Літургія Василія Великого і молитва про війну: частина 1
Прихильники війни вважають, що їхня позиція підтримується текстом з Літургії Василія Великого, де Церква просить Бога дарувати перемогу православному царю. Аналізуємо молитву.
У молитві «Про Святу Русь», яку Патріарх Кирил благословив читати в усіх храмах РПЦ, і через яку було позбавлено сану вже кілька священників, є слова про дарування перемоги одній із сторін. Звичайно, йдеться про перемогу Росії у війні з Україною. Митрополит Ставропольський Кирил на Різдвяних читаннях заявив: «Коли переможемо у цій священній війні, тоді буде продовжуватися преображення нашої Росії». Прихильники «патріаршої» молитви стверджують, що молитися за перемогу – це давня практика Церкви, яка не суперечить ані канонам, ані Євангелію.
На доказ своєї позиції вони часто наводять частину молитви з Літургії святителя Василія Великого, а саме той текст з Intercessio (у перекладі з латині – «клопотання»), де сказано про дарування перемоги над варварськими народами православному царю. Що ж це за текст, і чи застосовний він до війни між Росією та Україною?
Intercessio Літургії Василія Великого
Частина молитви клопотання (Intercessio) з Літургії Василія Великого, про яку говорять прихильники війни, звучить так: «Помяни, Господи, благоверных и христолюбивых правителей, ихже оправдал еси правити на земли: оружием истины, оружием благоволения венчай я, осени над главами их в день брани, укрепи их мышцу, возвыси их десницу, удержави их правление, покори им вся варварския языки, брани хотящия: даруй им глубокий и неотъемлемый мир: возглаголи в сердцах их благая о Церкви Твоей и всех людех Твоих, да в тишине их тихое и безмолвное житие поживем во всяком благочестии и чистоте».
Апелюючи до цього тексту, захисники війни спираються на дві, на їхню думку, безперечні тези:
- Intercessio – це частина євхаристичної молитви, яка у незмінному вигляді прийшла до нас крізь тисячолітню історію Церкви, а отже, освячена авторитетом Передання і завжди була саме у тому вигляді, в якому ми її читаємо сьогодні.
- Intercessio складений самим святителем Василієм, а отже – освячений святоотцівським авторитетом.
Звідси випливає «висновок»: раз текст написаний святителем Василіем, і Церква завжди йому слідувала, – отже, Церква завжди молилася про владу, у сенсі «підкорення нею варварських народів», а «літургія – це не про загальний кисільний світ і рожевих поні». А якщо так, то відмова молитися за «перемогу» – це незгода з церковним Переданням, що може призвести до позбавлення сану та іншого.
У результаті текст Літургії Василія Великого використовується як доказ того, що Церква ніколи не приймала «пацифізму». Але чи справді це так? Іншими словами, чи дійсно Церква ніколи і нічого не змінювала в порядку поминання влади (як світської, так і духовної) – як під час усієї Літургії, так і в Intercessio – зокрема?
Чи змінювала Церква своє ставлення до влади?
У науковій літературі прийнято вважати, що головна частина Літургії святителя Василія Великого – анафора – справді належить його перу (принаймні частково). Однак «некоректно порушувати питання про авторство Літургії Василія Великого як цілого: її чин доповнювався і редагувався протягом багатьох століть» https://www.pravenc.ru/text/2110607.html.
Так ось, Intercessio (клопотання – Ред.) – назва одного з розділів євхаристичної молитви, який розташований ближче до її кінця. Цей розділ містить перелік імен святих, поминання живих і покійних вірних, церковних ієрархів, світських правителів, а також моління про різні потреби церковної громади.
Дійсно, під час Літургії Церква кілька разів молиться за владу: на мирній єктенії, на прохальній ектенії після читання Євангелія, на Великому вході, наприкінці євхаристичного канону та після вигуку «Изрядно о Пресвятей…». Формула поминання влади, яка вимовляється священником вголос, звучить так: «О Богохранимей стране нашей, властех и воинстве ея, да тихое и безмолвное житие поживем, во всяком благочестии и чистоте».
Але чи завжди вона була незмінною?
Виявляється, поминання влади – це така частина Літургії, яка змінюється постійно. Щоб не йти у сиву давнину і не розповідати вам про те, як Церква молилася про владу у Візантії чи Київській Русі, звернемося до часу, ближчого нам – до ХХ століття.
