Одкровення Лотиша та психологія Іуди
Єдиний із братії Києво-Печерської лаври, хто зрадив Церкву, Авраамій Лотиш дав інтерв'ю каналу «Прямий». Психологія Іуди простежується дуже чітко.
Багато мислителів протягом двох тисяч років намагалися зрозуміти психологію Іуди. Чому він зрадив Христа? Якими мотивами він керувався? Що в його характері, образі думок і світогляді підштовхнуло на цей відчайдушний крок?
Це все аж ніяк не пусті питання і не абстрактне філософствування. Не завжди, але дуже часто вони задаються з метою розпізнати, побачити в собі риси Іуди і виправити їх у собі, поки вони не призвели до трагедії зради. Часом людина думає про себе, що в неї все добре з її духовним життям, що вона стоїть на правильному шляху, а тим часом у її душі вже назріває гріх, вже готуються ті думки та бажання, які в результаті можуть вилитися у найгріховніші та найнегідніші вчинки.
Про це писав святий пророк Давид: «Випробуй мене, Боже, і пізнай моє серце; випробувай мене і дізнайся мої думки; і побач, чи я не на небезпечному шляху, і направ мене на вічний шлях» (Пс. 138:23,24). Блаженний Феодорит Кірський у тлумаченні на це місце Святого Письма каже: «…Благаю Тебе, найкращого Лікаря душ, точно дізнатися про життя моє, досліджувати рухи серця. Якщо знайдеш у мені щось противне законам Твоїм, молюся Тобі, нехай виправить це премудрість Твоя, і нехай направить до вічної ходи».
Авраамій та Іуда
В інтерв'ю каналу «Прямий» Лотиш згадує євангельський епізод зради Христа Іудою Іскаріотським. І робить це так незграбно, вставляє цю згадку так не до місця, що складається враження, що цей епізод переслідує його, пробивається з-під свідомості, знову і знову спадає йому на згадку.
Цитата: «Коли це все відбувалося, згадався цей сюжет з біблійної історії, коли Господь приносив страждань, коли всі були біля Нього, коли апостол Петро говорив: "якщо і навіть Тебе всі зрадять, я ніколи Тебе не зраджу", а він одним із перших відрікся Нього. І в Гефсиманському саду, коли вояки прийшли і спитали: "А де Ісус?", а Іуда поцілунком показав, де Ісус». До речі, ці слова підтверджують те, що Лотиш дуже хвилювався, кажучи їх, адже в Євангелії немає слів про те, що воїни ставили таке запитання. Поцілунок Іуди, це був знак, заздалегідь обумовлений. Богословськи освіченому Лотишу це чудово відомо. Чому він так сказав? Чи не тому, що саме цей Євангельський епізод викриває його?
Наша стаття про нещасного Лотиша, який щосили намагається довести всім і насамперед самому собі, що він не Іуда, а справжній український патріот, і який чи не кожним своїм словом виявляє цю саму психологію зради – це не зловтіха і не осуд, це спроба показати, у чому саме проявляється така психологія та застерегти від цього згубного шляху.
Чому ми маємо підстави називати перехід Лотиша до ПЦУ зрадою? По-перше, це важливий момент у розумінні взагалі всього ставлення до ПЦУ.
Дана релігійна організація була створена з розкольницьких конфесій УПЦ КП та УАПЦ у 2018 р. До цього року абсолютно всі Помісні Православні Церкви, а отже, можна сказати, вся Церква Христова, визнавали їх тими, що перебувають поза Церквою, винними у гріху розколу. В 2018 р. Константинопольський патріарх Варфоломій з якихось причин подумав, що, підписавши папірець про їхнє «возз'єднання» з Церквою, він дійсно поверне їх до Церкви, зцілить гріх розколу, який вони вчинили свого часу.
Але ж християнство не знає ніякого іншого засобу для подолання гріха і возз'єднання з Церквою, крім покаяння. Саме з цих слів почалася проповідь Христа: «... покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мф. 4:17). Без покаяння зцілення будь-якого гріха, зокрема й гріха розколу, онтологічно неможливо. І оскільки з боку УПЦ КП та УАПЦ покаяння не було (хоча б навіть перед Константинопольським патріархом), то документ Фанара про їхнє «возз'єднання» нічого, по суті, не змінює, розкольники як знаходилися за огорожею Церкви, так там і залишаються до цього дня. І ось Авраамій Лотиш залишив Церкву Христову (а те, що УПЦ – це Церква Христова, не заперечує сьогодні ніхто, навіть сам Лотиш) і пішов до релігійної організації, яка поза Церквою.
