Чому священники УПЦ йдуть у ПЦУ? Частина третя, «не патріотична»
Найпоширеніший аргумент переходу священників до ПЦУ – «непатріотичність» УПЦ. Мовляв, там не служать державною, а в храмах немає прапорів і тризубів.
У перших двох статтях ми розповідали про те, що деякі священники, які з УПЦ переходять до ПЦУ, роблять це або через «синдром рятувальника», або з причин морального характеру. Сьогодні поговоримо про тих, хто йде через «не патріотичну» та «не національну» позицію УПЦ.
Звідки з'явився «патріотизм» ПЦУ?
Відхід через відсутність в УПЦ патріотичного вектора, напевно, найпоширеніший. У тому сенсі, що й ті, хто відчуває, що не може себе реалізувати в інтелектуальному сенсі в УПЦ («синдром рятувальника»), і ті, хто відчуває, що їхній морально-етичний стан не збігається з Євангелієм і позицією УПЦ з питань моралі, рано чи пізно вдаються до «національних» або «патріотичних» аргументів.
Це не дивно, бо ПЦУ – це пряма спадкоємиця і продовжувачка філаретівського розколу, в якого, окрім «національного питання», не було нічого, чим можна було б привабити вірян.
На початку 90-х і зараз в Україні була і є канонічна Церква з канонічним Предстоятелем, яку визнавали і визнають усі Помісні Церкви світу. Природно, що віруючі люди ніякої іншої Церкви на території України не шукали. Навіщо? Тому Кравчук і Філарет Денисенко – творці УПЦ КП – зробили ставку на людей невіруючих, на тих, хто на Різдво бажав один одному «смачной куті», а до храму ходив «посвятити воду» або «паски». І сьогодні в ПЦУ такі люди аж ніяк не стали більш просвіченими. Наприклад, після переходу на новий стиль вони в Навечір'я Богоявлення масово вітають один одного з Щедрим вечором.
Для таких людей усі богословські аргументи, канонічні правила чи здорова логіка – те саме, що китайська мова. Тому Філарет придумав просте гасло «незалежній державі – незалежну церкву», а як головний аргумент, за допомогою якого людині «пояснювали», навіщо їй треба підтримувати УПЦ КП, використовував національні почуття та мовне питання. Усюди, де тільки можна було, як сам Денисенко, так і його найближчі помічники та практично всі «священники» та «єпископи» Київського патріархату говорили, що їхня «церква» – «національна», тому що в ній «служба» – українською мовою. Нічого іншого люди, які відмовилися від віри своїх батьків, надати нашому суспільству не могли. Цю ж логіку перейняла ПЦУ, і на неї ж, здебільшого, спираються ті, хто вирішує «змінити юрисдикцію» та піти з УПЦ.
Але чи справді висловлювання як самого Думенка, так і багатьох «священників» ПЦУ, які говорять про «патріотичність» і «національний характер» своєї «церкви», мають під собою підстави? Що таке патріотичність та скільки в Церкві може бути надано місця національним ідеям?
Патріотизм: на словах та на ділі
Бути патріотом – означає любити свою Батьківщину. Це загальновідома теза. Але любов до Батьківщини не має обмежуватися виключно словами. Бо важливіші за слова – справи. І якщо порівняти справи тих, хто є частиною УПЦ, і справи тих, хто підтримує ПЦУ, то ми побачимо багато цікавого.
Щоб не бути голослівними, наведемо конкретні цифри.
Так, лише за 2022 рік та лише за інформацією з відкритих джерел зусиллями Української Православної Церкви було передано Збройним силам України понад 200 тонн гуманітарної допомоги, а бійцям, які мають поранення, надано медичної допомоги у вигляді купівлі медикаментів на понад 4 мільйони гривень. Протягом року було куплено та передано військовим 80 автомобілів, а загальна сума наданої військовим допомоги становить понад 30 мільйонів гривень. Ще раз: це цифри, які говорять лише про допомогу військовим і лише за 2022 рік. Не про допомогу мирному населенню, не про допомогу біженцям, переселенцям і всім, хто постраждав від війни, а тільки військовим.
У 2023 році УПЦ зібрала військовим і постраждалим від війни українцям 88 мільйонів гривень. Блаженніший Митрополит Онуфрій особисто передав на потреби ЗСУ 2 мільйони грн, а благодійний фонд Предстоятеля УПЦ зібрав мільйон для закупівлі продуктів нужденним. Духовенство та віряни УПЦ здійснили близько 40 гуманітарних поїздок на прифронтові та деокуповані території, куди було доставлено близько 100 тонн гуманітарної допомоги.
