Як моїй мамі «підморгнула» Богородиця, або Життєвий шлях простої людини

Пам'яті Гребьонкіної Клавдії Пантеліївни та всім дітям війни, які пронесли ношу нелегкого життя. Життя, описане в цьому нарисі, мало чим відрізняється від життя таких же бабусь і дідусів, які народилися в роки Другої світової війни і пішли з цього світу в воєнний час.  

Цю публікацію я присвячую своїй тещі, але називатиму її мамою, тому що я прожив із нею більшу частину свого життя – тридцять три роки, і вона стала для мене дуже близькою та рідною людиною. Я часто писав про людей видатних, відзначених особливою Божою благодаттю, які вчинили заради Христа багато подвигів у своєму житті. Це ті, кого можна назвати елітою Божого Царства. Але мені здається, що основною масою тих, хто буде не лише помилуваний, а й певною мірою прославлений Богом у майбутньому житті, стануть прості, добрі люди, які змогли подарувати цьому світові любов та тепло своїх сердець.

Тиждень тому я й уявити не міг, що лише за кілька днів сяду писати посмертну публікацію про свою тещу-маму. «На завтра нам Бог життя не обіцяв», − не раз мені колись повторював мій друг отець Сергій Бейлінов. А ще я згадав про те, що так, як зараз, сумував востаннє у далекому 1999 році, коли помер отець Сергій, якому було тоді лише 39 років.

Під покровом молитов пророка Іоанна Предтечі

Публікацію про Клавдію Пантеліївну я попросив редакцію сайту поставити до дня знайдення глави Іоанна Предтечі, оскільки життя нашої сім'ї тісно пов'язане з пам'яттю цього пророка. Народилася Клавдія в далекому 1938 році 7 липня, в день Різдва Іоанна Предтечі. Моя матінка Олена, її дочка, народилася 19 січня – також у день, пов'язаний із пам'яттю пророка Іоанна. А наше з нею весілля відбулося в день зачаття Іоанна Хрестителя, про що ми дізналися набагато пізніше.

Сім'я Ханюкових

Перші спогади дитинства Клавдії Пантеліївни – це автоматні черги, брязкіт гусениць танків, розриви снарядів. Прийшла вона в цей світ під страшну музику війни і пішла з нього під виття сирен та вибухи ракет.

Народилася мати Клава у селі Щасливе Запорізької області. Ганна Єлисіївна Ханюкова, мама Клавдії, працювала в колгоспі, батько Пантелей Никифорович – сільським ветеринаром. Ця сім'я зберігала свої таємниці. По бабусиній лінії у них йшов зв'язок із якимось відомим дворянським родом. Пошепки говорили про високопоставленого офіцера царської армії, якого розстріляли більшовики, про якийсь дворянський маєток. Але дітей у ці таємниці не посвячували. Про це ми дізналися порівняно недавно під час похорону близького родича мами.

Гени роду

Тоді нам стало зрозуміло, звідки у Клавдії Пантеліївни, яка виросла у бідній сільській родині, така інтелігентність, виточнений смак, уроджена шляхетність душі та відчуття такту. Вона завжди була гарною, і навіть будучи старенькою, одягалася завжди зі смаком, не дозволяючи собі неохайності, хоча за тих хвороб, які вона несла, це було непросто. Очевидно, усе це їй було передано лише на рівні генетики від родовитих предків.

Перші роки життя

У родині Ханюкових було четверо дітей. Коли розпочалася війна, Клаві було три роки. Батька забрали на фронт, а німці незабаром окупували село. Простих мирних людей окупанти не чіпали. А маленька кучерява, білява дівчинка Клава, з білою шкірою та блакитними очима, у них викликала захоплення та розчулення.

Можливо, вона німцям чимось нагадувала їхніх власних дітей, а може їм було просто приємно дивитися на таку гарну дитину. Як би там не було, вони щось із захопленням говорили про неї своєю мовою і дарували шоколадки, що було для дівчинки небаченою радістю, якою вона поспішала поділитися зі своїми рідними.

