Що буде, якщо Верховна Рада заборонить УПЦ
Поки що законопроєкт 8371 поставлений на паузу, яка може закінчитися будь-якої миті. Як можуть розвиватися події, якщо його все ж таки приймуть? Давайте поміркуємо.
У статті «Чому влада досі не заборонила УПЦ» ми проаналізували, з якими труднощами стикається влада, намагаючись ухвалити законопроєкт 8371 про заборону УПЦ, а також що вона робить для подолання цих труднощів. Щоб зрозуміти логіку розвитку подій, треба відповісти на запитання: а навіщо владі потрібна заборона УПЦ?
Навіщо забороняти УПЦ?
Неспроможність офіційних наративів, що, мовляв, УПЦ підпорядковується РПЦ і є п'ятою колоною, вже очевидна. Навіть ті, хто з піною біля рота закликає боротися з «московськими попами», розуміють, що факти суперечать цьому наративу. Не можуть «московські попи» молитися за збереження суверенітету та територіальної цілісності України, не можуть благословляти віруючих вступати до лав ЗСУ, не можуть збирати гроші на автомобілі, амуніцію та інше, необхідне на фронті нашим воїнам.
УПЦ не управляється з Москви і приймає офіційні документи, які прямо суперечать позиції РПЦ. Отже, теза про те, що УПЦ треба заборонити для того, щоб унеможливити вплив Москви, невірна.
Коли ще у 2018 р. П. Порошенко затівав створення ПЦУ, то можновладці були впевнені, що в них вийде «бліцкриг», і що влада грубими, але рішучими діями змусить усі українські конфесії, які називають себе православними, об'єднатися в одну структуру, яка підконтрольна державі та виконує волю влади. Але цього не вийшло. Вже понад п'ять років УПЦ, незважаючи на всі поневіряння, тиск з боку влади та активістів, насильство, погрози та обливання брудом у ЗМІ, наполегливо не хоче приєднуватися до ПЦУ.
Аргументи УПЦ, що Церква не може об'єднуватися з розкольниками просто через забаганку можновладців, що канонічно висвячені архієреї не можуть об'єднатися з анафематованими самозванцями, владі незрозумілі. Вони дивляться на Церкву як на різновид громадської організації. Проте владі вже зрозуміло, що об'єднати УПЦ із ПЦУ не вдасться. Все зайшло надто далеко. Крім аргументів про канонічну неспроможність ПЦУ дуже багато завдано ран, образ, захоплень храмів та інших непривабливих дій з боку цієї організації.
Дуже багато ненависті та злості вилилося на віруючих УПЦ. Дуже явно ПЦУ показала свою сутність. Отже, теза: заборонити УПЦ, щоб вона таки об'єдналася з ПЦУ, також невірна.
Невірна і теза, що логічно випливає з двох попередніх, що заборонити УПЦ треба для консолідації українського суспільства. За останні роки вже ясно видно, що гоніння проти УПЦ не поєднують, а роз'єднують суспільство.
Що ж лишається тоді? Чому ж таки влада прагне заборонити УПЦ?
По-перше, існує інерційність державних рішень і небажання чи нездатність влади визнавати свої помилки. Можливо, якби у 2018 р. влада знала, що «бліцкрига» щодо об'єднання конфесій не вийде, що це призведе до того, що ми спостерігаємо зараз, а головне, що П. Порошенко не зможе виграти вибори, осідлавши церковну тему, то вони не стали б розігрувати цю карту. Але сказавши «а», вже дуже важко не говорити «б». Визнавати свої політичні помилки у нас не прийнято, спадщина совка досі не зжита. Держава давить і тисне на Церкву, незважаючи на марність цих зусиль. Але головне це не.
По-друге, владі потрібний не результат, а процес. Причому такий процес, який можна активізувати чи сповільнювати. Боротьба з найчисленнішою конфесією країни – це інфопривід, який може затьмарити інші інфоприводи, переключити увагу суспільства з якихось інших проблем на боротьбу з «московськими попами».
З одного боку, Церква досить беззахисна (принаймні так думає влада), щоб чинити сильний опір, а отже, боротися з нею можна безкарно. З іншого боку, вона досить численна та впливова, щоб це виглядало справді масштабно.
Тому влада буде качати церковну тему, щоб за цим інфоприводом приховати свої власні провали в економіці, внутрішній політиці чи на фронті.
Ще одна ймовірна нагода для чергової атаки на Церкву – це можливе перемир'я у війні, до якого Україну підштовхують впливові сили на Заході, і з яким категорично не згодна частина українського суспільства, причому найактивніша частина. Якщо влада піде на переговори про перемир'я, їм потрібно буде відвернути увагу суспільства та перенаправити його невдоволення в іншому напрямку. Церква для цього підходить ідеально.
