Усікновіння глави Іоанна Хрестителя, або Як стати «оазисом» в «пустелі»
11 вересня – день особливий. Ми не просто святкуємо день пам'яті пророка Іоанна в день його смерті – сама смерть і її причини виносяться в назву свята.
11 вересня Православна Церква святкує Усікновіння глави Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Ні для кого з християн не секрет, що день пам'яті того чи іншого святого найчастіше буває приурочений якраз до дня його смерті. Цей факт ми сприймаємо абсолютно спокійно, в той час як люди далекі від Церкви швидше здивувалися б або взагалі просто покрутили пальцем біля скроні. З цієї причини 11 вересня стає днем особливим ще й тому, що згадка про смерть тут виноситься в назву свята.
Ми можемо ще згадати і про Успіння Богородиці, однак з Божою Матір'ю ситуація зовсім інша. Під Успінням ми розуміємо також і Воскресіння і Вознесіння Діви Марії, які в давнину іноді відзначалися як окремі свята. Для Іоанна Хрестителя, незважаючи на його святість, все це ще попереду. Назва свята, тобто «Усікновіння глави», в церковнослов'янському формулюванні звучить досить м'яко, а ось тільки спробуйте комусь із далеких від Церкви людей заявити, що ви святкуєте «Відрубування голови Іоанна Хрестителя». Здивування – це, мабуть, найкраще, що ви отримаєте в якості відповідної реакції. Потрібно сказати, що якраз в такому нерозумінні і криється те протиставлення вічного і тимчасового, духовного і матеріального, Божественного і демонічного, яке супроводжує людство всю його історію з самого моменту гріхопадіння.
Пустеля – це величезний світ сухих людських сердець, здатних слухати, але які не хочуть чути
Ще пророк Ісайя (Іс. 40, 3), а за ним і всі чотири євангелісти (Мф. 3, 3; Мк. 1, 3; Лк. 3, 4; Ін. 1, 23) називають Іоанна Хрестителя "гласом волаючого в пустелі». Пустеля, в переважній більшості територій, висохла і нежиттєва земля, в якій, здавалося б, немає ніякого сенсу проповідувати, але все ж і в пустелі є не тільки поодинокі осередки життя, а й цілі оазиси.
Пустеля – це величезний світ сухих людських сердець, здатних слухати, але які не хочуть чути. Давайте просто згадаємо, що і ревні захисники законної праведності – фарисеї, посилають до Іоанна дізнатися, чи не Христос він. А потім, коли його святість була очевидною, вони не в змозі визнати, що його хрещення було «з небес, а не від людей» (Мф. 21, 25-27). Сам Ірод, якого той багаторазово докоряв за нечестя, все одно поважав Хрестителя і не наважувався нічого йому зробити доти, як, по слову священномученика Фадея (Успенського), «сп'янілий від вина і пристрасті до блудниці, не втратив здатності ясно відрізняти голос совісті від голосу пристрастей».
Я вже не раз згадував про те, що переважній більшості людей, не те що Церква або Бог не потрібні, їм навіть сенс життя не потрібен. При такому ставленні все, що люди здатні влаштувати – це поганий і огидний іродів бенкет.
Багатьом з нас, православних християн, навіть при правильно розставлених пріоритетах, в глибині нашої порочної душі, все ж хочеться пожити, як мінімум спокійно, без «ривків», потрясінь, скорбот....
На такому бенкеті, у когось дзвоном келихів, у когось ревом двигунів дорогих автомобілів, у когось буйством блуду, а у когось і тихим, наполегливим трудоголізмом не чути голос совісті, створюється ілюзія успіху, спокою, стабільності і безпеки. Але, на противагу всьому цьому, Іоанн Хреститель пропонує нам свою аскетичну і благодатну трапезу. Багатьом з нас, православних християн, навіть при правильно розставлених пріоритетах, в глибині нашої порочної душі, все ж хочеться пожити, як мінімум спокійно, без «ривків», потрясінь, скорбот, однак, в такому випадку, давайте не забувати, що і без реальних духовних зусиль і подвигу.
Сьогодні перед нашим поглядом, як і перед поглядом багатьох людей, постає образ видатного праведника і аскета – Іоанна Хрестителя, який віддав своє життя за Правду і Істину. Якщо його голос чули навіть Ірод з фарисеями, то тим більше і сучасна людина, перед Обличчям Господнім, не зможе сказати, що вона «не знала» або «не чула».
