Константинопольський патріархат і Томос ПЦУ: Погляд із Болгарії

03 Червня 11:39
610
Блаженніший Митрополит Онуфрій, Епіфаній Думенко та Філарет Денисенко. Фото: СПЖ Блаженніший Митрополит Онуфрій, Епіфаній Думенко та Філарет Денисенко. Фото: СПЖ

Болгарський богослов опублікував статтю, в якій розповів про канонічні та історичні аспекти визнання патріархом Варфоломієм українських розкольників.

Болгарський юрист, адвокат і магістр богослов'я Олександр Тодоров написав статтю, в якій нагадав про позицію Болгарської Православної Церкви щодо ПЦУ, та проаналізував канонічні та історичні аспекти рішення Константинопольського патріархату про дарування Томосу українським розкольникам.

Наводимо повний текст статті:

«Не беріть участі у безплідних справах пітьми; навпаки – викривай їх» (Еф. 5:11)

На деяких так званих церковних сайтах, як-от «Двері Православ'я» та «Християнство.бг», розкольницьку спільноту в Україні називають «Православною Церквою в Україні», а її лідера Епифанія Думенка (після патріарха Варфоломія) – «Митрополитом Київським». Якби ці сайти були відверто світськими або називалися, наприклад, «Двері екуменізму» або «Відступництво.бг», або якось у цьому роді, то не становило б небезпеки те, що там цими термінами зловживають. Але оскільки в цих ЗМІ все ж таки присутні і християнські, й, більше того, православні матеріали, тобто там «тече одночасно і солодка, і гірка вода», то обман із термінами може ввести деяких людей в оману, що українські розкольники є частиною Єдиної Церкви Христової , або що Епіфаній Думенко справді є митрополитом Київським (насправді єдиним канонічним Київським митрополитом є Онуфрій, глава Української Православної Церкви). Або, як мінімум, довірливіші люди можуть помилково вирішити, що в Україні є дві канонічні Церкви – і Православна церква України, і Українська Православна Церква, а також, що є два митрополити – і Епифаній, і Онуфрій, що знову ж таки є обманом .

Саме тому доречно на виконання вище цитованої настанови святого апостола Павла коротко нагадати, чому так звана Православна Церква України не має жодного зв'язку з Православною Церквою і, відповідно, Епифаній Думенко не є православним митрополитом.

Коротка історія українського церковного розколу

Насамперед розкольницька спільнота в Україні існувала за десятиліття до незаконного «Томосу про українську автокефалію», який видав 06.01.2019 р. патріарх Константинопольський Варфоломій. Вона складалася в основному з двох структур – самопроголошеної Української автокефальної православної Церкви (УАПЦ), яка періодично кілька разів з'являлася в Україні в ХХ столітті (без безперервної апостольської спадкоємності) в особі священнослужителів, що відокремилися від церковної ієрархії, і самопроголошеного так званого Київського патріархату, який у 1992 р. створив тодішній Київський митрополит Філарет Денисенко. Він, відокремившись від Священного Синоду Української Православної Церкви (після того, як не зміг стати Патріархом Московським), став називати себе Київським патріархом, хоча патріархії у Києві ніколи не було.

Жодна з двох розкольницьких структур не була визнана жодною Помісною Православною Церквою, оскільки їх відокремлення від Тіла Христового було не канонічним, а самочинним.

Більше того, Філарет Денисенко був скинутий Священним Синодом Руської Православної Церкви (1992 р.), багаторічним членом якого раніше був. Більше того, за те, що він не покаявся у гріху розколу, а продовжував наполягати на ньому, Денисенко був канонічно офіційно відлучений від Церкви (1997 р.).

Константинопольський патріарх також не перебував у євхаристійному спілкуванні з Філаретом та українськими розкольниками, оскільки всім було зрозуміло, що їхній розкол заснований на націоналізмі та владолюбстві, і водночас в Україні існує канонічний Священний Синод канонічної Української Православної Церкви, яка є автономною, тобто самоврядною Церквою, яку завжди визнавали всі Помісні Церкви. УПЦ тільки не могла варити Святе Миро (на даний момент УПЦ самостійно варить Святе Миро – прим. Ред.), яке отримувала від Московської Патріархії, але й адміністративно та духовно керувалася, як і до цього дня, своїм Священним Синодом у Києві.

