Різдво Христове: втрачена таємниця Віфлеємської печери

06 Сiчня 2020 15:24
335
Різдво Христове. Гагарін Григорій Григорович. Фрагмент. Фото: ippo.ru Різдво Христове. Гагарін Григорій Григорович. Фрагмент. Фото: ippo.ru

Можна сотні разів святкувати Різдво Христове, але так і не доторкнутися до нього серцем. Про те, що, можливо, ми втратили в цю подію – протоієрей Володимир Долгих.

На безкрайніх просторах Всесвіту, серед мільярдів галактик, є і наш дім – Чумацький Шлях. За людськими мірками він неймовірно великий – цілих сто тисяч світлових років у діаметрі. Тут є різні зірки, туманності та інші космічні об'єкти, є і наше Сонечко. І ось минув черговий календарний рік, наша планета, що мчить зі швидкістю близько 30 км / с і подолала відстань більш 940 млн. км, замикає свою орбіту навколо Сонця, а ми вступаємо у світле свято Різдва Христового.

Подумати тільки, на карті власної галактики ми не більше, ніж мікроскопічна точка і заради нас Творець, який створив усю досяжну і недосяжну велич світу, приходить на Землю, та ще й у такому приниженому стані. Це неймовірне диво, від якого просто закипає мозок, ось вже дійсно Христа можна прийняти тільки серцем.

Будь-який язичник, в принципі, міг би уявити величного, всемогутнього і незбагненного Бога, але приниженого, смиренного і який страждає, а головне настільки близького людині – це за гранню наших пізнавальних можливостей, незалежно від того якою їх стороною ми користуємося.

Обоження для нас досяжно і ми нескінченно недостойні цього..

Отець Софроній (Сахаров) якось писав: «Одкровення про Бога говорить: Бог є любов, Бог є світло, і немає в Нім жодної темряви; і як важко людям погодитися з цим», – а важко тому, додає владика Антоній Сурожский, що все наше життя, наша історія свідчить про зворотне. Але Господь, не дивлячись на всю нашу безсоромність, брехня і злобу все одно не перестає вірити в людину, а цей порочний світ все ще здатний породжувати громадян Царства Небесного. Ми теж віримо в Бога, але не віримо всім життям, тоді як Він всім життям вірить у нас. Це особливе знамення Божественної любові і воно свідчить нам, що, незважаючи на принизиливий нас до скотоподібного стану гріх, ніхто не повинен впадати у відчай у поблажливість Спасителя.

Святитель Філарет (Дроздов) і каже, що Господь, не погребував лягти в яслах, не погребує і «брудної» людської душі і спочине там «Своєю благодаттю і Своїм миром, якщо тільки ти покаянням і вірою повергнеш себе перед Ним».

З вини однієї-єдиної людини ми всі втратили і були відкинуті від Бога, а тому завдяки одній-єдиній Людині Бог нас знову зробив співучасники Його Своєю слави.

У найжебрацьких умовах народження Сина Божого ми можемо побачити дві найважливіші християнські істини:

  • обоження для нас досяжно  
  • і ми нескінченно недостойні цього.

Не дарма тому Паскаль і підкреслює їх значення, кажучи, що «небезпечно, пізнавши Бога, не пізнати власної своєї сумної нікчемності або, пізнавши всю свою нікчемність, не пізнати Спасителя». У першому випадку людина впадає в гординю, у другому ж – у відчай. В глибині кожної щирої душі Господь, Який втілився, дозволяє відчути ницість своєї порочності і піднесену безмежність Його милосердя.

Продовжуючи цю думку можна згадати ще й слова Семена Франка про те, що людина, по відношенню до навколишнього світу – це духовний «аристократ», але як важливо, щоб це усвідомлення «аристократизму» обов'язково було пов'язане зі смиренням. Велич Христа – в Його добровільному приниженні, виснаженні; велич ж людини – в її уподібненні Христу. Подумати тільки, Бог Своєю сутністю зміг з'єднається з сутністю людини і при цьому людина залишилася самою собою. Творіння вмістило в себе Творця! Наша плоть, кров, кістки, душа можуть бути Богоносними! Чи не заради цього Господь створив нас з вами?

