Церковнослов'янська або українська: чи міняти Церкві мову богослужіння

Життєвий подвиг святих братів Кирила і Мефодія увінчався феноменальним успіхом: їх трудами Святе Письмо було переведено слов'янською мовою, ними був заснований переклад богослужбових книг, а створені ними алфавіт і стилістично-граматичний комплекс сформували платформу для розвитку літературних мов усіх слов'янських народів. На цій же платформі, переживши цілий ряд випробувань і проблемних видозмін, була сформована мова богослужіння нашої Української Православної Церкви – церковнослов'янська мова (надалі, ЦСМ - Ред.).

Зараз Церкві висувають безліч претензій щодо мови богослужіння. Одні стверджують, що служби на «чужій» мові – це обмеження українських національних інтересів «москалями»; інші впевнені, що кожен народ повинен молитися своєю мовою, і коли ми цього доб'ємося, тільки тоді будемо незалежні від Московського Патріархату; треті вважають, що тільки богослужіння українською приведуть до повного розуміння храмового богослужіння звичайним українцем.

Перш ніж робити з ЦСМ національно-еклезіологічну проблему і шельмувати її в засобах масової інформації, необхідно перш за все дати роз'яснення основних історико-філологічних позицій – як виникла ЦСМ, наскільки вона далека для нас і чи можливий переклад богослужіння українською. Потім вже висновки з цих позицій можна розглянути в еклезіологічному аспекті – чи потрібен цей переклад Церкві і кому від нього буде користь.

Як виникла церковнослов'янська мова

Слов'янський алфавіт створили святі Кирило і Мефодій – це прописна істина, яку знають всі ще зі шкільної парти. На жаль, цією фразою для більшості українців знання в області слов'янської філології і вичерпуються. А всі (!) підручники, коротко описуючи історію виникнення слов'янської азбуки, чомусь забувають відзначити одну характерну особливість цієї події: наша абетка не виникала спонтанно в ході історії, її не винаходили працівники народної освіти для ліквідації проблем неграмотності. Святі Кирило і Мефодій в рамках слов'янської фонетики штучно створили знакову (алфавіт), граматичну та стилістичну системи для однієї конкретної мети – для перекладу Священного Писання та богослужбових книг на слов'янську мову. Вони були місіонерами і створили церковнослов'янську граматику для того, щоб донести до слов'янських народів Слово Боже.

Святе Письмо і церковну літературу вони (і їх учні) переводили з грецької, тому доцільно дати хоча б поверхневу характеристику грецького оригіналу. Грецька мова є однією з найбільш розвинених і найвиразніших у світі. Вона відноситься до так званих синтетичних мов, де засобами формоутворення і зв'язку слів є флексії – закінчення, які в поєднанні з розгалуженою системою відмінювання дозволяють мати вільний порядок слів у реченні та підпорядковувати його логічному виразу.

Сучасна новогрецька мова формувалася з початку XVIII ст., а в давньогрецькій двотисячолітньої давності дуже чітко розрізнялися літературна норма - аттичний діалект (аттіка) – і загальнорозмовна – койне (від грецького oinh – загальна). Епоха койне тривала від часу завоювань Олександра Македонського по V-е століття нашої ери, тобто майже вісімсот років. Саме в цей період і цією мовою були написані Новозавітний канон, Септуагінта – переклад Старого Завіту 273 рр. до Р. Х. і основна частина богослужбових текстів. Грецький оригінал Нового Завіту і богослужіння койне можна порівняти з науковою прозою – правдиво, обґрунтовано, дохідливо, у простих та красивих формах урочистої ритміки євангелісти, апостоли, отці і вчителі Церкви викладали відкрите їм свідоцтво про Бога; богослови протягом століть мовою койне (всі Вселенські собори першого тисячоліття проходили в мовно-культурному середовищі Візантії) шліфували догматичні визначення; священики, ченці і миряни втілювали все це в храмове богослужіння і особисту молитовну практику.