Ставлення патріарха Варфоломія до українських розкольників до 2018 року

Так, наприклад, Константинопольський патріарх Варфоломій писав Московському Патріарху Алексію II у своєму листі від 26 серпня 1992 року з нагоди відлучення Київського митрополита Філарета (Денисенка): «Наша Свята Велика Церква Христова, визнаючи виняткову повноту Вашої Церкви, приймає відповідне синодальне рішення щодо раніше викладеного, не бажаючи заподіяти жодних труднощів Вашій Церкві – Сестрі».

В іншому листі патріарха Варфоломія Патріарху Алексію II від 7 квітня 1997 р. з приводу анафематування (відлучення) Філарета (Денисенка) йдеться: «Отримавши від Вас інформацію про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархію нашого Вселенського Престолу і просили її утримуватися від будь-якого церковного спілкування із зазначеними особами».

07.04.2009 на зустрічі з Московським Патріархом Кирилом у Стамбулі патріарх Варфоломій «обіцяв не втручатися у справи українського православ'я та не приймати до спілкування українських розкольників на чолі з невизнаним Київським патріархом Філаретом». Неканонічність двох розкольницьких угруповань – УАПЦ і так званого Київського патріархату визнає й редакція видання Dveri.bg.

У 2016 році патріарх Варфоломій неодноразово заявляв, що визнає Митрополита Київського і всієї України Онуфрія єдиним канонічним предстоятелем Української Православної Церкви. Зокрема, таку заяву він зробив на публічних слуханнях під час Собору предстоятелів Помісних Православних Церков у січні 2016 року.

У квітні 2018 року президент України Порошенко разом із українськими розкольниками Філаретом і Макарієм направили прохання патріарху Варфоломію про надання автокефалії Української Церкви – але не канонічної, істинної, а розкольницької, хибної.

Червень 2018 р. На своїй зустрічі з делегацією Української Православної Церкви (МП) «патріарх Варфоломій заявив, що не бажає втручатися у справи УПЦ, що він вважав і вважає, що в Україні є лише одна канонічна Церква, а всі інші організації, які називають себе церквами, і не визнаються – це розкольницькі групи. Вкотре було наголошено, що на колишнього Київського митрополита Філарета, який очолює так званий Київський патріархат, на Фанарі дивляться як на людину, яка вчинила розкол».

Ставлення патріарха Варфоломія до українських розкольників після 2018 року

Однак невдовзі після цього патр. Варфоломій змінює свою позицію і тепер ладен узаконити розкольників.

У жовтні 2018 року Константинополь антиканонічно і самостійно «відновив у сані» розкольника Філарета, який не розкаявся, та його групу (за умови, що це може зробити тільки канонічна Українська Православна Церква МП, від якої розкольники відпали – у тому числі й тому, що відновлення вимагає покаяння і сповіді, а не пошуку обхідних шляхів у Церкві).

3 листопада 2018 року президент України Порошенко зустрівся у Стамбулі із патріархом Варфоломієм. Внаслідок чого 15.XII.2018 у Києві з ініціативи патріарха Варфоломія було створено нову церковну структуру – «Православну Церкву України» (ПЦУ), на чолі з Епіфанієм (Думенком), якого раніше «рукопоклав» розкольник Філарет.

Зрештою, Константинопольський патріархат під головуванням патріарха Константинопольського Варфоломія офіційно підписав так званий Томос про автокефалію української розкольницької організації під назвою «Православна церква України» з предстоятелем Епифанієм Думенком.

До 2018 року визнавав, що ПЦУ складається з розкольників, навіть сам Константинопольський патріархат. Однак 6 січня 2019 року розкольники з ПЦУ та Константинопольського патріархату вступили у літургійне спілкування, і Томос був офіційно вручений.

Цілком природно, що Епіфаній тоді запровадив у ПЦУ відомий екуменічний інструмент ламання православ'я – новий стиль, який є логічним продовженням політики відступу від церковних канонів. І як завжди, коли новий стиль нав'язується Помісній Церкві, це відбувається за сприяння безбожної світської влади, яка в Україні переслідує канонічну Церкву.

Єдина різниця в Україні полягає в тому, що новий стиль там було прийнято розкольниками, а не істинною (і єдиною) Православною Церквою в Україні – Українською Православною Церквою на чолі з митрополитом Онуфрієм.

