Заборона Умінського як спокуса православним «папізмом»
В РПЦ заборонили священника за відмову читати на літургії новостворену молитву про «перемогу», якої немає в жодному служебнику. Наскільки правомірним є таке рішення?
Московського священника Олексія Умінського звільнили з посади настоятеля Троїцького храму Москви, заборонили в служінні та викликали на церковний суд за ігнорування на літургії «Молитви про Святу Русь», яку в народі називають «Молитвою про перемогу». Цю молитву розіслали по російських єпархіях у вересні 2022 року спеціальним циркуляром з патріархії.
Ситуація навколо Умінського не є новою. Були заборони й інших священників, пов'язані з цією молитвою, наприклад Іоанна Коваля, який поміняв у ній слово «перемога» на «мир». Але от питання – а чи можна забороняти священника за відмову читати якусь молитву? І якщо так, то в яких випадках? Давайте розбиратися.
Про що молитва?
Наведемо повний текст цієї молитви (мовою оригіналу):
«Господи Боже сил, Боже спасения нашего, призри в милости на смиренныя рабы Твоя, услыши и помилуй нас: се бо брани хотящия ополчишася на Святую Русь, чающе разделити и погубити единый народ ея.
Возстани, Боже, в помощь людем Твоим и подаждь нам силою Твоею победу.
Верным чадам Твоим, о единстве Русския Церкви ревнующим, поспешествуй, в духе братолюбия укрепи их и от бед избави. Запрети раздирающим во омрачении умов и ожесточении сердец ризу Твою яже есть Церковь Живаго Бога, и замыслы их ниспровергни. Благодатию Твоею власти предержащия ко всякому благу настави и мудростию обогати!
Воины и вся защитники Отечества нашего в заповедех Твоих утверди, крепость духа им низпосли, от смерти, ран и пленения сохрани!
Лишенныя крова и в изгнании сущия в домы введи, алчущия напитай, недугующия и страждущия укрепи и исцели, в смятении и печали сущим надежду благую и утешение подаждь! Всем же во дни сия убиенным и от ран и болезней скончавшимся прощение грехов даруй и блаженное упокоение сотвори!
Исполни нас яже в Тя веры, надежды и любве, возстави паки во всех странах Святой Руси мир и единомыслие, друг ко другу любовь обнови в людях Твоих, яко да единеми усты и единем сердцем исповемыся Тебе, Единому Богу в Троице славимому».
Як бачимо, в цій молитві пропонується просити Бога про перемогу. Над ким? Над дияволом? Ні. Над тими, хто протистоїть «воїнам і всім захисникам Вітчизни нашої», хто може заподіяти їм «смерть, рани або полон». Безсумнівно, що під такими захисниками мається на увазі армія РФ. А проти кого воює зараз армія РФ? А воює вона проти українців на території України. І звичайна логіка приводить нас до висновку, що ця молитва – про перемогу Росії над Україною. І саме за відмову від такої молитви зараз судять о. Олексія Умінського.
Хто автор молитви?
Більшість загальноприйнятих і усталених молитовних текстів Церкви мають вказівку на автора: літургія Іоанна Златоустого, літургія Василя Великого, Григорія Двоєслова, ранкова молитва Макарія Великого, вечірня Петра Студійського тощо. Інші тексти, навіть якщо й не мають зазначення авторства, настільки міцно увійшли в Передання Церкви, настільки в ньому вкоренилися, що стали «плоттю і кров'ю» молитовного подвигу кожного християнина. Ці молитви ми всі читаємо, і змінювати їхній текст (особливо тексти літургій) – суворо заборонено.
Наприклад, у ставленицькій грамоті (священицькій присязі), яку читає кандидат у священнослужителі, зазначено: «Обіцяю Богослужіння і Таїнства звершувати з ретельністю і благоговінням за чиноположенням церковним, нічого довільно не змінюючи».
У церковній практиці встановилося, що, якщо якийсь текст і з'являється у чинопослідуванні літургії (навіть тимчасово), він має бути затверджений Священним Синодом. Звісно, навіть у цьому разі тексти молитв мають уникати спірних моментів, не викликати розбіжностей і не посилювати розділення в суспільстві. Наприклад, Синод може ухвалити рішення про читання спеціальної молитви під час посухи, морової виразки тощо. Якщо ж молитва читається про перемогу у війні з одновірцями, тим паче, як декларує РПЦ, «членами єдиної Церкви», – то тут треба бути дуже й дуже обережними.
