Про що хвалився апостол Павло
Апостольське читання в день пам'яті первоверховних апостолів оповідає про похвалу апостола Павла самому собі та про піднесення його на небо.
Церковний устав у день пам'яті апостолів Петра і Павла наказує читати за літургією уривок з Євангелія, присвячений апостолу Петру, а уривок з апостола – Павлу. Цей останній ми і розберемо в цій статті. Він починається з 21 вірша 11 глави Другого послання до Коринфян і закінчується 9 віршем 12 розділу.
За змістом його можна поділити на дві частини. В першій апостол хвалиться своєю апостольською гідністю, а в другій розповідає про своє піднесення до третього неба.
Трохи про апостола Павла
Ми не будемо тут наводити життя святого апостола Павла. Охочі можуть зробити це самостійно. Звернімо увагу лише на деякі моменти, які допоможуть нам зрозуміти, про що і чому апостол хвалився перед коринфянами і до чого він розповів про своє піднесення на небо.
Апостол Павло – чи не єдиний з апостолів із вищою, як ми сьогодні сказали, богословською освітою. Якщо всі інші – це в основному неосвічені галілейські рибалки, то Павло свідчить про себе так: «Я іудеянин, що народився в Тарсі Кілікійському, вихований у цьому місті при ногах Гамаліїла, ретельно наставлений в батьківському законі, ревнувач по Богу ...» (Дії 22:3).
Гамаліїл, в іудейській традиції Гамліель бен Шимон ха-Закен, це найавторитетніший іудейський законовчитель того часу, який і дотепер шанується як один із засновників талмудичного іудаїзму. Бути його учнем, як і мати від народження римське громадянство, означало належати до найвищих верств іудейського суспільства.
Апостол Павло написав більшість послань, що входять до канону Нового Завіту. Йому належить 14 книг Нового Завіту, тоді як усім іншим авторам – 13.
Цікавий факт: у сучасному іудаїзмі переважає думка, що фундатор християнства – це зовсім не Ісус з Назарету, а Павло з Тарса. Ісус, згідно з цим поглядом, був одним із багатьох пророків (не тих, усіма визнаних пророків, книги яких входять до канону Старого Завіту, а пророків як певної суспільно-релігійної групи). Його проповідь і діяльність були не дуже вражаючими і вдалими, але вони не виходили за рамки іудейської традиції. А ось апостол Павло вигадав релігійну концепцію, яка була зовсім відмінною від іудаїзму, по суті, створив нову релігію. Така точка зору, звичайно ж, помилкова, але вона все ж таки має під собою певні підстави.
Справа в тому, що саме апостол Павло не тільки заявив, що Старозавітний закон втратив своє значення з появою Христа на землі, а й дав цьому серйозне богословське обґрунтування. В очах іудеїв це справді виглядало як створення нової релігії.
Навіщо Павлу було хвалитися
Перші християни, які після зішестя Святого Духа та апостольської проповіді приєдналися до Церкви, були іудеями. Вони, як правило, продовжували дотримуватися Мойсеєвого закону. І багато хто з них вважав, що це обов'язково також і для язичників, які звертаються до Христа. Про все це можна прочитати в книзі Дій. І незважаючи на те, що на Апостольському соборі було прийнято рішення не змушувати язичників це робити, багато іудейських християн продовжували триматися своєї точки зору. Відповідно апостол Павло був таким важливим ідеологічним противником. І вони намагалися його дискредитувати як могли. Зокрема й у коринфській громаді.
Так вони говорили, що Павло – це не апостол Христовий, покликаний самим Господом, як апостоли від 12-ти чи 70-ти. Що він за земного життя Христа не був Його учнем, не слухав Його проповідей і таке інше. Простіше кажучи, він самозванець. Ще вони показували якісь листи від єрусалимських християн, які нібито стверджували необхідність дотримуватися закону Мойсея і критикували Павла. Достеменно невідомо, що це були за листи, але, найімовірніше, вони були написані іудео-християнами, які не були згодні з постановою Апостольського собору.
Також вони намагалися дискредитувати Павла, вказуючи на деякі особливості його характеру: м'якість, дипломатичність, небажання бути комусь тягарем і так далі. Це все мало місце, але не було домінуючим у вигляді апостола.
