіть один і той же отець міг давати прямо протилежні відповіді на те саме питання. А в різних отців повно прикладів радикально протилежних думок.

Для себе я вивів такі собі «сходинки довіри» святоотцівській думці – судження місіонера і проповідника, навіть найславетнішого, для мене авторитет менший, ніж думка преподобного подвижника та ісихаста. Чим вища і глибша молитва, чим більший ступінь обожнення, тим ясніше споглядання Істини.

Я цілком згоден із преподобним Ісааком Сирином, який навчає, що в Одкровенні від Духа Святого, яке дається християнам у стані споглядання, відкривається те, що приховано у Святому Письмі. Це можна назвати Надодкровенням. Неодноразово я переконувався в тому, що насправді думки обожених подвижників, які досягли надсвіту Світла, завжди ближче до Нового Завіту, ніж думка відомих місіонерів і проповідників.

Ми не знайдемо в Євангелії жодного слова, згодного з думкою святителя Іоанна Златоуста про те, що, почувши промови єретика, «вдар його по обличчю, бий по вустах, освяти руку твою ударом» (до речі, сам святитель так ніколи не робив).

Слова святителя Філарета Московського про необхідність «нищити ворогів Вітчизни» паралелей у Новому Завіті також не мають. Але слова преподобного Силуана Афонського про необхідність любові до ворогів, як головної умови для спасіння, легко підтверджуються вченням Спасителя. Те, що пише преподобний Ісаак Сирин про «серце милуюче», також має прямі паралелі зі Святим Письмом Нового Завіту.

Книгу преподобного Софронія Сахарова про святого Силуана Афонського я прочитав набагато раніше, ніж канонізували цих двох старців. Здивувала історія посмертної долі голови преподобного Силуана.

Після того, як світ дізнався з книги архімандрита Софронія про старця Силуана, багато хто приїжджав на Афон і шукав мощі святого в Пантелеймоновому монастирі, де він подвизався. Тоді ігумен монастиря наказав голову преподобного знищити, щоби не бентежила народ. У цей монастир було прийнято їхати до глави Пантелеймона Цілителя. Але два ченці, яким було наказано голову Силуана втопити, не виконали послуху і сховали її в скриньці.

Потім, за спогадами схиархімандрита Серафима (Томіна), прийшов інший ігумен, який теж наказав знищити голову – закопати її. Але ченці знову переховали голову. Зрештою наступним ігуменом став один із тих ченців, який голову ховав. Але тоді почалося прославлення старця Силуана.

Ми всі пам'ятаємо, як Бог сказав преподобному Силуану: «Тримай розум у пеклі і не зневіряйся». Найголовніше в цій фразі, як я думаю, − «не впадай у відчай».

Ми живемо в земному пеклі, але не повинні при цьому зневірятися. Тому що досвід пекла нам потрібний для того, щоб увійти у вічність.

Якщо ми його не пройдемо на землі у вигляді скорбот, хвороб і всього того, що ми розуміємо, як життєвий хрест, то доведеться проходити його після смерті. На запитання, яке я поставив на початку статті, відповідь знайшлася в книзі про преподобного Силуана. У якійсь несамовитості старець молився і запитував Бога: «Ми, ченці, зреклися світу, залишили рідних, проводимо болісне життя і ніяк не можемо досягти успіху в добрі. А чи багато з нас спасеться? Я перший гину. А мирські, що вони? Скільки їх, тих, хто навіть на шлях спасіння не вступив».

Святий Силуан плакав про це, і Бог запитав його: «Ти чому плачеш так? Хіба ти не знаєш, що Я судитиму світ?». Старець мовчав. Господь відповів: «Я помилую всяку людину, яка хоча б одного разу в житті покликала Бога». Тоді старець з подивом запитує: «Навіщо ми так мучимося щодня?». Господь на рух його думки відповів: «Ті, що страждають за заповідь Мою, у Царстві Небесному будуть Моїми друзями, а решту Я помилую». І Господь відійшов...

З одного боку, у цьому одкровенні є радість оптимізму. Так, Господь – Спаситель усіх людей (1 Тим. 4:10), Христос – воістину Спаситель. Але з іншого, я можу припустити, що безодня між помилуваними і друзями Божими буде дуже велика. І чи буде радість помилуваним від помилування, коли вони побачать і усвідомлять, яку велику радість втратили? Яке щастя вони могли б придбати за дуже короткий проміжок свого земного життя і як вони пропустили цю можливість.

Якби ми побачили зараз, що Бог приготував на віки вічні тим, хто любить Його, то закинули б усі земні справи і жили тільки заради одного – здобути це щастя.

Але тоді наша мотивація була б продиктована вигодою та нещирим прагненням до Богоугодження і чесноти. Я вам наведу розповідь раби Божої Анни, з якою я нещодавно познайомився. Ми живемо у різних країнах, але сьогодні технічні засоби дають нам можливість долати будь-які відстані.

Анна народилася на сході та прийшла до Православ'я з іновірної традиції. Те, як це відбувалося, гідне окремої розмови. Можливо, я про це колись напишу. А зараз я лише наведу один приклад із її життя.

Анна відчула потяг до Іісусової молитви та активно практикувала її у своєму духовному житті. Якось, розповідає вона, до їхнього міста привезли чудотворну Феодорівську ікону Божої Матері. Це був кінець жовтня 2015 року. Анна, піднімаючись сходами до храму на богослужіння, отримала внутрішнє сповіщення, що у храмі «перебуває Велична Особа». Не розуміючи, що це за повідомлення і боячись бути спокушеною, жінка вирішила не надавати цьому значення. У церкві було багато народу. Служили молебень перед іконою. Ганна теж почала молитися: за себе, близьких, живих і покійних. Раптом вона відчула, як у її серце входить якийсь теплий струмінь. Серце почало тремтіти. Анна опустила голову і в цей момент її розум із величезною швидкістю почав втягуватись у серце. Люди, храм та все, що відбувалося навколо, вона перестала помічати. Але їй відкрилося зовсім інше видовище.