Велич Христа – у Його добровільному приниженні, виснаженні; велич ж людини – в її уподібненні Христу.

«Христос нам явив смиренність і любов Божу, віру Божу у всю твар, у нас, грішників, занепалих, і нам явив одночасно, як ми можемо бути великі і як глибока, бездонно глибока твар Господня», – каже владика Антоній Сурожский. Скільки преподобних, таких як Пахомій, Пімен, Антоній або Сисой, нагороджені сьогодні титулами «Великий». Але скільки сліз пролили вони, нескінченно усвідомлюючи порочність своєї природи? Точніше б сказати, що їх велич в їх сльозах і саме вона робить їх співучасниками Божественного життя. Напевно, саме тому один із давніх іконографічних образів Різдва зображує Богонемовля лежачим не у зворушливих яслах, а на жертовнику, призначеному до смерті.

Божий Син приходить в цей світ, щоб дарувати людству очищення від гріхів, і надія, про яку так багато говорили і писали старозавітні праведники і пророки, в Віфлеємській печері стає втіленою реальністю.

Давайте ще раз вдумаймось у відомі євангельські слова: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3,16). У них надія і радість для кожного людського серця, але також нагадування про трагедію і жах падіння, через які Сам Господь мав стати Людиною і померти страшною смертю. Відчувши гостроту цієї Божественної любові, ми тільки й можемо, що відповісти на неї покаянням, усвідомивши і свою власну відповідальність за вочеловічення Бога.

Вся  ця безмежність Божества обмежена тілом маленької і беззахисної Дитини.

Через кожного з нас Божий Син сходить до останньої межі буття знівеченого гріхом, до самої смерті і пекла. Досконалий Бог не просто стає досконалою Людиною, а й бере на Себе всі недосконалості і обмеження, породжені гріхом. «Ми дивуємося, – пише преподобний Максим Сповідник, – бачачи, як кінцеве і нескінченне, речі, які обопільно себе виключають і не можуть бути змішані, виявляються у Ньому з'єднаними і взаємно одна в іншій проявляються. Тому що безмежне невимовним чином обмежує себе, і обмежене розширює себе в міру безмежного».

Вся ця безмежність Божества обмежена тілом маленької і беззахисної Дитини. Зараз ми всі досить дорослі, у кожного за плечима досвід і знання, ми вміємо вирішувати проблеми, повчати, а ще й сперечатися, гніватися, доводити, взагалі, просто кажучи, мучити один одного. У багатьох людей вже повністю «зникло дитинство» у вигляді простого і безпосереднього сприйняття світу і ближніх. Все це породжує недовіру і підозрілість, які нам здаються сильніше добра.

«Подивимося на наш дорослий світ, – каже отець Олександр Шмеман, – весь наїжачений недовірою, озброєний до зубів, наповнений брехнею і тому пронизаний стражданням. Всі обманюють один одного, прикриваючи обман гучними, фарисейськими словами, яким ніхто вже більше не вірить».

У дитини немає ні влади, ні сили, але Спаситель говорить нам, щоб ми були як діти (Мф. 18, 3).

І ось перед нами, в печері, в оточенні тварин, лежить Дитина, що випромінює вічне світло і радість. В Її Особі ми бачимо беззахисність, але і силу добра. Через образ Богонемовля ми розуміємо, що спасіння полягає не в земній мудрості, досвіді, обмані або хитрощах, але в лагідності, смиренні і головне любові.

У дитини немає ні влади, ні сили, але Спаситель говорить нам, щоб ми були як діти (Мф. 18, 3). Тому, хоча б у свято Різдва нам потрібно скинути з себе всю цю «кору» дорослості, не вимагати і не чекати від християнства пояснень, аналізу та інших атрибутів «серйозності», але хоча б на якийсь час, просто довіритися Христу, подарувати йому своє серце і тим самим наблизитися до таємниці Віфлеємської печери. Це відкриє для нас сприйняття життя крізь призму радості і довіри, відродить щиру дитину, і ми зможемо зрозуміти і почути, що Христос рождається!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також