Черкаський собор захопили, що далі?
17 жовтня 2024 р. прихильники ПЦУ захопили кафедральний собор у Черкасах. Як можуть далі розвиватися події і що це може означати для Церкви?
Повну хронологію подій захоплення кафедрального собору на честь Архангела Божого Михаїла викладено тут: «Віра проти насильства: Хроніка захоплення собору УПЦ у Черкасах». Має сенс звернути увагу на деякі ключові моменти, які й будуть визначати в майбутньому розвиток подій і в Черкасах, і в Україні загалом.
Благовоління влади
Захоплення відбулося за повного схвалення влади і, швидше за все, за її прямою вказівкою. Телеграм-канал «Резидент» із посиланням на анонімне джерело в Офісі Президента повідомив, що звідти надійшла команда захоплювати кафедральні собори в єпархіях УПЦ. Влада на місцях вже давно висловлювала антицерковну риторику. Багато обл- та міськрад приймали на своїх сесіях рішення про заборону діяльності УПЦ на своїй території або звернення до Верховної Ради зробити це в масштабах усієї України.
Мер Черкас Анатолій Бондаренко відкрито говорив про свої наміри передати Архангело-Михайлівський собор до рук ПЦУ, а за кілька днів опублікував у Instagram фактичний анонс захоплення. Більше того, між повідомленнями про першу (невдалу) та другу (результативну) спроби захопити собор, з'явилося звернення мера з фактичним закликом до прихильників ПЦУ прийти і підтримати дії активістів із захоплення собору.
Кілька місяців тому СПЖ вже висловлював припущення про те, що невдачі на фронті будуть підштовхувати владу до посилення гонінь на УПЦ для того, щоб відвернути увагу суспільства від своїх власних помилкових рішень і перенаправити народний гнів на когось іншого. Церква – це ідеальний об'єкт для таких маніпуляцій. Миролюбна, беззахисна, готова все терпіти і прощати. Такою її створив Христос, і такою вона має залишатися попри все. Інакше вона просто перестане бути Церквою.
Ще римський імператор Нерон у 64 р., коли йому треба було відвести звинувачення у підпалі Риму, вказав на християн як на паліїв і влаштував показову криваву розправу над ними, щоб задовольнити гнів натовпу. Те саме відбувається і зараз. Буквально останніми днями до важкої обстановки на фронті додався дипломатичний провал так званого плану перемоги Зеленського. Провідні західні країни фактично відмовили Президенту України у виконанні ключових умов плану: запрошення України до НАТО та дозволу на удари вглиб Росії. Всі ці негативні для влади інфоприводи треба якось компенсувати і компенсувати дуже голосно. Тому і були обрані для захоплення не прості парафіяльні храми, а кафедральні собори. Невдовзі після захоплення Свято-Михайлівського собору в Черкасах було здійснено спробу захопити кафедральний собор у Кременчуці.
Потрібно визнати, що владі через підконтрольні їй ЗМІ та соцмережі загалом вдалося сформувати у суспільстві негативний образ УПЦ. Тому тиск на Церкву буде тривати і посилюватися, доки не відбудуться зміни у самій владі. Дії влади щодо УПЦ явно антиконституційні та беззаконні, вони розколюють суспільство та працюють зрештою на поразку України.
Бездіяльність правоохоронців
У правовій державі, якою за Конституцією є Україна, правоохоронна система не повинна керуватися політичними мотивами, вона повинна забезпечувати суворе дотримання закону та притягувати до відповідальності правопорушників. Цього разу мало місце масштабне, явне, нічим не прикрите порушення закону. Це і фізичне насильство, і застосування вогнепальної (або схожої на неї) зброї, і незаконне проникнення в приміщення, і грабіж, і погрози, і розпалювання релігійної ненависті та багато іншого. Але правоохоронці спокійно спостерігали за скоєнням цих злочинів і не лише нічого не зробили, а й, за словами очевидців, у певній формі сприяли цим діям. Захоплення Свято-Михайлівського собору – це порушення великої кількості законів України, зневажання основних прав і свобод. Але реакції на це з боку правоохоронців майже не було.
Митрополит Черкаський Феодосій заявив, що громада Свято-Михайлівського собору буде відстоювати свої права в суді. Це правильно, але з досвіду судових розглядів у справах, пов'язаних із УПЦ, можна сказати, що на справедливий суд не варто розраховувати. Чого тільки варті переслідування журналістів СПЖ, яких уже понад півроку тримають у катівнях за те, що вони займалися публікацією новин. І суди щоразу задовольняють абсурдні та аморальні запити прокурорів і слідчих. Це доводить, що в Україні немає незалежної судової системи, як це знову ж таки записано в Конституції, немає можливості для громадян України реалізувати своє право на незалежний, публічний і справедливий розгляд.
