Місце церковних канонів у житті християнина
Якщо ми будемо дотримуватися всіх канонів, але при цьому залишимося безжальними, немилосердними і не матимемо любові до ближнього, то чи допоможуть нам канони стати ближчими до Христа?
Останнім часом активізувалися розмови про те, який статус має Українська Православна Церква. Про це говорять релігієзнавці на телебаченні, про це сперечаються богослови в інтернеті. Нашу Церкву закидають камінням, на якому написані питання: «А хто для вас Церква-мати?», «Який ваш статус?», «Яке місце у диптиху ви займаєте?» та інше в цьому дусі.
В одній із статей ми вже коротко розбирали аргументи одного з таких запитувачів.
Його позиція зводилася до того, що для УПЦ настав час чітко визначитися зі своїм статусом, оскільки канонічне право Церкви знає лише автокефалію, автономію та екзархат. Справді, з погляду канонічної визначеності, архімандриту Кирилу важко дорікнути у неправоті. Питання лише у тому, яке значення має ця «канонічна визначеність» у духовному житті Церкви взагалі і для спасіння кожного з нас окремо? Чи можна ставити ці питання у відриві від загального контексту життя Церкви?
Тих, хто переживає за «канонічний статус» УПЦ, можна умовно поділити на два табори – прихильників і противників автокефалії, бо й перші, й другі роблять акцент на канонічній складовій цього питання.
Прихильники стверджують, що автокефалія дасть чіткіше розуміння того, в якій саме «зоні» знаходиться наша Церква, а надалі вони розраховують, що УПЦ займе гідне місце і серед Помісних Православних Церков. При цьому прихильники автокефалії спираються на канони, згідно з якими «кордони Церкви йдуть за межами держави», а статус УПЦ не може бути незрозумілим (таким, як зараз).
Противники автокефалії впевнені, що одностороннє проголошення автокефалії виведе УПЦ за межі всесвітнього Православ'я, перетворивши її на розкол, а Помісні Церкви ніколи такої автокефалії не визнають. Тому що канони чітко кажуть, що незалежність є даром кіріархальної Церкви, і її здобуття має чітко відповідати канонам.
Ще раз наголосимо, що і ті, й інші наполягають на важливості дотримання канонів. Перші стверджують, що канонічне право може визнати за УПЦ лише автокефалію чи автономію, а другі вважають, що необхідність суворого дотримання канонів не дає місця для «маневру». І перші, і другі впевнені, що недотримання їх створює величезні проблеми для спасіння людини. Справді, сперечатися про важливість канонів у житті Церкви – заняття безглузде, невдячне та абсолютно безперспективне. Якби не було канонів, то зовнішнє життя Церкви та її внутрішній лад перетворилися б на хаотичний потік – без мети й сенсу. Однак і той погляд, що тільки суворе дотримання канонів дозволяє людині перебувати в огорожі Церкви, і що її спасіння залежить виключно від їхнього дотримання, також є помилковим. Тому що історія знає чимало прикладів того, як з одного боку порушення канонів було благом, а з іншого боку їхнє суворе дотримання завдавало шкоди Церкві.
Два приклади ставлення до канонів святих отців
Під час Ефеського собору, що відбувся в 431 році, святитель Кирило Олександрійський зробив кілька кроків, які порушували порядок проведення соборів і трактувалися як порушення канонів. Наприклад, коли ще не всі учасники встигли приїхати до Ефесу (в дорозі перебували легати римського папи та велика група єпископів з Антіохії на чолі з Іоанном Антіохійським), Кирило та його прихильник єпископ Мемнон вирішили все одно розпочати Собор. Вони запросили Несторія, але він і його прихильники відмовилися прийти, запропонувавши дочекатися, поки всі єпископи зберуться. Однак святитель Кирило не став чекати на інших і зібрав собор тільки зі своїми прихильниками, на якому засудив Несторія, навіть без його присутності. У результаті все це не завадило Ефеському собору стати Вселенським, а святителю Кирилу увійти в історію Церкви як одномк з найбільших її представників.