Перед святими Кирилом і Мефодієм стояв, здавалося, нездоланний бар'єр: перевести це багатство для слов'янських народів, які не мали ні писемності, ні будь-якого філософсько-догматичного поняття або визначення. Святі брати вирішили цю проблему надзвичайно оригінально: відтворюючи слов'янську фонетику, вони частково запозичили з койне, а частково штучно створили граматичні, синтаксичні та стилістичні форми для свого перекладу. Зверніть особливу увагу: Кирило і Мефодій не "уворювали мову» і не брали за основу болгарську – мова і навіть окремі види письма, відповідно до гіпотез, у слов'ян вже були. Вони утворили мовні форми для свого перекладу, тобто ЦСМ була штучно створена для перекладу Біблії та богослужбових книг, а вже потім впродовж багатьох століть слов'янські народи брали з цієї церковнослов'янської скарбниці норми своїх книжкових мов.

Як створювалася церковнослов'янська мова

У ЦСМ (церковнослов'янську мову) увійшли:

• Без перекладу всі слова, пов'язані з Церквою, богослужінням і догматично-філософськими визначеннями – оригінал койне і кілька десятків латинізмів і семітизмів тільки читалися в слов'янській транскрипції, наприклад: євангеліє, патріарх, ікона, чернець, ієрей і т д.;
• Для всіх складних слів, якими так багата койне і яким взагалі не було аналога у древнє- слов'янських мовах, Кирило і Мефодій штучно створили так звані слова-кальки, наприклад: meta (пере) + morphe (форма) = Преображення;
• Слова, які використовувалися для проповіді основ віри, були взяті із загальнослов'янського кореня, наприклад: Трійця, віра, терпіння;
• Порядок слів у реченні святі брати запровадили відповідно до грецького оригіналу, а не розмовним давньоруським діалектам.

Таким чином, слід чітко усвідомлювати: ЦСМ – це штучно створена форма передачі церковної спадщини на слов'янський грунт. Вона не виросла ні з розмовного, ні з літературного діалекту, він ніколи не був надбанням одного народу, який би нав'язував його всім іншим. Він став мовою воцерковлення всіх слов'ян.

Церковнослов'янська мова – це штучно створена форма передачі церковної спадщини на слов'янську грунт. Вона не виросла ні з розмовного, ні з літературного діалекту, вона ніколи не була надбанням одного народу, який би нав'язував його всім іншим. Він стала мовою воцерковлення всіх слов'ян.

Російська та українська: хто на кого впливав?

Минали століття. З давньослов'янського кореня виростали мови окремих слов'янських народів, які відрізнялися між собою і мірою збереження загального мовного кореня, і рівнем власного розвитку, і ступенем податливості іншомовним впливам. Зокрема, з XII століття вже намічається тенденція до утворення української та російської мов. Формування діалектних особливостей української мови чітко простежується ще в другій половині XII ст. Так, в Добриловому Євангелії 1164 року (Волинь) вже з'являється українське «І» – є слова «камінь», «шість». З XIII ст. виробляються українські «И» і «І». З XV ст. тут значно більше, ніж на півночі розвивається книгодрукування – якщо Івана Федорова прогнали з Москви, то у Львові прийняли і в середині XV ст. в Україні вже чотири друкарні – у Львові, Вільно, Острозі та Києві. А з XVII ст. вже можна говорити про формування української літературної мови на базі церковнослов'янської основи, слов'яноруського «говору» та києво-полтавського діалекту (це одна з гіпотез). Формування російської мови проходило на базі т. зв. «московського говору» – синтезу давньоруської та угро-фінської груп – який у поєднанні з церковнослов'янською граматичної основою під впливом південно-руського діалекту еволюціонував в російську літературну мову.

Я не обмовився, говорячи про вплив. Сьогодні знаходяться багато горе-патріотів від політики, які виставляють українську мову таким собі бідненьким, вічно плаксивим ягнятком, над котрим весь час знущалася «окупаційна» московська. Нічого подібного: формування російської мови аж до XVIII століття перебувало під прямим філологічним впливом української. Проф. Огієнко (майбутній митрополит Іларіон) чітко визначає: «З моменту приєднання України до Москви українці потягнулися в Москву у великому числі і понесли з собою свою літературну мову ... Літературну московську мову творили в значній мірі наші українці, які тоді були скрізь по Москві ... так померла стара вкраїнська літературна мова і так вона воскресала вже літературною московською мовою» (Огієнко І. українська культура. Київ, 1918).