По-друге, братія Лаври налічує приблизно 140 людей, але в ПЦУ пішов лише один Лотиш. Невже тільки він один із 140 чоловік патріотично налаштований? Невже тільки він за Україну, а решта всіх проти? Решта братії Лаври не менш патріотична, ніж Лотиш, і не менш любить Україну. Причому доводить це справами, купуючи та відправляючи для наших воїнів і мирних жителів автомобілі, засоби захисту, продукти та інші гуманітарні вантажі, благословляючи вірян на захист України, молячись про них і допомагаючи всім, чим можуть. Але жоден із них не вважав для себе можливим перейти до ПЦУ.
Отже, не патріотизм є причиною вчинку Лотиша, а щось інше. До речі, в інтерв'ю сам Лотиш торкнувся цієї теми: чому він один із усієї братії Лаври покинув гнану Церкву, чому за ним ніхто не пішов. Він пояснив це тим, що… УПЦ перебуває у кращих умовах, ніж ПЦУ.
Цитата: «Мене часто запитують: владико, а чому до вас не йдуть із московського патріархату братія? А тому, що у них умови більш сприятливі, ніж у нас». Це коли в УПЦ відібрали храми Верхньої Лаври і не тільки?! Коли повиганяли з багатьох корпусів?! Коли кожна служба в храмі Агапіта Печерського може стати останньою для братії? Коли ухвалено закон про фактичну заборону УПЦ? Коли на Церкву влаштували цькування у ЗМІ? Коли довкола УПЦ створили атмосферу ненависті? Це УПЦ у найкращих умовах? Серйозно?
По-третє, в словах і вчинках Лотиша дуже чітко простежується психологія зради, знайома не лише за євангельською розповіддю, а й за спостереженнями психологів за іншими зрадниками, адже Іуда удавився і не встиг проявити у своєму подальшому житті всі наслідки свого вчинку. Тепер розберемо, які ж ці риси зради.
Хто такий зрадник?
Євангеліє дає нам характеристику Іуди в досить небагатьох словах, які, проте, розкривають основні риси його світогляду. Це історія про те, як Марія напередодні пристрастей Христових помазала Його ноги дорогоцінним світом, а Іуда став їй за це дорікати.
«Марія ж, взявши фунт чистого нардового дорогоцінного мира, помазала ноги Ісуса і витерла волоссям своїм ноги Його; і дім сповнився пахощами від мира. Тоді один із учнів Його, Іуда Симонов Іскаріот, який хотів зрадити Його, сказав: для чого б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати жебракам? Сказав же він це не тому, щоб дбав про жебраків, а тому, що був злодій. Він мав при собі грошову скриньку і носив, що туди опускали» (Ін. 12:3-6).
Блаженний Феофілакт Болгарський у тлумаченні на це місце Євангелія каже, що «Господь дорікає Іуді в зраді і в тому, що він зрадить Його на смерть за любостяжанням». Тобто в зраді зазвичай простежується корисливий мотив. Погляньмо на мотиви Лотиша. Він намагається переконати всіх і насамперед себе в тому, що він пішов у ПЦУ через непатріотичність УПЦ і, зокрема, братії Лаври, а також через церковно-слов'янську мову богослужінь.
УПЦ і війна
Але факти і слова самого Лотиша свідчать, що це не так. У перші години повномасштабної війни, коли дуже багато людей, у тому числі наші західні партнери, були впевнені в тому, що Київ буде захоплено за три дні, Предстоятель УПЦ Митрополит Онуфрій назвав цю війну Каїновим гріхом і закликав усіх стати на захист незалежності та суверенітету України. Києво-Печерська лавра, як і практично всі монастирі та храми УПЦ, почали допомагати ЗСУ, загонам територіальної самооборони, біженцям і всім нужденним. Годувати, одягати, взувати, надавати житло, збирати гроші для фронту, купувати автомобілі для наших воїнів тощо. Лотиш сам каже про це в інтерв'ю.
Цитата: «Коли розпочалася війна, від самого початку, у мене є друзі волонтери, військові, ми допомагали та допомагаємо їм. У мене кімната, де я проживав, там, де храм преподобного Агапіта, повністю була забита військовою амуніцією, яку ми відправляли на Схід».
Нагадаємо, Лотиш перейшов до ПЦУ в березні 2023 р., тобто цілий рік після початку війни він був у складі УПЦ. І та амуніція, про яку він каже, це те, що збирала Лавра та відправляла на фронт. Лотиш підтверджує, що братія допомагала ЗСУ, причому допомагала масштабно. Отже, не брак патріотизму був причиною зради.
Церковно-слов'янська мова – це проблема?
Окремою темою інтерв'ю було нарікання на те, що в УПЦ не відбуваються богослужіння українською мовою. І кореспондентка, і Лотиш журилися, як їм було важко виносити церковнослов'янську мову богослужінь і як вони підбадьорилися, почувши молитву українською. Але невдача, сама кореспондентка зізнається, що ходила до Лаври на служби цілих вісім років, і весь цей час страждала.