Це означає, що влада, на словах заявляючи про відданість шляху євроінтеграції, на ділі робить все можливе, щоб ця інтеграція не відбулася, відводить Україну все далі й далі від європейських стандартів прав людини та демократичних принципів устрою держави та суспільства. З вуст можновладців звучить безліч заяв про те, що Україна не Росія, що в нас демократія, а в них авторитаризм, що в нас права людини, а в них всевладдя силовиків. Але насправді політика української влади дедалі більше стає схожою на політику влади нашого супротивника. Ми переймаємо в них авторитарні методи управління, ми ставимо в основу політичну доцільність, а не закон і права людини, ми формуємо державу і суспільство за тими самими лекалами, що і РФ. Зрештою, це може призвести до поразки України, тому що демократична правова держава може перемогти велику авторитарну країну, але маленька авторитарна держава ніколи не переможе велику авторитарну державу.
Жорстокість нападників
Судячи з кадрів, знятих очевидцями захоплення, нападникам було дано повний карт-бланш на будь-яке насильство. Вони стріляли, труїли віруючих сльозогінним газом, жорстоко били, незважаючи на особи. На це, до речі, варто звернути особливу увагу, вони били дуже жорстко і вміло, тобто це люди, які вміють бити і часто це роблять. Висновок напрошується сам собою, це були бойовики, спеціально залучені і, мабуть, проплачені для брудної роботи.
За стилем це дуже нагадує «титушок» часів Януковича. Якщо влада бажає зробити щось, що виходить за межі закону, вони вдаються до послуг подібних осіб. Але цим вони розхитують самі основи держави, одна з яких – монополія законної влади на легітимне насильство. Якщо влада дозволяє здійснювати таке насильство будь-яким недержавним структурам, які діють у рамках закону – вона руйнує державу. Якщо цього не припинити, то Україна може скотитися до банальної махновщини, коли владою буде той, хто зможе залучити на свій бік більше «титушок», ніж його опонент.
Протистояти подібним методам можна лише молитвою та готовністю до самопожертви. Варіант виставити проти бойовиків таких самих міцних хлопців з числа віруючих несе у собі ризик перетворити ситуацію, коли Церква захищає свої права законними методами, на протистояння двох груп, які однаково порушують закон. Можливо, саме цього й бажають ідеологи захоплення храмів. Залучення легальних охоронних фірм до захисту храмів УПЦ, звичайно, може використовуватися, але треба усвідомлювати, що проти таких масштабних і добре організованих операцій, яким було захоплення кафедрального собору в Черкасах, це не допоможе.
Стійкість віруючих
Ще один і, можливо, найголовніший момент того, що сталося, – те, що сама громада Свято-Михайлівського храму не розділилася на прихильників і противників переходу до ПЦУ, а практично в повному своєму складі залишилася вірною Святій Церкві. Слова мера А. Бондаренка та інших осіб про те, що громада проголосувала за перехід до ПЦУ – це брехня, яка не має нічого спільного з дійсністю. Усі бачили, що собор захоплювали не віряни і не члени громади, цим займалися міцні хлопці у балаклавах під керівництвом «священника» ПЦУ Назарія Засанського. Чи будуть вони після захоплення молитися у цьому соборі? Чи будуть вони його утримувати та ремонтувати власним коштом? Смішно, правда? Це, не кажучи вже про те, на що підуть ті 60 тисяч доларів і 80 тисяч гривень, які парафіяни збирали на реставрацію та дзвін, і які були вкрадені під час захоплення. Явно не те, на що їх збирали.
Якби громада Свято-Михайлівського собору або хоча б її частина погодилася перейти до ПЦУ, то вони спокійно продовжували б молитися в соборі, і ніхто б їх звідти не виганяв, ніхто б не погрожував, ніхто б не бив. Для митрополита Феодосія перехід до ПЦУ означав би закриття всіх кримінальних справ і спокійне життя. Для священників – збереження місць служіння та відповідних доходів. Але вони віддали перевагу стражданням і вірності Богу спокою та благополуччю. Про це писав апостол Павло, коли говорив, що пророк Мойсей «краще захотів страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду, і ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби; бо він дивився на відплату» (Євр 11:25,26). У цьому «баченні на відплату» і треба черпати сили віруючим. Сьогодні нас гонять, ми принижені та оббрехані, у нас забирають храми та звинувачують у непатріотизмі. Чи не все це робили і Христові співвітчизники? Чи не все це терпіли апостоли Христові? Чи не все це довелося переживати мученикам і всім щирим послідовникам Ісуса Христа Господа нашого?