Оцінка Томоса з погляду канонів Церкви

Отже, «Томос», що розглядається, неканонічний, юридично недійсний, оскільки виданий поза компетенцією Константинопольського патріархату. Його випуск є порушенням Передання та наступних канонів, які вимагають, щоб особи, скинуті та відлучені від Церкви, були знову допущені до причастя тією самою Церквою, яка їх скинула та відлучила:

– 15 пр. Антіохійського Собору («Якщо якийсь єпископ, звинувачений у якихось злочинах, буде судимий усіма архієреями цього округу, і всі вони одноголосно винесуть проти нього один вирок, то нехай він ніяким чином не позивається до інших архієреїв, але нехай одноголосне рішення з архієреїв округу залишається твердим»;

- 118 пр. Карфагенського Собору («Хто був відлучений від церковного спілкування в Африці і таємно проник у заморські землі з метою вступити в спілкування, втратить ступінь клірика»);

– 5 пр. Першого Вселенського Собору («Про тих, яких єпископи, по кожній єпархії, віддали від спілкування церковного, – чи належать вони до клиру чи до чину мирян, – слід судити, дотримуючись правила, яким ухвалено, щоб відлучені одними, не були прийнятними іншими»);

– Послання Африканського Собору до Папи Келестина («Отже, спочатку виконавши обов'язок належного шанування, благаємо вас, пане брате, щоб ви надалі не допускали легко до вашого слуху тих, що приходять звідси і не сприяли надалі приймати в спілкування відлучених нами, бо твоя гідність зручно знайде, що це саме визначено і Нікейським Собором. Бо якщо це так дотримується щодо нижчих кліриків і мирян, то більше хоче Собор, щоб це було дотримано щодо єпископів. Отже, ті, які у своїй єпархії відлучені від спілкування, нехай не з'являться сприйнятими у спілкування у твою святиню, з наміром, і тому що не личить»).

Визнання українських розкольників патріархом Варфоломієм так само недійсне, як якщо б він, наприклад, на вимогу болгарської світської влади (на Фанарі, – Ред.) визнав Христофора Сабева болгарським патріархом, враховуючи, що Болгарська Православна Церква має канонічного патріарха і Священний Синод, не просили його (патріарха Варфоломія, – Ред.) вершити правосуддя у Болгарській Церкві.

Томос та юрисдикційні кордони

Томос антиканонічний, оскільки Константинопольський патріарх не має права надавати автокефалію Української Церкви, і з іншої причини – Спеціальною Грамотою Константинопольського патріарха 1686 р. Україна та Білорусь як митрополії були передані Московському Патріархату. Тобто протягом понад 330 років усі православні автокефальні Церкви без жодних заперечень ізастережень визнавали, що Українська Церква знаходиться під церковною юрисдикцією Московського Патріархату, а не Константинопольського Патріархату. Отже, Московський Патріархат є Церквою-матір'ю для Києва, а не Константинопольський.

Це випливає з правила 17 IV Вселенського Собору та правила 25 VI Вселенського Собору, згідно з якими термін позовної давності для можливих юрисдикційних суперечок становить тридцять років. Цей термін позовної давності спливав понад 10 разів, і за ці 330 років Константинопольський патріарх жодного разу не претендував на владу над Українською Церквою. А після закінчення цього терміну позовної давності будь-які юрисдикційні права Константинопольського патріарха над Україною виключаються.

Довільне скасування дії Грамоти 1686 р. і неканонічне присвоєння Константинопольським патріархатом права юрисдикції над територією України, а також надання «автокефалії» Православній церкві України, є актом втручання на чужу канонічну територію і перебуває у повній суперечності зі священними канонами Православної Церкви, які не допускають порушення юрисдикційних кордонів та існування в одному просторі більш ніж однієї юрисдикції.

Одностороннє і довільне втручання помісної автокефальної Церкви у внутрішні справи іншої є порушенням правил і канонічним правопорушенням, яке засуджується такими священними правилами, як Правило 2 II Вселенського Собору («Обласні єпископи нехай не простягають своєї влади на церкви за межами своєї області, і нехай не змішують церкви...») і Правило 8 III Вселенського Собору («ніхто з боголюбезніших єпископів не простягав влади на іншу єпархію»).