Навіщо страждати, якщо поряд із Лаврою був Свято-Феодосіївський монастир ПЦУ (раніше УПЦ КП), де служби відбувалися українською. З Лотишем все ще більш однозначно, він народився в сім'ї священника і з ранніх років відвідував богослужіння церковнослов'янською. Як він зумів зненавидіти цю мову, якщо вона йому рідна? На додачу до цієї теми Лотиш розповідає зовсім уже неправдоподібну байку про свою молитву українською.
Цитата: «У мене завжди були патріотичні настрої, і мене обурювало те, що відбувається в Лаврі. І коли почалася війна, і коли я у своїй келії прочитав молитву українською мовою, мені відразу ж надійшов дзвінок від митрополита Павла, і він сказав: "З тобою ще розберуться і коли прийдуть наші я тебе не захищатиму". (На уточнююче запитання кореспондентки: "Наші – це росіяни?", Лотиш відповів ствердно) Після цього я вирішив, що треба щось міняти». Повторимо, Лотиш перейшов у ПЦУ лише за рік після початку повномасштабної війни. Нестиковочка з термінами виходить.
Як пов'язані зрада та кар'єра Лотиша?
А ось що хронологічно простежується дуже чітко, то це швидкий кар'єрний зліт Лотиша після переходу до ПЦУ. Відразу після зради його роблять і. о. намісника Києво-Печерського монастиря ПЦУ. Потім «рукопологають» на єпископа і затверджують на посаді. Сам Лотиш зізнається, що Сергій (Епіфаній) Думенко приділяє йому особливу увагу. Звісно, такі цінні кадри на дорозі не валяються. Євангельський мотив очевидний!
Іуда, який Іскаріот, не встиг виявити всі риси психології зради, тому що вдавився. Але психологи зазначають, що практично всі зрадники зі шкіри геть лізуть, щоб очорнити ту спільноту, яку вони зрадили.
І в інтерв'ю Лотиша каналу «Прямий» це виявляється повною мірою. Він усіма силами намагається вселити ту, свідомо неправдиву тезу, що УПЦ міцно-міцно прив'язана до «руського міра». Для цього він використовує дуже простий метод: намагається окремі випадки поширити на всю Церкву.
Ось один із прикладів: «Нещодавно, коли відбувся обмін Іонафана Єлецьких, і ми спостерігали як його так званий патріарх Кирил радісно зустрічав у Москві, це говорить про тісне співробітництво цієї церкви з московією». Це говорить лише про особисті симпатії патріарха Кирила та митрополита Іонафана і більше ні про що.
Чому, наприклад, Лотиш не розповів про те, як у перші дні війни митрополит Сумський Євлогій написав патріарху Кирилу дуже різкий лист, в якому заявив про відмову його поминання та обґрунтував це своїми аргументами? Чому Лотиш не розповів про гіркі слова на адресу патріарха Кирила, які прозвучали з вуст митрополита Банченського Лонгина також у перші дні війни? Чому промовчав про багатьох інших ієрархів, які висловлювалися аналогічно? Адже це все було, і Лотишу це відомо. Але в наративи Лотиша це не вкладається.
Про захоплення храмів і про брехню Лотиша
Ще одне промовисте мовчання. Коли кореспондентка запитала про умови, які висунула УПЦ для переговорів із ПЦУ, Лотиш згадав лише про припинення захоплень храмів. При цьому він визнав, що такі захоплення мають місце, але намагався виправдати це тим, що люди, які захоплюють храми, обурені тим, що священники УПЦ моляться не за ЗСУ, а за «російське військо».
Це чергова і нахабна брехня! Якщо десь подібне й могло бути, то це поодинокі випадки, котрі засуджуються всією УПЦ. Говорити про це в тому сенсі, що це нібито звичайна практика в УПЦ, означає грішити проти істини. Уся Церква молиться за українських воїнів, є навіть офіційно затверджена молитва на Літургії. Але Лотиш про це мовчить.
Не згадав він також про інші дві умови переговорів з ПЦУ: вирішення питання неканонічності хіротоній, коли майже все духовенство ПЦУ було «висвячено» у стані анафеми, яку визнають усі Помісні Церкви, і визнання того, що ПЦУ не є по суті автокефальною церквою, а залежна від Константинопольського патріархату. Перше – це загальновідомий факт, а щоб переконатися у правильності другого твердження, достатньо почитати текст Томоса ПЦУ.
Свічка як куля для воїна та чергова брехня Лотиша
Ще кілька прикладів того, як Лотиш дуже незграбно обливає брудом Церкву, яка дала йому все і яку він зрадив. Він використовує для цього давно відіграні, абсурдні та абсолютно брехливі закиди на кшталт «свічка у храмі УПЦ – це куля в українського воїна».
