Борючись зі злом, ми самі стаємо злом
Два апостольські читання, які пропонує нам Церква під час богослужіння нинішньої неділі, гармонійно доповнюючи один одного, озвучують нам вкрай важливі думки.
«Але ти будь пильний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника», – пише апостол Павло своєму чаду Тимофію (2 Тим. 4:5). А в посланні до Римлян він наполягає на тому, що: «ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові», «бо коли живете за тілом, то маєте вмерти», «Хто не має Христового Духа, той не Його» і тільки «хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим. 8:8-14).
Межа між життям «за Духом Христовим» і життям «за тілом» проходить не тільки між Церквою і світом, але і всередині Церкви. Як тільки Її служителі починають занурюватися під зовнішню суєту, коли замість того, щоб жити Богом, вони починають боротися з химерами брехливого світу, тоді й Церква перестає бути Небом на землі. Як тільки з'являється багато злих борців зі злом, то й добро вже творити нікому. Коли, борючись зі злом, ми самі стаємо злими, то зло від цього тільки зростає. Тоді як перешкодити поширюватися злу може лише добро. Найвищим творінням добра є досягнення душевного миру всередині нас самих.
Щиро борючись за права Церкви, захищаючи, як нам здається, її з піною у рота, що насправді ми руйнуємо Її. Коли наше серце, навіть з самими справедливими й благородними намірами, виходить за межі добрих думок, почуттів і бажань, то цим ми тільки розпинаємо Христа. Церква вічна і непереможна, як і сам Бог. Її неможливо ні знищити, ні зруйнувати, як би хто не намагався це зробити. Не Вона нас потребує, а ми Її. Церква завжди була, є і буде там, де живі люди, що перебувають у Благодаті Духа Святого. А «зникає» Вона географічно та історично там, де не залишається Її живих носіїв. Диявол нас жене «на боротьбу за добро» для того, щоб зробити нас злими, а Бог вчить бути такими, якими ми повинні бути у Христі. Тоді не знайдеться такої сили, яка змогла б зруйнувати Церкву, бо з нами і в нас буде Бог.
Церква вічна і непереможна, як і сам Бог. Її неможливо ні знищити, ні зруйнувати, як би хто не намагався це зробити. Не Вона нас потребує, а ми Її.
Вчитуючись у рядки Євангелія, розумієш, що у Христі немає ніякої власності. Він завжди в стороні від влади над людьми. Дивне Його відкидання від усякої спокуси боротьби з «ворогами» і піднесена відчуженість від об'єднання натовпу навколо земних «справедливих» цілей. Христос живе досконалою безпристрасністю до земних проблем і абсолютною свободою від світу цього.
«У світі будете мати скорботу, але мужайтеся, Я переміг світ» (Ін. 16:33). Христова свобода спрямована на любов до ближніх і на досягнення Царства Божого. Свобода від світу і є перемога над ним. Тому всяке прагнення панувати над людьми – це «закваска антихристового». Преподобний Порфирій Кавсокалівіт жив так, ніби диявола немає зовсім. Він не помічав зло, не звертав на нього ніякої уваги. І цим старець переміг його, бо знав одну важливу мудрість – зло існує і живиться нашою увагою.
Фортеця і сила кожної Помісної Церкви визначається не кількістю побудованих храмів і монастирів і не статистичною чисельністю свого духовенства, а наявністю смиренних носіїв Духа Святого. Цей Дух, немов полум'я любові, сокровенно передають святі з покоління в покоління. Підтримується воно безперестанною молитвою і блаженним станом серця. Люди, носії цього полум'я – імунітет Церкви. Як тільки він ослаблений, всередині Церкви зразу ж починають діяти бактерії зла, які тільки й чекали цього часу.
Церква – образ Царства Христа на землі. Знаходиться воно не в потойбічному світі, як стверджують деякі проповідники, а всередині нашого серця, як цього і вчить Христос. Якщо ми не відкриємо Його в собі в цьому, земному житті, то по той бік могили вже тим більше воно залишиться для нас закритим. Проблема пошуку цього Царства – ось, що повинно нас турбувати набагато більше, ніж всі соціальні, економічні та політичні проблеми разом узяті. Той, хто збагнув цю істину і поставив перед собою таку задачу, той перестав жити інтересами світу, цього безнадійно хворого старого, який доживає свій останній час у живому пеклі.
Преподобний Порфирій Кавсокалівіт жив так, ніби диявола немає зовсім. Він не помічав зло. І цим старець переміг його, бо знав одну важливу мудрість – зло живиться нашою увагою.
В нашому серці, як вчать люди досвідчені, є одні потаємні дверцята. Вони відкриваються тільки зсередини самим Богом. Ми можемо тільки смиренно туди стукати, по п'ять ударів з невеликою паузою. Стукати цим ритмом потрібно знову і знову, уважно прислухаючись до кожного звуку з того боку. За цими дверима перебуває наш Дух. Він інший і вирізняється від усього земного. Цей Дух знаходиться в інобутті, на іншому березі, там, де світить невечірнє світло. Наші розум, серце і душа прив'язані до земного і перебувають з нами з цього боку дверей. А Дух – ні. Він – обитель Бога в нас, він з іншої сторони.
Через Дух у нас вливається сила, що дає життя всім нашим земним проявам. Поки ці сили прив'язані до матеріального світу, нам ніколи не увійти в ці двері. Тому, що Дух – це горизонт часу, місце, де Божественне Небо торкається із землею нашого серця. У ньому прихована таємниця нашого буття, і без нього нічого не може бути, що може бути.
Вся трагедія людини в тому, що вона живе «не в дусі». Ми втратили свій буттєвий центр, завдяки якому можемо контролювати всі наші природні енергії, залишаючись при цьому незалежними і вільними в Бозі. Саме тому наші функції розуму і тіла діють неправильно, а людина все життя залишається іграшкою в руках «вітру своєї голови» – внутрішніх пристрастей і зовнішніх гріхів. Цей вітер носить нас від одного короля до іншого, він вимагає від нас всецілої віддачі і поклоніння. Тільки біля гробової дошки людина прокидається і починає розуміти, як же жорстоко і нещадно світ обманював її все життя.
Вся трагедія людини в тому, що вона живе «не в Дусі».
Коридор спасіння в Церкві дуже вузький. Це дійсно «тісні врата». З одного боку коридору – шаблони невідомо ким придуманих стереотипів, форм і моделей нібито «духовного життя»; казармений мертвотний дух зовнішнього життя, який вдягнув на себе личину послуху. З протилежного боку – лібералізм і нескінченні лабіринти туманних міркувань, інтелектуалізм уявної свободи, науково-богословська нікчемна ерудиція з її порожньою балаканиною про Бога та спасіння. Хтось звалюється в обрядовий формалізм і живе самовдоволено за колючим дротом цієї в'язниці, назвавши її кордоном Церкви. Інші потонули у в'язких м'якотілих болотах розгнузданості, вседозволеності, духовної ліні, млості, гордині та власної дурості, очманівши від ліберальних солодощів, загорнутих в інтелектуальну псевдохристиянську упаковку.
Вузький шлях проходить стежкою, прокладеною Переданням отців, политої їхнім потом і кров'ю, які жили в Дусі Святому, уникаючи всіх пасток лукавого як з лівого, так і з правого боку. Цей єдиний шлях і приводить нас в обителі Отця, «бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим. 8:14).