Воєнні та післявоєнні роки

Життя сім'ї Ханюкових у ті воєнні роки було дуже важким. Виживали вони лише завдяки дійній корові. Ганна Єлисіївна носила молоко в бідоні на своїх плечах за сім кілометрів у Камишеваху, щоб там обміняти його на крупу та хліб. Старша сестра ходила в поле і ловила там ховрахів – іншого м'яса не було.

Під час боїв зі звільнення села їхній будинок спалахнув – снаряд потрапив у дах житла. Клавдія Пантеліївна згадувала, незважаючи на те, що була тоді ще малою дитиною, як кричала від горя її мама і намагалася винести з палаючого будинку хоч якісь речі. Спочатку сім'я тулилася у сусідів, а ті допомогли їм викопати земляку, де вони й прожили доти, доки батько не повернувся з фронту. Всім селом погорільцям будували невеликі глинобитні будинки, куди вони потім із великою радістю переселялися.

Але й після війни життя в людей було нелегке. Голод, холод, відсутність необхідних для життя речей. Щось взяти у колгоспі було неможливо. Могли розстріляти або ув'язнити навіть за жменьку зерна. Проте треба було якось жити і вчити дітей.

Навчання в школі

Клавдія ходила до школи з рідного села у Камишеваху за сім кілометрів. Так щодня маленькій дитині треба було пройти чотирнадцять кілометрів. Восени і навесні це треба було робити по коліна в багнюці, а взимку − у темряві долати глибокі снігові замети. Одягу, взуття надійного не було. Всі діти ходили в латаних-перелатаних штанцях, бідних сукнях і в схудлих валянках. Мама казала, що зараз бомжі одягаються в сто разів краще, ніж вони були одягнені в дитинстві.

«Поки дійдеш, бувало, до школи, – згадувала вона, – ноги всі вже мокрі, промерзлі, так і сидиш на уроках, поки не висохнуть на тобі. Валянки трохи просохнуть біля грубки, а потім іти назад. Прийдеш додому – їсти особливо нема чого. Якщо є кухоль молока та шматок хліба – це вже радість».

Але, незважаючи на всі труднощі, Клавдія розуміла, що без освіти вона не зможе допомагати батькам, їй не вдасться знайти в майбутньому хорошу роботу, тому ставилася до навчання відповідально і мала гарну репутацію в викладачів. Ні батько, ні мати не примушували доньку вчитися, не перевіряли її уроки, бо в них було й так повно турбот. Все будувалося лише на особистій відповідальності.

Слухаючи розповіді мами Клави і бачачи сучасних одягнених, взутих, добре відгодованих дітей, яких батьки змушують вчитися з-під палиці, я розумію, чому світ став таким, яким ми його бачимо сьогодні. Люди перестали цінувати те, що мають, перестали дорожити тим, що отримали від Бога. Так через два-три покоління відносно благополучного життя суспільство виховало покоління споживачів та егоїстів.

Юні роки

Коли настав час випускних іспитів, Клавдія застудилася і сильно захворіла. З високою температурою її привезли до лікарні, де поставили діагноз «запущений фіброзний плеврит». У неї не було б жодних шансів вижити, якби на той час не з'явилися перші антибіотики. Завдяки їм, а ще молитвам матері, Клавдія почала одужувати.

Залишатися вдома на шиї у батьків дорослій дівчині не хотілося. Клава поїхала до Запоріжжя до старшої сестри і влаштувалася працювати нянькою в дитячий садок. Через рік вона вступила до медичного технікуму і закінчила його з червоним дипломом.

Клавдія Пантеліївна любила співати і у вільний від навчання час відвідувала разом із подругою гурток хорового співу, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Гребьонкіним Валерієм Максимовичем, який працював у Палаці культури акомпаніатором, грав на баяні. Вони одружилися. У шлюбі у них народилося двоє дітей – син Євгеній та донька Олена.