Навіть якби Константинопольський патріарх мав право надати автокефалію в Україні (що він міг би зробити лише за згодою інших Патріархатів), вона мала б бути надана місцевій канонічній Церкві, керованій митрополитом Онуфрієм і Св. Синодом Української Православної Церкви (але вони його про не просили), а не розкольницькій структурі.

Реакція інших Церков на Томос для ПЦУ

Санкція проти неканонічного спілкування з відлученими розкольниками, яку Константинопольський патріархат підтримував досі, є повним припиненням богослужбового спілкування з останніми, згідно з відомим канонічним правилом: «хто служить з відлученим, той повинен сам бути відлучений» (10-те та 11-те правило св. Апостолів; 2 правило Антіохійського Собору).

Саме так вчинила Руська Православна Церква на виконання своєї «Синодальної заяви» 15 жовтня 2018 р., а також канонічна Українська Православна Церква на виконання пункту 5 своєї «Постанови» 13 листопада 2018 р.

Сербська Православна Церква також згадує про припинення спілкування з Константинопольським патріархатом у пункті 5 своєї офіційної ухвали «Позиція Сербської Православної Церкви щодо церковної кризи в Україні» 13 березня 2019 р.

Якби так, згідно зі священними канонами, реагували б усі Помісні Церкви, то й український розкол на чолі з патріархом Варфоломієм був би очевидним навіть для невоцерковлених людей. Але, на жаль, через процес відступу від Бога і від прагнення до Царства Небесного, багато єпископів бояться викривати патріарха Варфоломія, який нині підтримується світом, щоб не потрапити в неприємності тут, на землі. Але чи завгодно Богу їхнє мовчання?

Більшість єпископів Елладської та Олександрійської Церков впали до того, що не тільки не викрили, але навіть визнали «Томос» українським розкольникам і вступили з ними у спілкування.

Цікаво, чи замислився хтось із них, який біль представляє їхня зрада для митрополита Онуфрія та канонічних українських архієреїв, священників і мирян?

Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука (УПЦ) назвав рішення Синоду Грецької Церкви (про визнання Томоса та розкольників) «зрадою Христа».

«Ви вмили руки, подібно до Пілата, але серце своє осквернили. Наші храми захоплюють, наших парафіян б'ють, на нашій землі ллється кров. І це "тільки початок хвороб" (Мф. 24:8). Поки ви будете філософствувати про Христа та богословствувати в затишних кабінетах про Бога, нас будуть, з вашої подачі, вбивати за Христа... Бог вас почув, ви сказали Правді – ні. Ви свідомо пішли проти Істини… Єврейський синедріон засуджує Христа до смерті через… банальну причину – щоб не позбутися комфортних умов життя... Грецькі архієреї роблять те саме. Краще нехай страждає Тіло Христа – Церква, ніж ми позбавимося своїх європейських зарплат, комфорту, доброго ставлення до тих кишень, з яких ми отримуємо свої зарплати…», – пише він.

Ті єпископи, які вступають у богослужбове спілкування з українськими розкольниками, показують, що вони втратили любов до своїх побратимів по канонічній Церкві в Україні, які з 2018 року зазнають репресій, побиття, тюремних ув'язнень, гонінь з боку світської влади та розкольників в Україні. Цікаво, як мовчазні архієреї будуть виправдовувати себе в тому, що не тільки не підняли голоси на підтримку православних, що переслідуються в Україні, але навіть перейшли на бік розкольників, тобто переслідувачів? Здається, збуваються слова Христа, «І з того, що помножиться беззаконня, любов у багатьох охолоне» – Мф. 24:12.

Ставлення до Томосу в Болгарії

Деякі християни в Болгарії, не бажаючи зазнати гонінь або обмови за сповідання істини, хитро прикривають український розкол словами «Священний Синод Болгарської Православної Церкви ще не висловився щодо православної церкви України», тобто начебто канонічний статус цієї розкольницької структури незрозумілий і залежить від висловлювання Св. Синоду. Це, звісно, ​​неправда.