У будь-якому разі влада демонструє споживче ставлення до Церкви, вважаючи, що за її рахунок можна вирішувати свої завдання. А Церква загалом і кожен віруючий окремо має зберігати у своїй свідомості інший погляд на Церкву: вона є Тіло Христове, долучаючись до якого можна досягти вічного Небесного Царства з Богом.
Розглянемо тепер, які існують варіанти подальшого розвитку ситуації, якщо влада все ж таки вирішить ухвалити законопроєкт 8371 про заборону УПЦ. Почнемо з найменш ймовірних.
Варіант №1: УПЦ виведуть з-під удару
У законопроєкті 8371 немає жодної згадки про УПЦ. Схема її заборони згідно цього законопроєкту подробно записана у статті «Законопроєкт Шмигаля: заборона УПЦ у 4 ходи». Коротко схема зводиться до того, щоб спочатку заборонити в Україні діяльність релігійних організацій, керівний центр яких перебуває в РФ, а потім визнати УПЦ такою організацією.
Влада цілком може прийняти рішення зробити перше і не робити другого, принаймні поки що. Те, що вже одна релігієзнавча експертиза ДЕСС Мінкульту вже визнала УПЦ такою, що входить до структури РПЦ, не має значення, оскільки вона проведена до прийняття законопроєкту 8371.
У новій експертизі може бути приблизно таке формулювання: «Фактів, що підтверджують, що УПЦ має керівний центр у Росії, на даний момент не виявлено». Тобто УПЦ не забороняється в Україні.
Для влади за такого сценарію може бути кілька вигідних моментів. По-перше, знімається напруга у суспільстві. По-друге, знімаються претензії західних партнерів щодо утиску свободи віросповідання. По-третє, це зовсім не означає припинення гонінь і тиску на Церкву. Адже «факти, які підтверджують, що УПЦ має керівний центр у РФ», можна виявити в будь-який зручний момент.
Крім того, всі дії активістів щодо захоплення храмів, безкарного фізичного насильства та незаконного переведення храмів у ПЦУ можуть бути продовжені, так само як і «звільнення» Києво-Печерської лаври та кампанія з очорнення УПЦ у ЗМІ.
Підставою вважати цей сценарій хоч і малоймовірним, але можливим дають слова голови ДЕСС В. Єленського, який заявив, що держава не вимагає від УПЦ «ні зміни календаря, ні літургійної мови, ні входження до складу іншої церкви, ні проголошення автокефалії. Єдина вимога – розрив зв'язків із Московським патріархатом».
Такий розрив, а саме розрив адміністративних зв'язків, за збереження євхаристичної єдності, стався на Соборі УПЦ у Феофанії 27.05.2022 р. Влада може вважати це достатньою підставою для визнання незалежності УПЦ, можливо з якимись своїми застереженнями.
Варіант №2: входження до складу іншої Помісної Церкви
У разі заборони УПЦ може зібратися на ще один Собор і ухвалити рішення про перехід під омофор будь-якої Помісної Церкви, Польської, Румунської чи Болгарської. Таке рішення може бути обставлене формулюваннями на кшталт: «тимчасово», «виходячи із обставин» тощо. Теоретично це має зняти з УПЦ претензії влади у зв'язках із РПЦ, але вище вже було сказано, що ці претензії не є справжньою причиною гоніння.
Цей сценарій також малоймовірний, як і попередній. По-перше, це може викликати ще більшу канонічну плутанину. РПЦ явно не дасть своєї згоди на такий варіант, а отже та Помісна Церква, яка прийме УПЦ під свій омофор, може зіткнутися з розривом євхаристичного спілкування та іншими неприємностями. Якісь Помісні Церкви можуть визнати це, а якісь – ні.
По-друге, як наслідок, це ускладнить загалом загальноправославний діалог, який намагаються налагодити (наразі безуспішно) Єрусалимський Патріархат і авторитетні ієрархи з інших Помісних Церков.
По-третє, це може внести поділ до самої УПЦ. Хтось погодиться з таким переходом, а хтось – ні.
По-четверте, єпархії УПЦ у деяких регіонах можуть заявити, що перейшли не туди. Наприклад, якщо перейти до Польської Церкви, румунські громади Чернівецько-Буковинської єпархії можуть заявити, що вони хочуть до Румунської.