Цитата: «Для мене є неприйнятним, коли досі люди відвідують церкву московського патріархату (тобто УПЦ – Ред.). Ці ракети, які летять на нас, – це всі ваші пожертвування, які ви приносите на свята (тобто на богослужіння – Ред.)». Т. е. Лотиш цілком серйозно стверджує, що у храмах УПЦ збираються пожертвування, потім відвозяться до Росії і здаються на фінансування виробництва ракет. Подібну нісенітницю вже навіть давні вороги Церкви перестали молоти. Але Лотишу треба відпрацьовувати свою зраду.
Ще один приклад, як Лотиш намагається подати УПЦ у вигляді мракобісів, зациклених на дрібних правилах. Нібито до храмів УПЦ не в тому одязі не пускають. Цитата: «У нас у церкві немає такого, як це заведено в московському патріархаті: як ти зайшла, чому без хусточки і пішло-поїхало. Людина потім ніколи вже до храму не зайде». Це нахабна брехня, подібні закиди у храмах УПЦ практично не звучать. А якщо бувають поодинокі випадки, то вони припиняються і духовенством, і самі парафіянами. А відповідь на запитання: до якого храму людина зайде, а до якого – ні, дає наш український народ. Храми ПЦУ переважно стоять порожніми, а храми УПЦ переповнені.
Лотиш стверджує, що УПЦ виховує людей «ні з ким не говорити» та «не брати коди (ідентифікаційні – Ред.) тому, що це печатка антихриста». Тобто він намагається довести, що різні церковні помилки, які вже практично канули в лету, поділяються сьогодні усією Церквою.
Ця брехня і Лотиш чудово про це знає. Віруючим УПЦ аж ніяк не забороняється «ні з ким говорити», а «коди – печатка антихриста» – це ще з 1990-х років тема, на яку існує безліч роз'яснень духовенства та офіційних документів Священного Синоду про те, що коди – це зовсім не печатка антихриста.
Ще одна брехня: Лотиш стверджує, що духовенство УПЦ служить із духовенством тих Помісних Церков, які визнали ПЦУ (Константинопольська, Елладська, Олександрійська та Кіпрська) і таким чином опосередковано визнає ПЦУ. Але йому чудово відомо, що УПЦ з ними не служить саме через визнання ПЦУ. І йому також відомо, що у вищезгаданих Церквах є такі архієреї, які ПЦУ не визнають, і з ними співслужіння можливе.
Від брехні – до марення
І нарешті, Лотиш у своєму прагненні обгадити Церкву опускається до цілковитого марення: «Ми помітили, що коли наші воїни зазнають поразки вони (УПЦ – Ред.) розправляють крила, вони поводяться дуже нахабно, дуже впевнено. "Ось, а ми говорили". Коли наші наступають, як у Курській області – всі присіли, впали на дно до певного часу. І це можна часто спостерігати. Тільки наші зазнають поразки, знову проповіді російською мовою, цитати російських старців і все інше». Жодного прикладу, хоч би й за вуха притягнутого. Який же хворий душевний стан має бути в людини, здатної городити такі дурниці?!
Загалом, колишній насельник Києво-Печерської лаври Авраамій Лотиш є сумним видовищем: несе повне марення, намагається, як би болючіше зробити Церкві, яка його виростила і яку він покинув, вивергає на Церкву божевільні звинувачення, які не може довести, займається нехитрими маніпуляціями, розрахованими тільки на тих обивателів, хто не бажає думати. Чому він це робить? А він просто не може інакше. Всім цим він відчайдушно бажає заглушити голос своєї совісті, що нагадує йому, що неправедним шляхом він пішов.
Переконувати таких людей марно, але їх треба шкодувати, за них треба молитися і від щирого серця бажати їм прийти до тями, покаятися і повернутися до Бога. А ще треба дивитися на себе, чи немає в кожному з нас тих самих думок, мотивів, настроїв, які призвели Лотиша до такого жалюгідного стану. Чи ми готові йти за Христом на Голгофу? Чи хочемо ми бути в Церкві, яку гонять сильні цього світу?
Чи бажаємо ми того блаженства, про яке говорить Христос: «Блаженні ви, коли зненавидять вас люди і коли відлучать вас, і будуть ганьбити, і пронесуть ім'я ваше, як безчесне, за Сина Людського. Зрадуйтеся в той день і звеселяйтесь, бо велика вам нагорода на небесах. Так робили з пророками їхні отці» (Лк. 6:22,23). Чи нам дорожче зовнішнє, мирське, життєве?
Якщо помітимо щось із подібного, будемо волати до Господа як пророк Давид: «Випробуй мене, Боже, і впізнай моє серце; випробувай мене і дізнайся мої думки; і побач, чи я не на небезпечному шляху, і направ мене на вічний шлях» (Пс. 138:23,24).