Розкольницький характер ПЦУ, а також канонічна/юридична недійсність «Томоса про автокефалію», виданого патріархом Варфоломієм, є об'єктивними фактами, а не предметом суб'єктивного судження. Вони не залежать від оцінки того чи іншого місцевого Синоду. Кожен єпископ, а також місцеві Синоди підкоряються Вселенській Церкві Христа та її правилам. З цієї причини, навіть якщо Св. Синод Болгарської Православної Церкви ухвалить рішення, що визнає ПЦУ частиною Церкви, і зухвалий «Томос» про автокефалію 2019 року – дійсним, це рішення Св. Синоду буде нікчемним з двох підстав: по-перше, тому, що воно суперечило б вищезгаданим канонам; по-друге, оскільки у ст. 69, абз. 2 Статуту Болгарської Православної Церкви прямо зазначено, що рішення Священного Синоду незаперечні лише в тому випадку, якщо вони не суперечать догматам і канонам Святої Православної Церкви.

Про догматичні порушення Томосу

У беззаконному «Томосі» 01.06.2019 є не лише канонічні, а й догматичні порушення. Такою є, наприклад, брехня про те, що Константинопольський патріарх є главою всіх помісних Церков: «...ми заявляємо, що Автокефальна Церква України визнає своїм головою (κεφαλὴν) Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як це роблять інші Патріархи і Предстоятелі» (З тексту Томоса). Це й інші догматичні порушення в «Томосі» ми розглянемо в окремій статті, а в поясненні цих відступів Константинопольського патріархату обмежимося лише тим, що процитуємо трьох святителів ХХ століття:

«Ми були дуже збентежені і вражені тим, що... глава Константинопольської Церкви без попереднього звернення до нас як до законного представника та глави усієї Руської Православної Церкви втрутився у внутрішнє життя та справи автокефальної Руської Церкви. Священні собори (2-і та 3-ті правила Другого Вселенського Собору) визнавали за Константинопольським єпископом лише першість за честю, але не визнавали і не визнають за ним першості у владі».

(Святитель Тихон Сповідник, Патріарх Московський і всієї Русі, Послання до Патріарха Константинопольського Григорія VII, липень 1924 р.)

«Вселенський Патріархат, що втратив значення Стовпа Істини і сам став джерелом поділу, а в той же час охоплений надмірним владолюбством, є жалюгідним видовищем, що нагадує про найгірші часи в історії Константинопольської Церкви».

(Святитель Іоанн Шанхайський, з його доповіді «Положення Православної Церкви після війни», Дії другого Всезакордонного Собору Руської Православної Церкви Закордоном, Белград, 1939, стор. 389-394)

«Вселенські Патріархи давно відійшли від Православ'я. Ось вони дійсно зрадники ... »

(Святитель Серафим Софійський, Житіє та вчення, Православна класика, 2016, с. 74).

Висновки

Насамкінець нагадаємо, що добре відомий Сливенський митрополит Іоанникій не дозволяв священникам своєї єпархії вступати в богослужбове спілкування з Константинопольським патріархатом і тим більше з українськими розкольниками.

На жаль, ми вже бачимо, що проблеми з цими розкольниками будуть лише поглиблюватися. Дай Бог чесності і мужності нашим митрополитам, щоб вони не стали співучасниками цього розколу і не стали причиною нового розколу, бо християнам краще зазнати гонінь за єдність Церкви, ніж стати зрадниками.

Зрештою, слід зазначити, що відділення Української Православної Церкви від Церкви-Матері – Руської Православної Церкви (без переривання спілкування), проголошене 27 травня 2022 року у Свято-Пантелеймонівському монастирі (Феофанія), також не було здійснено за канонічним порядком, але поки що правильно Руська Православна Церква виявляє поблажливість і терпіння до цього рішення Собору Української Православної Церкви, оскільки воно було прийняте в умовах щоденного терору православних в Україні з боку світської влади і водночас у військовій ситуації.

Усі Помісні Церкви виявляють розуміння до надзвичайної ситуації християн в Україні, тому, доки Руська Православна Церква (як Церква-Мати) не вважає Українську Православну Церкву розколом, і інші Помісні Церкви не вважають Українську Православну Церкву розколом. А РПЦ є Материнською Церквою УПЦ, бо до 1990 року УПЦ не існувало, а в Україні була лише РПЦ, і саме остання санкціонувала створення автономної УПЦ на Архієрейському Соборі РПЦ, що відбувся 25-27 жовтня 1990 року. Тоді Собор ухвалив рішення надати УПЦ «самостійність і незалежність в управлінні», а главі УПЦ право мати титул «Митрополит Київський і всієї України». Як видно, Константинопольський патріархат не мав права голосу і не брав жодної участі у цих подіях.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також