Павлу доводилося на все це відповідати, оскільки ці нападки означали як дискредитацію його самого, що він цілком міг пережити, а й дискредитацію того, що він проповідував. А цього він допустити не міг. Тому він вирішує хвалитися, щоб утвердити свою апостольську гідність, а отже, і проповідь, зробивши перед цим безліч застережень і назвавши себе нерозумним.
«Ще скажу: хай не вважає хто-небудь мене нерозумним, а якщо не так, то прийміть мене, хоч як нерозумного, щоб і мені скільки-небудь похвалитися. А що скажу, те скажу не в Господі, але ніби в безумстві при такій відвазі на похвалу. Як багато хто хвалиться за плоттю, то і я буду хвалитися» (2Кор. 11:16-18). Ці слова передують уривку, який читається 12 липня.
Про що хвалився апостол Павло
Якщо з людського розуміння уявити собі, чим міг переконати коринфян Павло, доводячи свою апостольську гідність, то це може бути таким. Йому треба було б вказувати на своє знатне походження, на свою вченість, на знайомство з апостолами від 12-ти та від 70-ти, на безліч звернених ним у християнство людей, на чудеса та зцілення, які він звершував. Але нічого такого ми не бачимо в цьому уривку. Натомість він пише наступне:
«На сором скажу, що на це у нас не вистачило сил. А коли хто сміє хвалитися чим-небудь, то (кажу з нерозумності) смію і я. Вони євреї? і я. Ізраїльтяни? і я. Насіння Авраамове? і я» (2Кор. 11:21-22). Це про іудео-християн, противників Павла.
«Христові служителі? (в безумності говорю) – я більше. Я значно більше був у трудах, безмірно в ранах, більше у темницях і багато разів при смерті. Від іудеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного» (2Кор. 11:23-24). Тут йдеться про покарання спеціальним батогом. Вважалося, що сорок ударів таким батогом – це смертельна кількість для людини. Відповідно, 39 ударів – це крок до смерті. Павло зазнав такого покарання 5 (!) разів.
«Три рази мене били палицями, одного разу камінням побивали, три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я в глибині морській; багато разів був у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеці від розбійників, у небезпеці від одноплемінників, у небезпеці від язичників, у небезпеці в місті, у небезпеці в пустелі, у небезпеці на морі, у небезпеці між лжебратями, в труді і у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в пості, на стужі та в наготі. Окрім сторонніх пригод, у мене щодня наплив людей, турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? Хто спокушається, за кого б я не палав? Якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю. Бог і Отець Господа нашого Іісуса Христа, благословенний вовіки, знає, що я кажу правду. У Дамаску обласний правитель царя Арети стеріг місто Дамаск, щоб схопити мене; і мене в кошику спустили з вікна по стіні, і я уник його рук» (2Кор. 11:25-32).
Тобто Павло хвалиться своїми бідами та проблемами, тим чим зазвичай хвалитися не прийнято, що, як правило, люди намагаються приховати. Хоча буває й так, що люди спеціально виставляють напоказ свої нещастя, ніби смакують їх і намагаються показати себе найбіднішими та найобділенішими.
Але в цих випадках вони хочуть або викликати в інших жалість до своєї особи чи діють по гордості: ось мовляв, який я стійкий, що за таких бід все одно тримаюся. У апостола Павла зовсім інші цілі, а саме: показати, як за таких неможливих для людини випробувань діє сила Божа.
Піднесення до раю
А далі Павло розповідає про один випадок, який стався з ним самим, і який є одним із достовірних свідчень про рай.
«Не корисно мені хвалитися, бо я прийду до видінь і одкровень Господніх. Знаю чоловіка у Христі, який чотирнадцять років тому (чи в тілі – не знаю, чи поза тілом – не знаю: Бог відає). І знаю про такого чоловіка (тільки не знаю – в тілі, чи без тіла: Бог відає),був захоплений до третього неба. що він був взятий в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2Кор. 12:1-4).
2-е Послання до коринфян написано приблизно в 58 році, отже ця подія відбулася в 44 році, приблизно в той час апостол Павло разом з Варнавою вирушали з Антіохії на проповідь до язичників. Саме тоді, як сказано в книзі Дій, «Дух Святий сказав: відділіть Мені Варнаву і Савла на діло, до якого Я покликав їх» (Дії 13:2).