Другий приклад. Святитель Іоанн Златоуст на посаді глави Константинопольського патріархату часто переходив межі своєї єпархії, караючи тих єпископів, які не перебували в його підпорядкуванні: Фракії, Сходу та Понту. У вересні 399 року (тобто задовго до Халкідону, який давав таке канонічне право Константинопольському патріарху) він організував собор у Константинополі, де розглядалося питання про Ефесського єпископа Антоніна. Не можна забувати, що в той час Ефес за статусом був вищим за Константинополь, оскільки його кафедра мала апостольське походження. 9 січня 401 року святитель Іоанн виїхав до Ефесу і скинув 15 єпископів, звинувативши їх у симонії («Симонія» – продаж чи купівля церковних посад). Нічого подібного раніше не відбувалося, і робити таке, з погляду канонів, Златоуст права не мав. Тому, коли на соборі під Дубом святитель Іоанн був одноголосно скинутий, всі єпископи були впевнені, що діють відповідно до канонів. Потім, коли імператор повернув святителя на кафедру, другий собор, скликаний Феофілом Олександрійським, ще раз скинув святителя Іоанна за те, що він порушив 4 та 12 канони Антіохійського собору 341 року, згідно з якими він не мав права обіймати посаду патріарха Константинополя, оскільки він був засуджений «собором під Дубом». І в першому, і в другому випадку вороги Златоуста були впевнені, що діють у суворій відповідності до канонів Церкви. Однак історія запам'ятала Іоанна Златоуста як вчителя Церкви, чия святість не викликає сумнівів.
Чому так сталося? І чому Церква канонізувала порушників канонів, а суворих охоронців цих канонів забула? Тому що внутрішнє життя Церкви будується не за юридичними правилами, а на благодаті Святого Духа, живого спілкування з Господом нашим Ісусом Христом.
Уявімо собі християнина, який народився у віруючій родині на території України, в дитинстві був хрещений, все своє життя ходив у храм, сповідався і причащався, боровся зі своїми гріхами та духовно вдосконалювався, очищуючи свою душу. Зрештою, головною його метою став Христос. Наскільки йому має бути важливим сучасний статус УПЦ, при тому, що він як парафіянин цієї Церкви знає про визнання її Таїнств з боку всіх Помісних Церков? Чи прокидається він серед ночі в холодному поті, задаючи собі питання, в якій «зоні» зараз знаходиться храм, де він сповідається і причащається? В якому канонічному статусі знаходиться його душа, яка прагне єднання з Богом? Невже ці питання важливіші за питання реального преображення його душі, ніж питання його особистого спасіння? Адже все, що йому потрібно для спасіння, у нього вже є – це дієві таїнства церкви, в яких він має можливість брати участь. Повірте, людину, яка реально займається своїм духовним розвитком (саме ДУХОВНИМ, не канонічним, не церковно-суспільним), питання типу «місця в диптиху», «автокефалії-автономії-екзархата», «порядку дарування томосу-грамоти-хрисовулу» турбують не більше, ніж преподобну Марію Єгипетську. Під час зустрічі з прп. Зосимою вона запитала: «Скажи мені, авво, як нині живуть християни, як ростуть і благоденствують святі Божі Церкви?». На що вона отримала коротку відповідь: «Вашими святими молитвами Бог дарував Церкві і нам усім досконалий мир. Але послухай і ти благання негідного старця, матір моя, помолися, заради Бога, за весь світ і за мене, грішного, нехай не буде мені безплідним це пустельне ходіння». Все! На цьому тема Церкви була закрита, хоча саме в цей час тривала гаряча суперечка Олександрійського та Константинопольського патріархатів через 28 правило IV Вселенського Собору. Рідний патріархат преподобної Марії Єгипетської (Олександрійський) не хотів визнавати над собою першість Константинополя, яку той отримав у результаті ухваленої на Соборі постанови. В діалозі святих людей вся увага була звернена на особисте духовне життя.
Хтось скаже, що питання канонічного права є дуже важливими, бо якщо ми переступаємо через канони, то тим самим виходимо за огорожу Церкви. Але вся справа в тому, що канони – це лише зовнішній закон, який не спасає людину. Згадаймо слова апостола Павла, який, звертаючись до євреїв, чітко вказував, що законом не спасеться жодна плоть, і що якщо ти порушив один закон, то ти порушив усі закони. Якщо людина стверджує, що її спасіння безпосередньо залежить від дотримання канонів, але при цьому порушує хоч один канон, то спастися вона, за логікою, не може. Більше того, відкриємо вам секрет – немає людини, кришталево чистої з канонічної точки зору. Так само в історії Православної Церкви є моменти, про які було б краще забути, бо вони явно не вписуються у промови «ревнителів канонів». Ці моменти не можна пояснити з погляду церковного права, проте ми віримо, що вони не вивели Вселенську церкву за огорожу спасительної благодаті. Інакше варто визнати, що жодна церква, жоден патріархат на сьогоднішній момент не знаходяться в огорожі Христової церкви, оскільки не мають статусу бездоганного охоронця канонів.