Сьогодні знаходяться багато горе-патріотів від політики, які виставляють українську мову таким собі бідненьким, вічно плаксивим ягнятком, над яким весь час знущалася «окупаційна» московська. Нічого подібного: формування російської мови аж до XVIII століття перебувало під прямим філологічним впливом української.

Лише у другій половині XIX ст. українська мова стала предметом російських великоімперських зазіхань (Валуєвський указ 20 червня 1863 року і імператорський 18 травня 1886 р.), але в філологічному аспекті саме українська мова впливав на процес формування російської, а не навпаки.

Та повертаємось до церковнослов'янської. Незважаючи на політичні моменти, і українська, і російська мови характеризувалися одним унікальним феноменом: протягом усієї їхньої тисячолітньої історії, і в українській, і в російській церковнослов'янська мова займала нішу так званого «високого стилю». Зверніть особливу увагу на цей феномен: ЦСМ не замикалася рамками церкви і «незрозумілим» богослужінням, не відчужувалась, не відмирала, навпаки – і в російській, і в українській вона майже дев'ять (!) століть була мовою культури, книги, офіційного листування і державно -актової документації. Таку мовну ситуацію на Русі вчені характеризують терміном «диглоссія». Крім цього, наші предки і української, і російської народності весь час розцінювали церковнослов'янську мову як засіб вираження богонатхненної правди, як засіб передачі божественного начала. Наприклад, Іван Вишенський стверджував, що «церковнослов'янською навіть брехати неможливо».

Таким чином, на першу групу питань – як виникла і наскільки чужою або «окупаційною» була церковнослов'янська мова – ми можемо дати однозначну відповідь:

1. ЦСМ була штучно створена для перенесення Слова Божого на слов'янський грунт і поєднала у собі кращі досягнення візантійської догматичного-філософської думки і культури з досягненнями слов'янських народів,

2. ЦСМ ні для кого не була ні розмовною, ні своєю, ні чужою, ні тим більше «окупаційною» – впродовж усієї тисячолітньої історії (до XIX ст.) і в російській, і в українській вона виконувала функцію мови «високого стилю»;

3. Заяви про «окупацію» церковнослов'янською мовою нашої, чомусь завжди «бідненької» української не можна вважати нічим іншим, як свідченням їх власного дилетантизму. І, не вдаючись у безрезультатні дебати, на адресу таких горе-патріотів можна просто направити відомий парафраз Тараса Григоровича – якщо б вчилися так як треба, то й мудрість би була своя...

Чи потрібно переводити богослужіння українською?

Сам по собі процес перекладу на будь-яку мову не несе нічого антицерковного, навпаки – Святе Письмо свідчить, що в день П'ятидесятниці були освячені мови всіх народів, і кожен славив Бога «своєю мовою, в нім же родихомся» (Діян., 2,7- 11). З цієї фрази сучасні пустослови роблять висновок: якщо мови всіх народів освячені Богом, і апостоли заповіли молитися рідною мовою, для чого тоді обмежувати себе застарілою слов'янщиною і стояти перед бар'єром малозрозумілості богослужіння?

Безумовно, молитися можна будь-якою мовою, молитися можна і без слів. Можна молитися українською (і наша Церква санкціонує таку можливість для індивідуальної молитви, і в тих громадах, де більше двох третин парафіян бажають богослужіння українською мовою) – але така теоретична можливість не визначає собою доцільності і необхідності переведення всього богослужбового надбання УПЦ. Навпаки, ті, хто сьогодні домагається огульного скасування ЦСМ, не тільки нехтують історичними та філологічними аспектами такого перекладу – вони взагалі стоять на нецерковній позиції.