Після 2-го березня 1917 року глава Російської держави імператор Миколай зрікся престолу. Природно, що перед духовенством постало питання – за яку саме владу треба молитися на Літургії? Плутанина стала ще більшою, коли від престолу зрікся і брат імператора Миколая. Тому із ситуації виходили по-різному. Хтось, як, наприклад, єпископ Ямбурзький Анастасій (Олександров) використовував єдиновірську (старообрядницьку) формулу, а хтось взагалі пропускав поминання «самодержавнішого» царя.
4 березня 1917 р. московські благочинні (не Синод, зауважте!) виробили формулювання поминання, яке звучало так: «Богохранимую державу Российскую, правительство ея и воинство». Але вже через 2 дні воно було замінено Синодом на слова: «Богохранимой Державе Российской и Благоверному Временному правительству ея…». Але й це формулювання протрималося недовго. Через серйозне невдоволення віруючих згадкою «Тимчасового уряду» вже 6 квітня 1918 року воно було замінено на «О страждущей Державе Российской и о спасении ея».
Тоді ж призначена комісія ухвалила рішення про заміну в тропарі та кондаку Хресту на початку утрені слова «Благоверного Императора нашего имярек» на «благоверным людям Твоим».
Крім того, до вже знайомого нам «о Богохранимей стране нашей, властех и воинстве ея» додався вірш: «да тихое и безмолвное житие поживем во всяком благочестии и чистоте» (1 Тим. 2, 2). Як передбачається, цю правку вніс особисто митрополит Сергій (Страгородський) у 1927 році, оскільки він вважав, що моління про владу (хоча й антирелігійну) заповідане апостолом, і що, по-друге, воно (моління) певною мірою послужить відкритим доказом лояльного ставлення Церкви до держави (Болычев Д., свящ. Молитва о «властех» в Русской Православной Церкви // Праксис. 2021. No 2 (7). С. 165–183).
Як бачимо, молитва про владу не завжди мала такий характер, як сьогодні, і часто залежала від політичної ситуації та становища Церкви у державі. Інакше кажучи, зміна формулювань щодо як світської, так і духовної влади – це щось нове і незвичайне, а цілком нормальне явище.
Більше того, змінювався не лише зміст молитви про владу на єктеніях, а й під час анафори, а саме в тій частині, яка називається Intercessio, і яку наші опоненти вважають незмінною. Але чи це так?
Чи можна міняти текст Літургії?
Безперечний факт, що довгий час (щонайменше 80 років), у Служебниках РПЦ були видалені слова з Intercessio на Літургії святителя Василія Великого про дарування перемоги царям над «брани хотящими народами».
По-перше, як ми вже згадували, з 2 березня 1917 року царя вже не було. По-друге, в Intercessio говориться про «благочестивішого і благовірного» царя, а ні благочестям, ні тим більше благовір'ям Ленін з колегами не відрізнялися. По-третє, в країні йшла громадянська війна, і Церква в особі її найкращих представників вважала, що підтримувати будь-яку сторону міжусобної боротьби не можна.
І ось, у Служебниках, виданих після 2004 року, у Літургії Василія Великого з'являється той текст, де йдеться про «покорение языков, брани хотящих». Вважається, що цей текст «повернув» Священний Синод РПЦ, однак у синодальних журналах за 2003 та 2004 роки такого рішення ми знайти не змогли. Тому питання про те, хто «повернув» «варварів» у Служебники, видані після 2004 року, – залишається відкритим, і, як нам здається, важливим. Тому що в Intercessio з'явилися слова, яких не було ні в давніх слов'янських Служебниках, ні в Служебниках радянської доби, ні в Служебниках грецьких. Для порівняння наведемо три варіанти цього тексту – один дореволюційний, другий 2004 року і третій – до 2003 року:
| Дореволюційний («Собрание древних литургий в русском переводе», 1875г.) | Служебник, виданий у 2004 р. | Служебник, виданий до 2003 р. |
|---|---|---|
| Помяни, Господи, благочестивейших и благоверных царей, ихже оправдал еси правити на земли: оружием истины, оружием благоволения венчай я, осени над главами их в день брани, укрепи их мышцу, возвыси их десницу, удержави их правление, покори им вся варварския языки, брани хотящия: даруй им глубокий и неотъемлемый мир: возглаголи в сердцах их благая о Церкви Твоей и всех людех Твоих, да в тишине их тихое и безмолвное житие поживем во всяком благочестии и чистоте. | Помяни, Господи, благоверных и христолюбивых правителей, ихже оправдал еси правити на земли: оружием истины, оружием благоволения венчай я, осени над главами их в день брани, укрепи их мышцу, возвыси их десницу, удержави их правление, покори им вся варварския языки, брани хотящия: даруй им глубокий и неотъемлемый мир: возглаголи в сердцах их благая о Церкви Твоей и всех людех Твоих, да в тишине их тихое и безмолвное житие поживем во всяком благочестии и чистоте. | Помяни, Господи, всякое начало и власть, и иже в палате братию нашу, и все воинство: благих во благости соблюди, лукавых благими сотвори благостию Твоею. |
Як бачимо, два перші тексти істотно відрізняються від третього (у якому немає слів про «день брани» і «покорение всех языков»). Крім того, два перші тексти відрізняються і між собою: у першому випадку йдеться про «благочестивіших і благовірних царів», а в другому – «про благовірних і христолюбних правителів». Погодьтеся, відмінність досить суттєва.