Зазвичай ми не знаємо автора «нових» молитов, затверджених на засіданнях Священного Синоду. Ми просто заспокоюємо себе – оскільки ці тексти соборно затверджені, отже, читати їх можна. А проте ми не чуємо про обов'язковість цього читання.
Не знаємо ми й імені автора молитви, за яку заборонили священника Олексія Умінського. Але є непрямі ознаки, що таким автором може бути особисто Патріарх Кирил.
12 вересня 2022 року він «звернув увагу прихожан на важливість регулярного піднесення молитовних прохань про захист рідної землі».
Молитв про захист рідної землі «від ворога і супостата» є достатня кількість, про що ми вже писали. Проте Патріарх вирішив, що має з'явитися ще одна. Ок.
Хто затвердив текст «особливої» молитви?
За логікою, текст цієї «ще однієї» молитви мав з'явитися на Синоді РПЦ, бути погоджений із синодалами, отримати їхнє (нехай навіть формальне) затвердження і тільки потім – потрапити на столи в канцелярії до преосвященних єпископів, від яких – до рук простих священників. Синод – єпископ – священник. Схема проста й зрозуміла. Але не у випадку з «особливою» молитвою, яку Синод не затверджував. Уперше вона прозвучала з вуст Патріарха під час його служби у своїй резиденції в Передєлкіні.
Наголосимо, це не молитва, що складена кимось зі святих та міцно увійшла в богослужбову практику. Це не молитва зі Служебника, яку священники мають читати обов'язково. Це молитва з Передєлкіна.
Великою мірою, будь-який священник має право не читати на літургії те, чого немає в Служебнику. Тому що Церква у своїй мудрості встановила літургійні тексти, яких цілком достатньо для задоволення будь-яких потреб. Всі ці тексти є в Служебниках: про примноження любові, про подорожуючих, на всяку потребу тощо.
У цьому сенсі отець Олексій Умінський, як і будь-який інший священник, «особливу» молитву мав повне право не читати із зазначених уже причин: її немає в Служебнику, вона не має соборного походження, не є затвердженою Священним Синодом, а є бажанням однієї людини.
Але ж ця людина – Патріарх, скажете ви. І тут у нас з'являється наступне запитання:
Чи зобов'язаний священнослужитель виконувати будь-яке бажання Патріарха?
Якщо автор цієї молитви Патріарх Кирил, то що це змінює? Вона стає обов'язковою для всіх? Навіть якщо з цього приводу розсилалися якісь розпорядження, циркуляри та інше. Іншими словами,
чи має право Патріарх, який постійно виступає проти папізму Фанара та наголошує на соборності природи Церкви, нав'язувати їй свою волю, а тих, хто з цією волею не погоджується, – забороняти в служінні?
На нашу думку, ні, не має. Тому що обов'язки і повноваження Патріарха чітко прописані в Статуті про управління РПЦ.
Так, згідно з цим документом, Патріарх «має першість честі серед єпископату Руської Православної Церкви і підзвітний Помісному та Архієрейському соборам <...> має піклування про внутрішній і зовнішній добробут Руської Православної Церкви та керує нею разом із Синодом, будучи його головою». До його обов'язків входить підтримання єдності ієрархії РПЦ, видання (спільно з Синодом) указів про обрання та призначення єпархіальних архієреїв, він здійснює контроль за діяльністю архієреїв.
Але він не має права довільно видаляти щось із літургійних текстів або вносити в них щось, чого там раніше не було. Наприклад, він не може сказати, що «відтепер – не читаємо Євангеліє» або не вимовляємо якусь єктенію. Точно так само, як він не може наказати всім читати молитву, якої немає в Служебнику.
Патріарх – це єпископ, який був обраний Богом і людьми на дуже високе служіння. Він – не небожитель. Саме тому історія знає величезну кількість патріархів, які помилялися, хибили, впадали в єресі.