Чи бачимо ми щось подібне з боку ПЦУ? Ні. Якась гуманітарна діяльність є, звісно, і в Думенка, але її масштаби ні в яке порівняння не йдуть із тими, що надає УПЦ. При цьому нерідко трапляються випадки, коли представники Думенка після захоплення храму УПЦ навіть згортали ті благодійні проєкти, які там існували до них. Наприклад, у Хмельницькому рейдери ПЦУ захопили Георгіївський та Казанські храми УПЦ і практично одразу припинили роботу їхніх їдалень, у яких харчувалися не тільки незаможні жителі міста, а й багато переселенців. Обґрунтування такого рішення – «немає грошей». А люди, яких вигнали з цих храмів, гроші знайшли та продовжили годувати нужденних. Цей випадок – далеко не поодинокий.
Крім того, не секрет, що більше половини особового складу ЗСУ – це люди, які належать до УПЦ. Також наша Церква за два роки війни втратила більше священників і церковнослужителів, ніж решта церков України разом узяті.
Водночас в ПЦУ є «архієреї», які отримали російське громадянство вже після 2014 року, тобто після початку війни на Донбасі (Климент Кущ), або які є агентами спецслужб ЛНР із відповідними «документами» (Тихон Петранюк). Ні перший, ні другий не були засуджені керівництвом ПЦУ. Тож якщо говорити не гаслами про патріотизм, а справами, то така розмова буде явно не на користь Думенка та його організації.
Нація та Церква
Не менш проблемною для наших опонентів із ПЦУ вийде й розмова про націоналізм, який вони часто плутають із патріотизмом. Для думенківців бути націоналістом – це почесно та радісно. Саме з цієї причини всі ті, хто пішов у ПЦУ, і ті, хто там був раніше, перетворюють Церкву на якийсь ідеологічний придаток держави.
Під час «богослужіння» в храмах ПЦУ лунають не тільки молитви, а й гімн України або бандерівські піснеспіви, вівтар може бути «прикрашений» прапором нашої країни, а на Царських вратах може красуватися тризуб.
Іконостас із тризубом в храмі Одеси. Фото: «Інформатор»
Той самий тризуб «архієреї» ПЦУ можуть використовувати для «освячення» води, пояснюючи потім його походження якимись «традиціями», а думенківський «священник» після «богослужіння» може вигукнути «Слава нації!» та почути у відповідь «Смерть ворогам!». Їх не бентежить, коли людина в одязі священника може заявити, що для неї «Україна – понад усе!», або коли вона виправдовує Гітлера та нацизм. І знову ж таки, ці випадки – не поодинокі свідчення, а система, що діє всередині ПЦУ.
Тож не дивно, що для представників організації Думенка поняття «нації» стає вище за Євангеліє та Христа. Вони, свідомо чи ні, сакралізують націоналістичну символіку, десакралізуючи або навіть знищуючи при цьому символіку християнську. І це не перебільшення. У Требухові активісти ПЦУ після захоплення викинули на смітник Біблію тільки тому, що вона була надрукована в Москві. Християнство стає «народною релігією», а не «релігією народу» та втрачає свою суть. Звідси – боротьба проти «російських святих», які «чужі» українцям, проти «російських свят» і «рабських російських традицій».
У підсумку Церква в уявленні думенківців набуває винятково «національного характеру» і такого ж колориту, як ось цей «ігумен», у якого на фелоні зображено карту України.
Висновки
У Христі «немає ні елліна, ні юдея» (Кол. 3, 11), каже нам апостол. Це означає, що якщо звести Церкву до групи національних громад, то вона втратить свій вселенський характер, перестане бути універсальною, охоплювати всі племена, народи, країни. Усі ті, хто пішов у ПЦУ через «патріотичні» та «націоналістичні» міркування, повинні розуміти, що зведення суті Церкви до служіння нації, а не Богу, перетворить Церкву на маргінальну структуру, яка, якщо й не зникне в одну мить, то буде поступово згасати разом із нацією у вирі історії.
З іншого боку, служіння нації, народу, країні перетворює релігійну громаду на щось абсолютно чуже Євангелію. Але найстрашніше, що, заспівавши в храмі гімн України і «Червону калину», свій патріотизм ти все одно не доведеш, а от Христа можеш втратити.