Ще апостол Павло писав, що «святі будуть судити світ» (1 Кор. 6, 2). Як же так, адже ми знаємо, що є тільки Один Суддя? «Амвросіаст» нам відповідає: «За зразком їх віри невіра світу засудиться». І не потрібно думати, що тут йде мова тільки про окремі обрані світочі, чиї лики ми бачимо на іконах, і чиї імена внесені в церковні календарі. Образ Іоанна Хрестителя і всіх наступних за ним святих – це не тільки викриття нашої невіри, пасивності і духовної теплохолодності – це ще і мета. А, як казав Кант, якщо є мета і засоби досягнення мети, то тоді мета принципово досяжна. Ми самі повинні стати святими і не тільки там, за порогом смерті або Страшного Суду, але і тут в цій «юдолі плачевній».
Нехай кожен відповість собі: чи бачать навколишні люди в нас християн, і яких християн вони бачать?
«Прагни ж, людина, до цієї слави», – вигукує праведний Іоанн Кронштадтський і додає, що святі будуть судити навіть «демонів, які в цьому світі мають таку силу в людях нечестивих». У кожної людини є коло спілкування – знайомі, близькі, друзі. Нехай кожен відповість собі: чи бачать навколишні люди в нас християн, і яких християн вони бачать? Чи хочуть вони, дивлячись на нас також стати християнами? Ці, що не потребують негайної відповіді питання, повинні стати «червоною лампочкою», що постійно «маячить» перед очима і не дає заснути сном невідання і пасивності.
Іоанн Хреститель сам про себе говорить, що він «друг нареченого, стоячи й слухаючи його, дуже тішиться з голосу нареченого. Така радість моя сповнилася» (Ін. 3, 29). Справжній друг не відає поняття «моє», він здатний радіти не за себе, але за нареченого, він слухає нареченого і шукає його слави, але не своєї. Цей образ також повинен в'їстися в нашу пам'ять. Сьогодні є відкритий доступ до різної християнської літературі, є можливість багато знати і багато в чому розбиратися, але за всім цим має стояти прагнення прославити Господа, а не хизуватися своїм розумом і, «заткнувши» опонента «за пояс», тішити власне самолюбство. Все це можливо лише в тому випадку, якщо ми дійсно приймемо аскетичну і смиренну «трапезу» Іоанна Хрестителя. В іншому ж випадку, ми станемо співучасниками «іродова бенкета», де «п'яна мова», серед іншого, не проти «перетерти» про «велике» і «вічне».
Ось ми читаємо, що Ірод слухав Іоанна Хрестителя "із задоволенням» (Мк. 6, 20). З таким же задоволенням більшість людей, в тому числі і ми з вами, говорять про Господа, вічність і т.п., але, як правило, коли постає питання про реальні справи, завжди знаходиться ціла купа самовиправдань.
Якісь поради Хрестителя Ірод виконував, поки це було зручно, але варто було «гласу волаючого в пустелі» вказати на саме зло в його душі, на пристрасть, насолоду від якої йому не хотілося втрачати, як тут же все добре було забуте.
Чому так відбувається, нам пояснює святитель Григорій Палама: «Як щодо ліків ми відчуваємо гіркоту, але приймаємо їх, бо розраховуємо отримати від них користь, так протилежне цьому трапляється відносно духовних настанов: не піддаються їм, хоча, правда, і насолоджуються ними, сущими за своєю природою приємними, але не сприймають їх, помічаючи, що вони є перешкодою для їх порочних прагнень».
Таке розташування душі – «слизька доріжка», по ній пішов Ірод і втратив вічність, по ній можемо піти і ми. Адже, як повідомляє нам євангеліст Марк, цар не тільки слухав Іоанна, але і «багато робив» (Мк. 6, 20). А що в результаті? Не було в Ірода ні смирення, ні лагідності. Якісь поради Хрестителя він виконував, поки це було зручно, але варто було «гласу волаючого в пустелі» вказати на саме зло в його душі, на пристрасть, насолоду від якої йому не хотілося втрачати, як тут же все добре було забуте.
«Оскільки ж злу властиво ненавидіти лихословника його, – продовжує святитель Григорій, – то, коли через осуд у нього народилася ненависть до Іоанна тоді все знехтувавши, він став одностайний з перелюбницею в її кровожерливому бажанні». Думаю, висновки тут очевидні.
* * *
Цей невеликий текст з'явився наслідком потоку моїх, десь трохи сумбурних, думок. Писав я, перш за все, про самого себе, але мені також хотілося, щоб образ Іоанна Хрестителя і його подвиг не тільки «освіжився» в нашій пам'яті, але і послужив збудником ревності у Господі, поштовхом до подальшої якісної зміни духовного життя, щоб у навколишній «пустелі», нам не тільки не «засохнути», а й «озеленитися» прекрасним «оазисом». Амінь.