В основі їх намагань лежить (може ними і не усвідомлювана) семіотична теорія швейцарського протестанта Ф. де Соссюра про умовність (конвенціональність) мовних знаків. Згідно з цією теорією, та чи інша мова безвідносно до духовності і мислення, є, образно кажучи, зовнішнім словесним одягом, який можна змінювати як заманеться.

На відміну від семіотики православна теорія стверджує онтологічний статус мови – «Бог бе Слово» (Ін. 1,1). Тобто, окремі людські мови є своєрідними виразниками і ретрансляторами божественних енергій, є середовищем, в якому відбувається зустріч людини з Богом. Історично за Промислом Божим склалося так, що в нашій Православній Церкві таким середовищем богоспілкування вже тисячу років є церковнослов'янська мова.

Православна Церква не канонізувала слов'янський текст, не надавала йому статусу сакрального і тим більше не встановлювала монополію на якусь фанатичну відданість ідеалу святих Кирила і Мефодія, але ми самі повинні усвідомлювати: мова, яка тисячу років нашої історії в абсолютній повноті виражала нам Богоодкровенну істину, є для нас священною. Православні богослови навіть називають ЦСМ словесною іконою – як через лінії, фарби і зображення ікони, так через свої мовні засоби, відсікаючи все мирське, церковнослов'янська мова возводить нас до унікально піднесених і чистих форм Богоспілкування.

Мова, яка тисячу років нашої історії в абсолютній повноті висловлювала нам Богоодкровенну істину, є для нас священною. Православні богослови навіть називають ЦСМ словесною іконою – відсікаючи все мирське, церковнослов'янська мова возводить нас до унікально піднесених і чистих форм Богоспілкування.

Церковнослов'янська мова освятилася багатовіковим богослужбових використанням, її звуки, не викликаючи жодних гріховних і побутових аналогій сьогодення, самі собою возводять наші почуття до Бога і саме цим, відмінним від сьогоднішньої мови архаїзмом звучання, оберігають душу віруючої людини. Сам священний характер цієї мови оберігає душу від спокус світу і концентрує її на молитві, в той час як будь-які нові переклади богослужіння – або російський, або український – профанують священний характер богослужіння і тягнуть його вниз – до сіренької життєвої буденщини.

Нам можуть заперечити – а чи не можна буде колись всі ці епітети віднести до української мови, може і вона коли-небудь стане таким унікальним засобом вираження Божественних істин? Може і стане – цього ми не знаємо. Але повинні усвідомлювати інше: в світі нічого не відбувається саме по собі. Божий Промисел – направляюча людину до добра Божа Сила – управляє тим, що ми називаємо історією.

Згідно з цим Промислом Божим, ЦСМ вже тисячу років є мовою нашого богослужіння і в унікальній чистоті і повноті передає нам істини християнства.

Заздалегідь передбачаю обурення – мовляв, представники кількох конфесій вже здійснюють богослужіння українською мовою, а тут заявляють, що це неможливо. Я ще раз повторюю: в даний час ніхто в Україні навіть не підступався до філологічних проблем перекладу богослужіння і біблійних текстів. Те, що витворяють сьогодні ці самі представники декількох конфесій, є просто відвертим шельмуванням церковнослов'янської богослужбової мови, а не її перекладом.

Одні служать по-слов'янськи з «галицьким» акцентом (Побідную піснь поюще, вопіюще...), інші частину речення замінюють українізмами, а богословські терміни викривляють у власних транскрипціях (ще раз і ще раз миром Господу помолимся). Об'єднує і тих і інших одне – «ми повинні вести богослужіння як завгодно, тільки не по-московськи».

 Про переклад Святого Письма українською

У руслі богослужбової мови, або паралельно з ним, але все одно варто хоча б в загальному розглянути досить складну історію перекладу Біблії українською мовою.

Перший повний переклад Святого Письма сучасною на той час українською літературною мовою було здійснено лише в середині XIX століття. На цю складну роботу зважився Пилип Морачевський – інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, палкий прихильник української старовини. Але фрагменти його трудів були видані лише на початку ХХ століття, причому видавці настільки виправили авторську мову перекладу, що майже нівелювали літературну цінність самого перекладу.