Її душа прийшла в невимовний захват і блаженство. «Ніби моє серце відвідав Господар», – розповідала Ганна. «Я побачила недосяжну велич Божу і мою перед Ним велику негідність. Бог тримає весь Всесвіт у Своїй правиці, наче невеликий м'ячик. Те, що я відчула, передати словами неможливо. Немає на землі нічого такого, що можна було б порівняти з цими переживаннями. Невимовна, неземна краса!»

Їй було відкрито, що Царство Боже і те, що вона зараз осягає у своєму серці – одне й те саме. Вона усвідомила нерозривність служіння Богові та служіння людям.

Поставити судно лежачій хворій людині – все одно, що зробити тисячу земних поклонів. Душа Ганни тремтіла і відчувала, що недостойна тієї краси та блаженства, які бачить і відчуває. «Навіть якби ми все життя жорстоко мучилися і страждали, то все одно не були б гідні того, що Бог приготував тим, хто любить Його», – каже вона. «Вся краса світу, все золото, вся, навіть найнеймовірніша розкіш, це як гній, як пил, порівняно з тим, що я бачила. Моя душа тріумфувала, я блаженствувала, але при цьому відчувала, що недостойна всього цього. Тоді я сказала Богу: "Господи, я не маю права тут бути, відправ мене краще в пекло, тільки так, щоб я могла там молитися Тобі"».

Все це Анна бачила розумом у своєму серці. Мені вона сказала, що почувала себе смердючим гноєм серед чудового, розкішного саду. Їй було ніяково там бути. Буде страшно і сумно, якщо людина, не встигнувши очистити свою душу, побачивши цей рай, зрозуміє, що їй тут немає місця, бо не має там права бути. Тоді нам буде соромно за себе і за те, що ми з собою створили протягом цього земного життя.

Далі Ганна розповіла про те, що побачила світ як великий обман. Він вводить людей в оману, люди спокушаються тим, що насправді не існує.

Вона чітко зрозуміла мету життя людини – увійти в те місце, яке було їй відкрито у баченні. «Мені було так соромно перед Богом за те, що я нарікала, за те, що була Йому невдячна. Я зрозуміла, що скорботи в нашому світі – це лише "так собі". І смерті близьких, хвороби, страждання, війни та катаклізми – це "так собі". Якби мені зараз сказали, що одного дня помре вся моя сім'я, але при цьому вони будуть врятовані і увійдуть до цього раю, я танцювала б від радості і дякувала за це Богові. А все життя присвятила лише на те, щоб і самій туди увійти».

Те, що побачила Ганна, її дуже змінило. Але після цього були такі спокуси і випробування, яких «я навіть найзаклятішому ворогові не побажала б». Але ми зупинимося на цьому моменті, а я, користуючись нагодою, попросив би своїх читачів згадати у своїх молитвах про рабу Божу Анну, бо вона їх потребує.

Повертаючись до теми сьогоднішньої бесіди, я хочу нагадати своїм читачам про те, що і преподобний Серафим Саровський говорив про те, що ми не маємо права сумувати, «бо Христос Воскрес».

«Ми всі врятовані, − говорить старець, − але якою страшною ціною». В Отечнику є розповідь про обитель авви Аполлоса, де трудилося близько п'яти тисяч братів. «Перебуваючи в дикій пустелі, вони перебували в таких веселощах, яких ніколи не можна бачити між іншими мешканцями землі. Ці веселощі не можна порівняти з якоюсь земною веселістю. Ніхто між ними не був сумний. Авва Аполлос, коли помічав когось збентеженим, негайно запитував його про причину збентеження і викривав його таємниці серця. Він говорив: не слід бути сумним (збентеженим) тому, хто призначений для здобуття Небесного Царства. Як не радіти невпинно нам, які отримали надію на отримання небесних благ? Апостол наказує нам: "Завжди радійте, невпинно моліться, за все дякуйте"» (1Фес. 5, 16-18).

Я думаю, що не зважаючи на всі тягарі, які проходить наша душа в цій земній юдолі, Господь веде нас до спасіння. Іноді спадає на думку, як би я ставився до своїх дітей, які сяк-так, але все ж таки намагаються жити так, як я їм наказав. У них не все виходить, вони падають, але каються, і кожен із них по-своєму, як може, намагається йти тим шляхом, який я їм вказав. Чи міг би я відкинути хоч одного з них тільки тому, що не все в нього виходило так, як я хотів.

Я впевнений, що Бог любить нас більше, ніж ми любимо своїх дітей. Головне – не повертати з цієї дороги і робити все, що в наших силах. А Бог Своїх ніколи не залишить.

Закінчити свою статтю я хочу цитатою з розповіді раби Божої Анни.

«У цьому одкровенні я зрозуміла, що наш справжній дім це те, що я бачила. А тут, на землі, щось на зразок готелю. Людина, перебуваючи в омані, думає, що наш дім – цей світ і приліплюється всім серцем і душею. Коли все закінчилося, і мій розум вийшов із серця, я відчула, що перебуваю в чужому для мене світі. Перша думка була про те, як мені тепер у ньому далі жити? Але коли благодать відійшла, розум знову став, як і раніше, почуватися тут, як удома».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також