Зрілі роки

Молода сім'я жила незаможно, зарплати були низькі. Мама Клава працювала стоматологом, її чоловік − у ПК ім. Кірова. Бідність, злидні, голод, які пережила в дитинстві Клавдія Пантеліївна, дуже сильно врізалися в її пам'ять, тому вона хотіла, щоб її діти цього ніколи не знали. З цієї причини вона, окрім медичної практики, вирішила піти працювати на завод «Дніпроспецсталь» оператором металопрокатного цеху, що надалі дуже позначилося на її здоров'ї.

Далеко не кожен чоловік зміг би витримати тягар тієї праці, яку звалила на себе вишукана молода жінка, мати двох дітей.

Повага людей

Коли я тільки-но прийшов жити в сім'ю Гребьонкіних в якості зятя, пам'ятаю, з якою любов'ю та повагою ставилися до Клавдії Пантеліївни її заводські товариші. Це було видно з частих дзвінків колег із роботи, за тими привітаннями, які звучали на її адресу у дні її народження. Для них вона була жінка-героїня без жодного перебільшення.

Озираючись на ті далекі роки, згадуючи, як прості радянські заводчани спілкувалися один із одним, якою мовою говорили, як розмовляли, я розумію, як далеко сьогодні відстали від їхнього культурного рівня навіть ті, кого називають інтелігенцією.

Робота лікарем

Мама Клава працювала по змінах (і вдень, і вночі) на заводі, а між змінами підробляла у заводській стоматології зубним лікарем. Лікуватися до неї шикувалися черги. І не тільки тому, що вона була чудовим лікарем, а й тому, що незалежно від того, хто до неї приходив, до кожного з пацієнтів Клавдія Пантеліївна зверталася з великою ласкою та любов'ю. «Рибонько, золотце, потерпи трошки, зараз, рідненький, ще трохи», - говорила вона хворим.

Коли я вперше прийшов лікувати зуби до своєї тещі, то теж зрозумів, чому саме до неї тяглися люди, а до тієї, що працювала поряд, йшли неохоче. Коли колега мами командно-штурмовим голосом різко закричала на пацієнта, щоб той ширше відкрив рота, всі питання відпали самі по собі.

У сорок п'ять років Клавдія Пантеліївна пішла на пенсію за гарячою сіткою і до 70 років працювала в поліклініці зубним лікарем.

Моргання Богородиці

70-ті роки. Мама Клава поїхала за путівкою підлікуватися в один із грузинських санаторіїв. Давня Іверська земля була така не схожа на широкі українські степи. Там вона пішла на екскурсію місцевими пам'ятками. Екскурсовод повів їх у закриті комуністами жіночий та чоловічий монастирі, які були розташовані недалеко один від одного. Він жваво розповідав про те, як жили за уявленнями комуністів тодішні ченці.

«Ось тут був прохід між жіночим та чоловічим монастирем. Ченці використовували його для того, щоб ходити до жіночого монастиря для задоволення своїх статевих потреб. Імовірно, у цю криницю черниці викидали дітей, яких вони народжували внаслідок цього зв'язку. А ось тут, подивіться, товариші відпочиваючі, перед вами давня ікона Божої Матері. Насельники обителі вважали, що вона моргає очима тим людям, до яких ставиться з особливою любов'ю. Тепер ви можете уявити інтелектуальний та культурний рівень віруючих людей того часу».

Група рушила далі слухати дурниці екскурсовода, а мама Клава підійшла ближче до чудотворної ікони. Подивившись на неї ще раз, вона завмерла від подиву – Богородиця заплющила і розплющила очі. Це було так несподівано, що Клавдія Пантеліївна наче скам'яніла. Вона чудово розуміла, що це їй не здалося. Вона завжди була тверезомислячою людиною, далекою від будь-якої екзальтації.

Все життя вона потім згадуватиме про це диво, переживаючи у своїй душі знову і знову зустріч із Божою Матір'ю.