Але якщо УПЦ стоятиме перед альтернативою: або повна заборона, вигнання з усіх храмів і монастирів, позбавлення майна та перехід на нелегальне становище з загрозою кримінального переслідування, або перехід під омофор Помісної Церкви з усіма ризиками, описаними вище, такий сценарій цілком може бути реалізований.
Варіант №3: продовження опору = сповідництво
Якщо згадати перші століття християнства, то за часів переслідувань Церква не мала можливості піти під чийсь омофор або довести в рамках проведення релігієзнавчої експертизи, що вона ніяк не загрожує нацбезпеці тодішньої Римської імперії. Церква мала лише один вибір: припинити своє існування або жити далі, поклавшись на волю Божу.
Церква не вигадувала стратегій виходу із ситуації, не займалася довгостроковим плануванням, вона просто жила далі день за днем.
Щодня вона терпіла поневіряння, когось хапали і кидали у в'язницю, когось замучували до смерті, когось позбавляли майна і таке інше. Але решта християн жила далі, вірила в Ісуса Христа, збиралася на богослужіння і виконувала заповіді Божі. І наставав день, коли гоніння припинялися.
Сьогодні найвірогіднішим виглядає саме такий сценарій. Заборона УПЦ – це дуже довгий процес, який складається з багатьох етапів. Спочатку потрібно ухвалити законопроєкт 8371, потім провести релігієзнавчу експертизу та заявити про те, що УПЦ управляється з Москви, потім вимагати від УПЦ усунути це, потім передати справу до суду і так далі. Причому робити це треба буде щодо кожної церковної громади, кожного монастиря та навчального закладу. І на кожному етапі будуть йти оскарження, юридичні суперечки, звернення до судів і правоохоронних органів. На кожну спробу захоплення храму буде спроба його відстояти.
Все це буде супроводжуватися апелюванням у міжнародні правозахисні організації та спробами довести суспільству, що Церква не загрожує нацбезпеці, а навпаки зміцнює її. Церква буде жити і чинити опір незаконним і несправедливим діям щодо себе в рамках закону, але всіма доступними засобами.
Під час гонінь у давнину Церква, незважаючи на упереджене ставлення до себе тодішнього суспільства, як простолюдинів, так і еліти, постійно намагалася довести свою невинність. Церковні апологети писали філософські трактати, послання до імператора, у яких пояснювали свою віру і право її сповідувати. На рівні міжособового спілкування язичники бачили благочестиве життя християн і потроху залишали свої забобони.
У юридичному плані християни також намагалися апелювати до судової та адміністративної системи римської держави.
До речі, великою підмогою у відстоюванні своїх прав було положення римського законодавства, згідно з яким обвинувач у разі неможливості довести своє звинувачення отримував таке ж покарання, яке було передбачено за ті звинувачення, які він висував.
От би зараз за неможливість довести звинувачення на адресу УПЦ про співробітництво з ФСБ, обвинувачі отримували б термін за статтею «держзрада». Відразу б такі звинувачення зійшли нанівець.
Приблизно також буде діяти Церква і сьогодні. Апостол Петро давав такі настанови християнам, яких переслідували несправедливо: «І хто зробить вам зло, якщо ви будете ревнителями доброго? Але якщо й страждаєте за правду, то ви блаженні; а страху їх не бійтеся і не бентежтесь. Господа Бога святіть у ваших серцях; будьте завжди готові кожному, хто потребує звіту у вашій надії, дати відповідь з лагідністю і благоговінням. Майте добру совість, щоб тим, за що лихословлять вас, як лиходіїв, були осоромлені ті, хто ганьбить ваше добре життя в Христі. Бо, якщо завгодно волі Божій, краще постраждати за добрі діла, аніж за злі...» (1Петр. 3,13-17).
Варто звернути особливу увагу на слова про те, що кожному, хто вимагає у нас (християн) звіту, відповідати з лагідністю. Це сказано не так про тих, хто цікавиться християнством, як про тих, хто пред'являє претензії до Церкви, тобто про її недругів. Апостол Петро каже, що їм також треба спокійно і грамотно пояснювати, у чому наша віра і чому ми поводимося саме так, а не інакше. Позиція: «марно їм щось говорити і щось доводити», по-людськи зрозуміла, але не поділяється ні Писаннями, ні досвідом давньої Церкви. Отже, ми приречені на те, що на злі нападки відповідати спокійним поясненням своєї позиції, а на зло відповідати добром і молитвою.
Головна ж наша сила у вірності Богу та єдності Церкви. Поки ми єдині, поки нашим ворогам не вдалося поділити нас на ворогуючі партії, поки ми усвідомлюємо себе справжньою Помісною Українською Православною Церквою, перемогти нас неможливо.