Знає історія й випадки, коли православні віряни відмовлялися від молитви, якщо її текст, на їхню думку, суперечив євангельським цінностям, совісті або міркуванням етики. Але чи мали право вони так чинити? Іншими словами, чи може священник відмовитися від читання молитви Патріарха?
Для відповіді на це питання звернемося до історії.
У 1854 році, під час російсько-турецької війни, Константинопольський патріарх Анфім VI опублікував текст молитви, в якому було сказано буквально таке:
«Господи Боже наш... Сам і нині, святий Царю слави, прийми і нині від нас, смиренних і грішних рабів Твоїх, молитву, яку ми приносимо Тобі, за наймогутнішого, найтихішого і наймилостивішого царя і самодержця, султана Абдул-Меджида, владику нашого... Воїнство його зміцни, даруючи йому всюди перемоги і здобичі, зруйнуй ворожнечі повсталих на державу його, і все на користь його улаштуй, нехай тихе і мовчазне життя поживемо».
Опустимо зараз момент схожості прохань патріарха Анфіма про перемогу султана над ворогами Османської імперії та прохань Патріарха Кирила про перемогу над тими, хто «ополчився на Святу Русь». Звернемо увагу на іншу паралель – молитва, складена на Фанарі, була розіслана по всіх храмах Константинопольського патріархату, але... Не всі цю молитву читали.
Наприклад, її взагалі не читали на Афоні – ні в келіях, ні в монастирях.
І що? Заборонив когось у служінні патріарх Анфім? Позбавив сану, віддав під суд? Ні. Бо розумів – немає канонічного злочину в тому, щоб не читати молитву, якої немає в Служебнику.
То чому Патріарх Кирил так робить?
Щоб відповісти на це запитання, розкажемо історію з минулого, яка може допомогти зрозуміти, в чому і де корінь проблеми.
Російський історик Михайло Восленський у книзі «Номенклатура» пише, що під час інтерв'ю у своєму кремлівському кабінеті кореспондентам німецького видання «Штерн» «Брежнєв не втримався і показав їм телефон із червоними кнопками прямого зв'язку з першими секретарями ЦК партій соціалістичних країн. Натиснеш кнопку, запитаєш про здоров'я, передаси привіт родині – і даси "пораду". А потім відкинешся на спинку жорсткуватого шкіряного крісла і з ситим задоволенням подумаєш про те, як зараз у чужій столиці починають квапливо приводити "пораду" у виконання».
Так от, нам здається, що щось схоже відбувається з багатьма архієреями нашої Церкви. Адже людині, побажання та «поради» якої одразу ж виконуються, може здатися, що вона має величезну владу. У цих випадках абсолютно не має значення, звідки, як і де з'явилась та чи інша «першосвятительська» думка – вона повинна реалізуватися негайно. А отже, будь-яка відмова – це «посягання» на владу архієрея, підрив його авторитету, що церковно-номенклатурною мовою називається «непослухом». За що, власне, й забороняють у служінні.
Висновки
Навіщо ми говоримо все це? Не для того, щоб просто покритикувати Патріарха чи якось уколоти його. Ні. Бо коріння описуваної проблеми – далі й глибше. Ідентичні проблеми трапляються всередині багатьох єпархій. Вони занадто часто кореняться там, де архієреям починає здаватися, що їхня влада поширюється на всі боки життя кліриків і мирян. Там, де архієрей допускає у своє серце одну з трьох спокус, якими сатана спокушав Христа, – спокусу владою.
По-друге, ми б дуже хотіли звернути увагу Святішого на те, що, борючись проти папізму Константинопольського патріарха, він перестав помічати, що демонструє ознаки тієї ж хвороби. Це як у відомому вислові Ніцше: «Якщо довго дивишся в безодню, безодня починає дивитися на тебе».
Третє – те, про що ми говоримо постійно: Церква – це простір любові, свободи та Істини у Христі, а не адміністративний номенклатурно-каральний апарат. Головне – зберігати мир і єдність із Господом та один з одним, прагнути до Царства Небесного, і тоді – «все інше додасться».
Забороняти ж священника в служінні тільки за відмову читати молитву, яка суперечить його етичним або нехай навіть політичним поглядам, точно до Царства Небесного відношення не має, а отже – завдає величезної шкоди Церкві. Бо політика змінюється, а Христос – навіки Той самий.