«Тоді Ісус сказав учням Своїм: Якщо хтось хоче йти за Мною, відкинься себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною, бо хто хоче душу свою зберегти, той втратить її, а хто втратить душу свою заради Мене, той здобуде її; Яка користь людині, якщо вона набуде всього світу, а душі своїй зашкодить? чи який викуп дасть людина за душу свою? Бо прийде Син Людський у славі Отця Свого з Ангелами Своїми, і тоді віддасть кожному за ділами його» (Мф. 16:24-27).
Що далі?
В УПЦ була дуже невелика кількість парафій, в яких більшість виступала за перехід до ПЦУ. І вони тихо та мирно туди перейшли. Здебільшого без настоятелів, оскільки священники виявили велику стійкість у вірі. Дещо більше було тих громад, де думки розділилися. Такі переходили до ПЦУ не без конфліктів і протистоянь. А прихожани, які залишилися вірними Церкві, формували свою громаду. І ще більше було громад, у яких перебували один-два «іудушки», які каламутили воду, обурювали віруючий народ, залучали одурманену пропагандою громадськість та різних активістів, щоб забрати храм. У деяких випадках це вдавалося зробити. Але на сьогоднішній день з великою ймовірністю можна стверджувати, що всі, хто хотів перейти до ПЦУ, це вже зробили. Церква очищається у періоди гонінь. І це очищення переважно вже завершилося. Ще задовго до створення ПЦУ ходило прислів'я про те, що серед християн приблизно кожен дванадцятий – «іуда». На нинішньому етапі гонінь в УПЦ відсоток «іуд» виявився набагато меншим. Незважаючи на кримінальні справи, погрози, посадки за ґрати, напади бойовиків і ще багато чого поганого, жоден архієрей (не рахуючи Драбинка та Шостацького, які пішли з УПЦ ще на самому початку) не захотів брати участь у проєкті ПЦУ. Жодних масових переходів громад і тим більше священників не відбулося.
Тому можна припустити, що й надалі за збереження всіх нинішніх тенденцій у ПЦУ вже ніхто не буде переходити. Це не означає, що не буде захоплень храмів. Вони якраз і будуть. Швидше за все, УПЦ втратить ще не один собор і не один храм, але «Бог, який створив мир і все, що в ньому, Він, будучи Господом неба і землі, не живе в рукотворених храмах» (Діян. 17:24).
Бог живе у серцях людських. Вигнати його звідти може лише сама людина. Якщо людина тримає у своєму серці злість, ненависть, образу – Бог не живе там. Про бойовиків і загарбників храмів і говорити не будемо, але якщо вірні Церкви люди, захисники своїх храмів і святинь будуть допускатимуть у свої душі неугодні Богу почуття та помисли, вони справді зазнають духовної поразки. «…І через множення беззаконня у багатьох охолоне любов…» (Мф. 24:12). Ось цього треба боятися, цього не допускати. Якщо ми маємо любов, що б не сталося – ми з Богом, ми в Церкві, і брама пекла не здолає нас.
Владика Феодосій закликав громаду собору збиратися по домівках і відправляти богослужіння. Так воно і буде, і в Очах Божих це буде та сама громада, та сама Церква, що й була, коли богослужіння відбувалися в соборі.
Нехай усе буде набагато простіше і бідніше із зовнішнього боку, але молитва буде ще гарячішою, крик до Бога – ще пронизливішим, віра – ще твердішою. Сьогодні громаді Свято-Михайлівського собору нелегко, як було нелегко християнам, які вчора втратили свої храми, і буде нелегко тим, хто втратить їх завтра. Але втішити їх можна такими словами: «У тебе відібрали собор – збудуй собор у своєму серці! Очисти його від гріха, від суєтних помислів, від неугодних Богу почуттів! Поклич туди Дух Божий: "Прийди і вселися в нас...". І побачиш, що те, що сталося і 17 жовтня, і раніше з іншими храмами, і, можливо, станеться і в майбутньому, все це було для тебе не позбавленням, а придбанням».