Ставлення до віри

Мама Клава розповідала про те, що в дитинстві бабуся водила її до храму. У батьківському будинку завжди висіли ікони, а батьки молилися до і після їжі.

Чоловік Валерій від своїх батьків привіз до будинку родову ікону Спасителя. Коли я вперше зайшов у квартиру моєї нареченої, то побачив у центрі кімнати велику ікону. Потрібно сказати, що моя дружина у школі була членом комітету комсомолу, до неї додому приходили друзі та якось запитали її, чому у нас стоїть ікона. «Мамо, може приберемо її?», − запитала дочка. «Ікону не чіпай. Нехай стоїть там, де ми її поставили».

Про Бога в домі ніхто не говорив, але ні тесть, ні теща ніколи не заперечували того, що Бог є, і по-своєму в душі вірили в Нього. 

Воцерковлення Клавдії Пантеліївни відбулося пізніше. Прийшло воно разом із недугами, хворобами та безліччю скорбот. Коли ми з дружиною почали ходити до храму і вирішили присвятити своє життя Богові, батьки не були проти. У будинку почала звучати молитва, з'явилися церковні книги, фільми. Так поступово, крок за кроком, Клавдія Пантеліївна та її чоловік почали воцерковлятися.

Хрест хвороб та скорбот

Після сімдесяти років стан здоров'я мами Клави різко погіршувався. Тиск, аритмія, яку довго нічим не могли зупинити, поки через багато років не підібрали ліки. Повне видалення щитовидної залози, цукровий діабет, два мікроінсульти після похорону сина. Найважча операція з онкології, внаслідок якої їй було виведено стому, наростаюча глухота… Все це хрест, який підняла Клавдія Пантеліївна у своїй старості.

Інший би на її місці почав печалитися через всі ці скорботи. Але мама Клава завжди мене вражала своєю мужністю та довготерпінням. Вона ніколи не зациклювалася на хворобах. Читала книги, підтримувала пам'ять розгадуванням кросвордів. Як тільки їй ставало краще, піднімалася і починала працювати, допомагала по дому і, що найдивовижніше, до останнього працювала на своїй улюбленій дачі – у старому батьківському домі. Вона все життя намагалася бути корисною людям: дітям, онукам – усім, хто зустрічався на її шляху.

Невидимий захисник

Неодноразово вона нам говорила про те, що відчуває біля себе присутність ангела-охоронця, який їй підказує, як діяти в тій чи іншій життєвій ситуації.

Якось, коли Клавдія Пантеліївна працювала на городі, хтось невидимий змусив її залишити сапу і піти до хати, подивитися, що там відбувається. Коли вона зайшла в приміщення, то побачила, що з плити випав палаюча вуглинка, від якої запалився віник, що стояв поруч. Вогонь міг би перекинутися на весь будинок, якби вона не зайшла вчасно до цієї кімнати.

Теплий вересень. У всіх селян на городах ще ростуть гарбузи, буряки, помідори. Але невідома сила дає зрозуміти нашій мамі, що треба збирати врожай.

− Клаво, навіщо ти зриваєш усі помідори? Хай би ще дозрівали. Адже тепло ще, – кричить сусідка.

А за два дні вночі вдарив мороз –7.

Ще випадок. У селі вирішили провести водогін. Щоб вода була у дворі, треба було заплатити 300 рублів. Сума чимала за радянських часів. «Де взяти гроші, у кого позичити?» – думала мама. І ось знову підказка – подивись у кишені старого піджака твого батька. Вона підійшла до піджака, який багато років провисів у батьківському будинку на цвяху, засунула руку в кишеню і виявила рівно 300 рублів.  

Ангельський сон

Коли дозволяло мамине здоров'я, ми возили її до храму, де вона сповідалася та причащалася. Пізніше причащали вже вдома.