Це нам говорить тільки про те, що спроби слабкої, немічної людини повністю і точно дотримуватися всіх канонів – нереальні. Господь Ісус Христос, звертаючись до Своїх послідовників, не закликає їх дотримуватись усіх канонів, багато з яких на той час навіть не існували. Він каже: «Тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою».
Християнин – це той, хто прагне через любов до Христа культивувати любов до ближнього. Християнин – це той, для кого Православ'я – це не збірка канонів, не гарні іконостаси та візантійські співи, а перебування в єдності з Христом. У якомусь сенсі, спроба дотримання канонів або відсутність публічного їх зневажання допомагає людині визначити межі, за які вона не повинна виходити, щоб залишитися в огорожі Церкви. Але й думати, що запорукою нашого спасіння є дотримання правил, які стосуються адміністративного влаштування церкви – помилка.
Наше спасіння у Христі. Якщо ми будемо дотримуватися всіх канонів, але при цьому залишимося безжальними, немилосердними і не матимемо любові до ближнього, то чи допоможуть нам канони стати ближчими до Христа? Адже вони потрібні церкві для того, щоб керувати її зовнішнім життям, щоб встановлювати правила поведінки для кліру та мирян. Але в кожному з нас, у кожному християнині, передусім має бути жива любов до Бога і ближнього. Христос не ставив дотримання правил вище за любов. У Євангелії ми бачимо, як Він зцілював людей навіть у суботу, коли за іудейським законом всяка робота була заборонена. Це показує нам, що людина та її спасіння важливіші за формальне дотримання закону.
Тепер давайте з цієї точки зору подивимося на тих, хто буквально притискає нас до стінки і змушує терміново визначитися з «кіріархальною церквою», розірвати канонічний зв'язок із «церковю-окупантом», писати листи на Фанар із благанням про автокефалію тощо. Що є рушійною силою цих людей: турбота, милосердя, любов чи заздрість, ненависть і зловтіха? Адже всі ці запитувачі претендують на звання ієрархів, богословів, релігієзнавців, церковних істориків. Чи не здається, що всі вони дещо упустили у своєму «праведному» натиску на вирішення цих питань?
Погляньмо на представників ПЦУ, які б'ють вірян, захоплюють храми, зламують замки, застосовуючи ломи, кувалди та болгарки. Їхні дії ясно показують, що вони не діють як християни. Але з погляду Фанара у ПЦУ дуже чіткий канонічний статус: автокефальна церква, місце в диптиху тощо. Навіть якщо хтось і визнає їхню «канонічну» хіротонію, але вони б'ють інших людей, захоплюють храми, позбавляють дітей та сім'ї електрики, води або мовчазно погоджуються з подібними діями своєї пастви, то їх визнані Фанаром хіротонії ніяк не наближають їх до спасіння.
В Євангелії чітко прописані критерії, за якими ми повинні оцінювати себе, щоб зрозуміти, наскільки ми близькі до Бога, критерії, які вказують і на Церкву. Тому, коли ми чуємо питання, які ставлять представники ПЦУ про те, «хто для вас Церква-Мати», хочеться відповісти, що для нас Церква-Мати — це Церква Іоанна Златоуста, Церква Кирила Олександрійського, Церква святителя Марка Ефеського, Церква преподобного Сергія Радонезького та Іова Почаївського, Сави Освяченого та Порфирія Кавсокалівіта, Миколая Сербського та святителя Іоанна Шанхайського.
Це Церква, яка єднає небесних і земних послідовників Євангелії. Церква, для якої Євхаристія – це Таїнство Життя, а Христос – її центр. І ця Церква живе, прагнучи суворо і чітко дотримуватися одного з найголовніших канонів, що каже: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всім розумінням твоїм і ближнього твого, як самого себе».