Першим виданим повним українським перекладом Біблії стала 35-річна робота Куліша, Нечуя-Левицького і Пулюя, яка побачила світ у 1903 році. Однак проблемою цього перекладу стала... українська мова. Уже в 1920-ті роки з лексичного і фразеологічного боку ці переклади застаріли. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Завіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу.

Реального застосування набув в середовищі української православної діаспори США і Канади переклад митрополита Іларіона (Огієнка). Результатом його майже 42-річної роботи стало видання в 1962 році в Лондоні переказаної ним Біблії.

Майже паралельно з ним в середовищі Греко-Католицької Церкви у Римі здійснюється переклад Іваном Хоменком – виданий в 1963 році.

Порядково четвертий виданий переклад Святого Письма належить нашому сучасникові, клірику УГКЦ о. Рафаїлу Турконяку.

Під керівництвом колишнього митрополита УПЦ Філарета проведено процес практично найпростіший – переклад Біблії на українську мову здійснювали з російського синодального тексту.

Чи допомагає українізація богослужіння наповненості храмів?

Все це – авторські переклади, жоден з яких не займає науково-критичної ніші в світі біблеїстики. Оцінка їх практичного застосування (заради чого вони, власне, і створювалися) теж неоднозначна. Буквально місяць тому голова Філадельфійської митрополії УГКЦ Борис Гудзяк оприлюднив дані: структура УГКЦ в діаспорі втратила близько 80% своєї пастви за останні 30 років. Аналогічна ситуація і в православній діаспорі США і Канади. Ні богослужіння українською мовою, ні наявні переклади Святого Письма, ні загальна спрямованість на національно-культурну ідентичність не допомогли. Причина кризи виявилася сильнішою, це – секуляризація. Подолання мовного бар'єру «зрозумілості» не стало на заваді гонитві за благами світу, у якій люди масово відходять від Церкви: і православні, і греко-католицькі українці діаспори.

Нам можуть заперечити, мовляв, для більшості людей українізація богослужіння одним махом вирішує проблему незрозумілості. Поспішаю розчарувати – користь буде не настільки очевидною, як здається. Незрозумілість православного богослужіння – це надуманий релігійно-споживацький міф, а не проблема. І «незрозумілість» православного богослужіння визначається не бар'єром ЦСМ, а рівнем воцерковлення самої людини.

Церковність – це спосіб життя. На відміну від тих, які живуть по-християнськи і висловлюють свою віру в богослужінні, є інша категорія людей, яку в навколоцерковних колах іронічно, але дуже точно називають «захожани». Ці люди не мають ніяких знань в області релігії, не моляться, не постять, не живуть по-християнськи – вони просто «заходять» в храм і хочуть, щоб все відразу було зрозуміло. А оскільки до цієї категорії «захожан» відноситься весь наш доморощений політичний бомонд з декількома десятками журналістів, то вони і оформили власну нецерковність в проблему «незрозумілості».

Міф про «незрозумілість» ЦСМ просуває в медіа політичний бомонд з декількома десятками журналістів, які не живуть церковним життям.

Можна профанізувати богослужіння навіть на найпростіший сленг Елли Людоїдки («Дванадцять стільців») зі словниковим запасом у 28 слів, але від цього воно зрозумілішим не стане. Потрібно починати жити по-християнськи, молитися, набувати літургійних, догматичних, історичних знань – тоді це все можна висловлювати в богослужінні, а коли цієї власної церковності немає – просто нічого висловлювати і жодна мова тут не допоможе.

Реформатори української мови і богослужіння

Окремої уваги заслуговують представники сфери державного релігієзнавства і кілька вчених-філологів, які і створюють ауру нетерпимості ЦСМ в нашому суспільстві. Радив би звернути увагу на один парадокс: діячі, які, як правило, студентам викладають односеместровий курс слов'янської філології, розповідають, як повинна поступати Церква, яка звершує богослужіння вже тисячу років. Причому, коли читаєш їхні епатажні «перли» двох-трьох місячної дати введення в обіг, як: послиня, членкиня (жінка - член делегації), міністерка, шоферка, то страшно стає, до чого такі горе-філологи можуть довести свої модерністські збочення в області богослужбової мови. Саме тому Церква не може йти на поводу у різних горе-реформаторів.

