«Виття на місяць» замість вечірніх молитов чи чому клірики УПЦ йдуть у ПЦУ?
Священник Буковинської єпархії УПЦ Василь Левченко нещодавно пішов до ПЦУ. Чим же керувалася ця людина, ухвалюючи таке рішення?
Кілька днів тому стало відомо, що священник УПЦ із Буковини Василь Левченко пішов до ПЦУ. Трохи згодом з'явилося його інтерв'ю, в якому він розповів про причини свого рішення покинути Церкву. Ще раніше в мережі з'явилася сповідь одного священника з УПЦ, який зізнався, що вже давно внутрішньо готовий перейти до ПЦУ, але не робить цього через свою родину. Ці два приклади настільки показові, що ми вважаємо за необхідне звернути на них увагу.
«Українська церква» та служіння народу
Отже, перше питання, яке журналіст поставив Василю Левченку під час інтерв'ю, було про причини його переходу з УПЦ до ПЦУ. Коротко нагадаємо, що священник не може без благословення свого правлячого єпископа не те, що перейти до іншої Церкви, а навіть просто змінити парафію. Саме про це говорять канони Церкви, і саме їх обіцяє дотримуватись майбутній священник під час так званої «ставленницької присяги». Порушення цієї обіцянки однозначно кваліфікується як розкол. Тільки у випадку, якщо вища ієрархія впадає в єресь, священник має право розірвати з нею спілкування та змінити юрисдикцію. Отож, що ж сказав Левченко, коли його запитали про причини переходу з УПЦ до ПЦУ? Чи послався він на те, що митрополит Мелетій (його правлячий єпископ) – єретик, чи що священноначалля УПЦ творить беззаконня, зневажаючи вчення Христа?
Ні. Він відповів, що йому «захотілося бути нарешті в Українській церкві та працювати для свого народу без цього тавра "московський піп"». Зазначимо, що священник, пояснюючи вкрай важливе рішення у своєму житті, зводить все виключно до «українськості». Йому потрібна не Христова, а українська церква, не більше.
Друга причина – позбутися тавра «московський піп». Тут можна було б нагадати колишньому священнику УПЦ, що християн завжди таврували. Їх називали «іудейською сектою», «пожирателями немовлят», «атеїстами», «мракобісами» тощо. І можна припустити, що багато християн, відмовляючись від віри в Бога, говорили, що бажають позбутися цих неприємних «ярликів». Але ще більше обирали життя з Христом і шлях на Голгофу.
Далі Левченко пояснив, що коли, будучи в УПЦ, він намагався «нести людям слово» чи бути поруч із ними, то йому весь час доводилося «виправдовуватися», що він із «не зовсім української церкви», але сам «українець». Левченко назвав це «внутрішньою шизофренією», яка «дуже втомлює», оскільки енергію для виконання священницьких обов'язків йому доводилося витрачати на те, щоб пояснювати, що він «свій», а не «представник п'ятої колони». І тому він вирішив перейти до ПЦУ.
В цьому пасажі Левченко, як заведено говорити в таких випадках, зробив «обмовку за Фрейдом». Тому що його слова дуже яскраво ілюструють основну проблему всіх тих, хто йде з УПЦ до ПЦУ: замість виконання священницьких обов'язків вони всю свою енергію спрямовують на те, щоб довести, що вони «свої». Вся діяльність таких людей – це спроба комусь щось доводити. Вони не бажають (і тому не вміють) по-справжньому молитися, не бажають просто служити Божественну літургію і проповідувати Євангеліє (не словом, а ділом). Не хочуть, бо їм увесь час здається, що зараз їх звинуватять у тому, що вони представники «п'ятої колони», і що вони «не свої». Це справді шизофренія, яка заважає цим людям йти до Христа і бути священниками.
У результаті, як бачимо, до такого важливого кроку в житті Левченка підштовхнули не релігійні та не віровчальні мотиви. Він не має претензій до УПЦ з погляду догматичного богослов'я чи аскетичної практики. Він визнає Таїнства Української Православної Церкви, Її благодатність та спасительність. І тим більше дивно, що про свою заборону, яка з канонічної точки зору має бути визнана дійсною, Левченко говорить з єхидною усмішкою, посміюючись над формулюваннями та бравуючи тим, що «навіть не читав» її. Тобто, як бачимо, йому просто глибоко байдуже все, що стосується реально церковних питань – лише політика та «служіння народу», а не Богу.
«Сповідь» одного священника
Не менш показовою виявилася і сповідь невідомого священника з УПЦ, який хоче піти в ПЦУ, але не може. Цей священник пояснює, що його дружина, його брати (також священники УПЦ) і навіть його літня мати (монахиня в миру) категорично проти такого кроку. Він відверто пише, що цей перехід може зруйнувати його сім'ю, тому що дружина категорично проти цього. Проте сам священник зізнається, що вже кілька років хоче перейти до ПЦУ. Каже, що є безліч причин, «які не дають зробити так, як каже вже давно тобі твоє сумління». І далі ми маємо право розраховувати на те, що цей клірик УПЦ розповість нам, що ж такого твориться в його Церкві, що не може винести його християнське та пастирське сумління. Зрозуміло, що йдеться про якісь грубі порушення правил життя у Христі, канонів, догматів, ще чогось, пов'язаного безпосередньо з Церквою.