Виходить, що в РПЦ вирішили «повернути» молитву за владу з Літургії Василія Великого, але при цьому замінити «царів» на «правителів», а «благочестивіших» – на «христолюбних».
Отже, навіть такий важливий текст, як Літургія, може змінюватися і в жодному разі не є «догматом» Церкви? Принаймні в тій частині, яка стосується «покорения языков» і правителів – так. Визнає це і Православна енциклопедія, видана з благословення Патріарха Кирила, де говориться, що «в православній традиції Intercessio, незважаючи на значний ступінь фіксації в XVII ст., еволюціонує досі (особливо в частині прохань про світську владу, що помітно при порівнянні видань Служебника, що виходили до 1917, за радянської влади і в останні роки)» https://www.pravenc.ru/text/468849.html. У чому ми переконалися вище.
Куди подівся «день брани»?
Але це ще не все. Прихильники війни не можуть не визнати, що форма поминання влади протягом історії змінювалася і змінюється досі. Проте вони заявляють, що у тій частині, де сказано про «покорение языков», жодних змін немає. Отже, слова про їхнє «укрепление в день брани» – це тисячолітня традиція Церкви, яка переривалася лише в радянський період. Але тут ми їх розчаруємо.
Бо якби наші опоненти замість написання дописів у Телеграм зайнялися більш-менш серйозно богословськими питаннями, про які пишуть, то вони б знали, що перша згадка про Літургію Василія Великого датується часом теопасхітських суперечок VI століття. Тоді, нагадаємо, кілька скіфських ченців прибули до Риму, де, намагаючись вирішити питання про віровчальну формулу «Син Божий постраждав плоттю», апелювали до авторитету святителя Василія Великого. Вони процитували текст його Літургії, який, за їхніми словами, «регулярно використовує майже весь Схід». Ось цей текст: «Даждь, Господи, силу и заступление. Лукавыя – молимся Ти – благи сотвори, благия во благости соблюди…». Нічого не нагадує?
Звичайно, скажете ви, нагадує – Служебники, які видавалися в РПЦ до 2004 року. Там в Intercessio сказано: «Помяни, Господи, всякое начало и власть, и иже в палате братию нашу, и все воинство: благих во благости соблюди, лукавых благими сотвори благостию Твоею».
Виходить, що найдавніший уривок з тексту Літургії Василія Великого, освячений Переданням і святими отцями, який, цілком можливо, належав руці великого святого нашої Церкви, не містить прохань про «покорение языков» і прохань про зміцнення правителів у «день брани».
Про що це говорить нам?
По-перше, стародавній текст Літургії Василія Великого, ймовірно, не містив у собі слів про «день брани» і «покорение языков». Ці слова – пізніша вставка, яка була внесена в текст богослужіння у зв'язку із політичними обставинами, що змінилися.
По-друге, поминання влади під час літургії взагалі постійно змінювалося. І може змінитись у майбутньому.
По-третє, у давній Церкві взагалі чужі були благання про «покорение языков» військовим шляхом, що доводиться як текстами літургій, так і численними словами святих отців.
Тому можемо порадити прихильникам війни, що перш ніж наводити як доказ провоєнної позиції Церкви цитату з Літургії Василія Великого, хоча б мінімально ознайомитися з літературою на цю тему. Тоді ви не лише збагатите свої богословські знання новими іноземними словами, а й писати, що Intercessio – це «серце» анафори, більше не будете.