Наочним прикладом такої профанації церковності на догоду споживацькій «зрозумілості» може служити богослужбова реформа Римсько-Католицької церкви 1969 р. II-й Ватиканський собор санкціонував переклад традиційної латинської меси на національні мови. Але замість очікуваного масового напливу неофітів в «повністю зрозумілі» костели ефект вийшов зворотний. Значна частина католиків відчули втрату сакрального молитовного характеру богослужіння, відмова від намоленої століттями латини відкинула значну частину прихожан. Частина духовенства на чолі з архієпископом Марселем Лефевром також не прийняли мовної реформи. Замість воцерковлення почалася секуляризація Церкви – богослужбовий модернізм привів до того, що меси можуть звершуватися під гітару, в рок-ритмах. І за таку велику жертву освячених століттями традицій неофіти, заради яких все було задумано, платять католицизму порожніми костелами і відверто цинічним антиклерикалізмом.

Які висновки?

• Переклад богослужіння – це не просто заміна однієї системи мовних знаків і правил на іншу, це – зміна смислу, який в даному випадку може призвести до профанації богослужіння.
• Поверхнева зрозумілість богослужіння для неофітів не йде ні в яке порівняння з тією шкодою, яку богослужбовий модернізм завдасть загальноцерковним позиціям.
• Всі приклади богослужбового модернізму не дають позитивного результату.
• Сьогодні у багатьох православних народів існують системи двох і більше мовних кодів, в яких стародавні мови виконують функції богослужбових, наприклад, в Елладській Церкві – койне, в Вірменії древній «грабар», в Грузії - древній «дзевікартулі» є мовою богослужінь; у сербів і болгар – церковнослов'янська, а їх спроби ввести національні мови просто не дають ніякого результату. Церковнослов'янська мова – це тисячолітній вираз богослужбової практики нашої Української Православної Церкви, а не засіб «омоскалення» народу.

Немає ніякого сенсу, ніякої доцільності змінювати в богослужінні Церкви церковнослов'янську мову на українську – така заміна не сприятиме виконанню Церквою своєї місії спасіння людини.

Теоретично можливість перекладу богослужбового пласту УПЦ на українську мову існує, але практично на сьогоднішній день ця можливість є нереальною:

по-перше, переклад з ЦСМ на українську практично неможливий через нерозв'язність філологічних проблем, а дилетантські спроби обійти ці проблеми ведуть до святотатства і пародіювання богословської термінології;

по-друге, на даний час в Україні для цього немає ні сил, ні засобів.

Але корінь проблеми не в можливості, а в доцільності. Попри всі спекуляції на предмет невідповідності сучасного варіанта ЦСМ кирило-мефодіївському оригіналу, попри всі звинувачення у впливі або навіть засиллі русизмів, головне інше: саме ця мова вже тисячу років – у нашому вимірі в УПЦ – і в цілому ряді слов'янських православних церков визначає і виражає собою сакральний простір Церкви.

Саме тому немає ніякого сенсу, ніякої доцільності змінювати в богослужінні Церкви церковнослов'янську мову на українську - така заміна не сприятиме виконанню Церквою своєї місії спасіння людини. Онтологічний статус української мови не дозволяє їй на сьогоднішній день виконувати функцію богослужбової мови. А міняти її як семіотичну словесну оболонку безвідносно до віри і духовності на догоду ультраправим політичним силам Церква не може – втрати будуть катастрофічні, а користі жодної.

Богослужіння церковнослов'янською мовою – це вираз тисячолітнього духовного шляху нашої Церкви, і переклад у Богослужінні може бути допущений там, де це продиктовано взятою з цього духовного шляху пастирською доцільністю, а не аргументами позацерковного стану.