Але натомість ми читаємо, що його совість реагує на якісь зовсім інші речі, не пов'язані з Євангелієм. В УПЦ цього священника утримує «не заборона в служінні від архієрея», а сім'я. Аргумент важливий, не сперечаємось. Але чи має він виправдання згідно Євангелія? Ні, звісно. Тому що Христос чітко говорить про те, Кого треба любити більше за сім'ю і близьких. З іншого боку, якби цей священник сказав, що він не може служити в УПЦ, тому що ієрархи відступили від Бога, перестали бути християнами, пішли в дрімучі єресі, то зміг би він залишитися в такій «церкві», навіть якби сім'я була проти? Навряд. А отже, УПЦ – це Церква Христова (і тому вона залишається в ній), і його совість виступає не проти віровчальних помилок, а проти зовсім інших речей, які з християнством ніяк не пов'язані.
І справді, він не наводить жодного церковного аргументу, який би пояснив його бажання піти до ПЦУ. Водночас, усі аргументи, завдяки яким він все ще в УПЦ – теж не церковного характеру: дружина їздитиме причащатися до благочинного, перестане готувати в пост за новим стилем, не буде святкувати свята тощо. Погодьтеся, якби людина прагнула істини, всі ці «труднощі» можна було б і потерпіти. Отже, знову ж таки, питання не в істині, а в чомусь зовсім іншому. У результаті цей священник зізнається, що він і такі як він «вечорами, коли всі заснуть, тихенько виють на місяць». Тобто замість того, щоб молитися, вони вважають за краще робити саме таким чином. Дивно, погодьтеся.
Що таке життя в Церкві і чому не треба «вити на місяць»?
Приклад Левченка і «сповідь» невідомого нам священника – це яскрава ілюстрація того, як особисті та політичні амбіції можуть стати вищими за духовні цінності. Проте християнин завжди ставить віру на перше місце. Політика, соціальний статус, матеріальне становище, патріотичні почуття тощо ніколи не повинні впливати на духовний вибір послідовника Христа. Він шукає на землі найголовнішого: миру з Богом і з ближнім. Все, що так чи інакше суперечить цій основній установці, має відсуватися убік. Але на даний момент прихильники Думенка роблять все, щоб їхня «церква» носила на собі відбиток агресивної та не християнської організації, застосовуючи насильство щодо вірян УПЦ та її храмів. А що може бути спільного у Христа з веліаром? Тобто, як можна «з'єднати» Літургію та зламування храму ломом і болгаркою, чи молитву Ісусову та слова «смерть ворогам»? Віруючі УПЦ цього не розуміють і не зрозуміють, а в ПЦУ подібні речі ні спротиву, ні здивування не викликають.
Священники та миряни, які залишилися вірними УПЦ, говорять про те, що життя в Церкві – це насамперед участь у Літургії, молитва, смирення та служіння Богу. Вони не ставлять на особисте благополуччя, не намагаються догодити світу, не прагнуть політичного самоствердження чи самовизначення. Для них бути з Христом дорожче, ніж бути з усім світом.
У той же час, багато хто з тих, хто перейшов до ПЦУ, зробили це не через любов до Бога, а через бажання уникнути тиску з боку влади, отримати комфортніші умови для життя або догодити начальникам віку цього. Однак у Євангелії чітко сказано: «Не можете служити двом панам» (Мф. 6, 24). Людина не може одночасно служити Богу і догоджати земній владі, прагнути духовної чистоти та легкого життя. Перехід до ПЦУ – це вибір тих, хто хоче мирських благ, а не тих, хто готовий служити Богу навіть за таких умов, як зараз.
Ми знаємо, що в Церкві завжди знайдуться ті, хто готовий зрадити свою віру заради вигод. Історія повна прикладів того, як деякі священнослужителі відмовлялися від своєї віри заради земних благ чи політичних уподобань. Але таких завжди була меншість, а сама Церква завжди залишалася вірною Христу, незважаючи на зрадників.
У той же час, готовність зрадити свою паству і Церкву через політичні причини – це наочний приклад того, як особисті амбіції та «внутрішня шизофренія» у поєднанні з відсутністю молитви можуть просто викреслити з життя духовні цінності.
За великим рахунком, на прикладі цих двох священників ми вкотре переконуємося, що бажання перейти до ПЦУ говорить про те, що людина більше цікавиться мирськими благами, політикою, вимогою моменту, ніж духовним життям. І порадити їм ми можемо лише одне: замість того, щоб «вечорами вити на місяць», візьміть до рук молитвослов.