Тут можна провести деякі паралелі: щоб зміцнити своїх учнів, Господь преобразився перед ними незадовго до свого Хресного шляху на Голгофу. Апостол Павло був взятий до раю перед тим, як йти на проповідь до язичників і випробувати всі ті жахи, про які він написав вище. З цих небагатьох слів Павла про рай можна зробити такий висновок:
По-перше, рай справді існує. Існує онтологічно. Незважаючи на те, що ми звикли вживати ці слова: «рай», «пекло» і маємо на увазі їх існування як щось зрозуміле, це далеко не очевидно. Є думка, що після смерті суб'єктивна свідомість людини представить їй саме ту реальність, в існуванні якої вона переконала себе за життя. Іншими словами, після смерті з тобою буде те, у що ти віриш. Але те, що сталося з Павлом, – це не гра його уяви, а онтологічна реальність. Інакше ми мали б набагато мальовничіший опис раю.
По-друге, небо має різні ступені. Якщо сказано про третє небо, то є і перше, і друге. Щодо четвертого і так далі – невідомо, але цілком імовірно, що є й вони. До речі, у святих отців немає єдиної думки, третє небо – це вже рай чи проміжний щабель на шляху до раю.
По-третє, реальність раю не може бути описана людською мовою. Вона перевершує всі наші земні слова, поняття та образи. Людина, яка потрапила туди, може її сприйняти, але не може адекватно передати тим, хто не має такого досвіду.
Наприклад, преподобний Симеон Новий Богослов пише: «…невисловлені ті слова, які чув божественний Павло, не інше що суть (на мою недоумкувату думку), як потаємні, воістину невимовні і незримі, через сяйво від Духа Святого бувають споглядання, і боголіпні і недомислені урозуміння пресвітлої і невідомої слави, Божества Сина і Божого слова». У цьому світлі вже дещо по-іншому сприймаються барвисті та докладні описи потойбічного світу, що зустрічаються у релігійній літературі.
Сила Божа звершується в людській немочі
Далі апостол Павло пише, що Бог, утримуючи його від гордості, надіслав йому якісь серйозні тілесні страждання.
«Такою людиною можу хвалитися; собою ж не похвалюся, хіба тільки моїми недугами. Втім, якщо захочу хвалитися, не буду нерозумний, бо скажу правду; але я утримуюсь, щоб хтось не подумав про мене більше, ніж скільки в мені бачить чи чує від мене. І щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало в тіло, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не звеличувався. Тричі благав я Господа про те, щоб видалив його від мене, але Господь сказав мені: "Досить тобі благодаті Моєї, бо сила Моя вчиняється в немочі". І тому я набагато охочіше буду хвалитись своїми недугами, щоб жила в мені сила Христова» (2Кор. 12:5-9).
Що це за «ангел сатани», ми не знаємо, а будь-які припущення з цього приводу не більше, ніж здогадки, але це не так важливо. Головне – це твердження, що проповідь Слова Божого завжди супроводжується великими труднощами.
Святитель Феофан Затворник, ґрунтуючись на думці Іоанна Златоуста, пише: «…слова апостола мають такий сенс: "Бог не вподобав, щоб проповідь наша поширювалася безперешкодно, бажаючи упокорити нашу високу про себе думку, але попустив противникам нападати на нас". Від цих наклепів ворожих і благав апостол звільнити його "тричі", в сенсі "багаторазово", але почув відповідь Господа: "досить тобі благодаті Моєї, бо сила Моя звершується в немочі", тобто: досить тобі, що ти воскресаєш мертвих, зцілюєш сліпих, очищаєш прокажених і твориш інші дива. Не домагайся жити в безпеці, без страху і проповідувати без праці».
Справедливість цих слів бачимо з прикладу всіх без винятку апостолів. Проповідь кожного з них супроводжувалася неймовірними труднощами, небезпеками та скорботами. Усім їм доводилося випробовувати на собі ворожість слухачів, неблаговолення влади, переслідування від гонителів. Майже всі вони зрештою прийняли мученицький вінець. Справедливість цих слів ми відчуваємо і на собі сьогодні, коли наша Церква проходить через тяжкі випробування. Ця відповідь Господа, яку наводить Павло, звернена і до нас. І нам Христос проголошує: «Не бійтеся, і не дивуйтеся тому, що відбувається, так все і повинно бути, сила моя звершується в немочі».