За кілька місяців до смерті їй наснився сон. Стоїть вона на якійсь набережній, огородженій невеликим парканом; внизу прибережною зоною ходять люди. Погода ясна, сонячна, річка іскриться від яскравих відблисків. Раптом від цього людського потоку відокремилася дивовижної краси дитина і попрямувала до неї. Чисті, грайливі дитячі очі, посмішка на білому обличчі.

«Це не дитина, а ангел», − подумала мама. Він підійшов до парканчика, біля якого вона стояла, і підтягнувся ручками до неї. Клавдія зі здивуванням та захопленням запитала:

− Ти хто такий?

− Я по тебе.

− По мене? А куди ми підемо?

– Туди… – відповіла дитина.

Мама зрозуміла, про що він каже. Страху не було. Від цього дитяти йшли спокій і світло.

− Скоро, дуже скоро, − сказав малюк, ніжно посміхаючись.

Прокинувшись від цього сну, мама Клава сказала: «Я, мабуть, скоро помру...».

Звичайно, Клавдія Пантеліївна, як і кожна людина, мала свої недоліки, але любові і доброти до людей у ​​неї було набагато більше. Як би там не було, її душа особливо зараз потребує молитовної допомоги та підтримки, тому, користуючись нагодою, я хотів би попросити своїх читачів згадати про рабу Божу Клавдію і попросити, щоб Господь пробачив їй усілякі гріхи, вільні та мимовільні, і дарував їй Царство Своє Небесне.

Розповідь матінки

Десь за півроку до війни моїй матінці Олені снився такий сон. Йде війна. Навколо вибухи, автоматні черги. Вони з мамою, заплющивши очі від страху, ховаються від цього жаху, притискаючись до стіни якогось будинку. Раптом усі військові звуки припинилися. Настала тиша. Матінка розплющила очі й побачила зовсім інший світ. Навколо квіткові поля незвичайної краси. Повітря таке, що неможливо надихатися. У блакитному небі летить якийсь великий птах. Через обрій стало з'являтися щось червоне. Вона подумала, що це сходить сонце, а виявилося в небо здіймалося величезне розписане великоднє яйце!

Стіна, за якою вони ховалися, виявилася стіною гарного двоповерхового будинку, яким вилася якась чудова зелена ліана. Навколо росли квіти, співали птахи. Цей будинок був не на одну людину. Подивившись на вікно другого поверху, матінка зрозуміла, що це вікно виходить із кімнати, призначеної для її мами. Вона сказала: «Мамо, розплющ очі, подивися – ми в іншому світі, а це твій дім». Мама Клава розплющила очі, повільно підвелася, подивилася на всі боки, побачила будинок, посміхнулася і сказала: «Дякую, дочко».

Відхід в інший світ

Ми з матінкою були свідками таємниці дива преображення нашої мами. Поступово, рік у рік, вона змінювалася, росла духовно. Навіть зовні бабуся Клава стала схожою на стареньку, навчену життям, світлу дитину. Коли вона розмовляла й грала зі своїм улюбленим котом Мурчиком, на це неможливо було дивитися без розчулення.

Незадовго до смерті, подивившись збоку на маму, моя дружина зловила себе на думці: «Все, душа дозріла». Згадали рядки М. Цвєтаєвої: «Господи! Душа сбылась: умысел Твой самый тайный».

Душа збулася

До останнього подиху бабуся Клава перебувала в ясній свідомості і чудово розуміла, що з нею відбувається. Коли її привезли з інсультом до лікарні, лежачи на каталці, вона востаннє обняла мою матінку, а потім її повезли коридором до палати. Дорогою серце зупинилося, душа рвалася додому.

Мама Клава прожила 84 роки і упокоїлася у день святкування Іверської ікони Божої Матері.

Ушла душа домой… В небесные края,

Где Божия красота, где мир и тишина.

Там близкие, друзья, с тобою встречи ждут.

И верю − те глаза с любовью вновь «моргнут».

Все. Вызрела душа. Господь снял спелый плод.

В нем вкус трудов, добра, в нем сок любви течет.

Донька (матінка Олена).