Чому священники УПЦ йдуть до ПЦУ? Частина друга, «моральна»
Основна причина того, що священники залишають Церкву, – це моральні та етичні проблеми.
У першій статті про те, чому священники переходять до ПЦУ, ми говорили про так званий «синдром рятувальника». У цьому випадку людині здається, що вона могла б «рятувати світ», а не кілька бабусь на своїй парафії, що її не цінують і взагалі, перед нею стоять «великі цілі», реалізувати які вона в УПЦ не може.
Проте на «синдром рятувальника» страждають не так вже й багато священників нашої Церкви. Ще менше «рятувальників» ідуть у ПЦУ. Набагато частіше можна зустріти інші причини, через які люди приймають рішення піти до розкольників. І, на жаль, у більшості випадків це причини морального характеру.
Синдром зрадника
З розмов зі священниками та єпископами, а також з особистого досвіду, можемо з упевненістю сказати – переважна більшість зрадників канонічної Церкви зрадила свою віру в Бога задовго до того, як отримала «благословення» Думенка. Прикладів – задосить.
Почнемо з самого «верху».
Ексмитрополит УПЦ Олександр (Драбинко), ще перебуваючи в Церкві, робив речі, за які має бути соромно навіть людині нецерковній. Непрозорі витрати при будівництві кафедрального собору УПЦ, гучне викрадення ігумені Покровського монастиря, афери з автомобілями та особливості особистого життя ієрарха (про які стало відомо вже під час його перебування у Думенка). Природно, що після кількох скандальних історій відхід митрополита Олександра в ПЦУ вже нікого не здивував.
Можна також згадати діяльність протоієрея Георгія Коваленка, який обіймав з 2008 по 2012 рік посаду ключаря та голови парафіяльної ради того самого споруджуваного (але так і не збудованого) київського кафедрального собору на честь Воскресіння Христового. Так, у 2017 році, ще будучи в УПЦ, отець Георгій бере участь у дуже дивному проєкті каналу «1+1» під назвою «Таємний код віри». Там він разом із журналістами відверто антицерковного каналу не популяризував Євангельське вчення Ісуса Христа (чим і має займатися священник), а з'ясовував подробиці сексуального життя українців. Ось абсолютно дикий приклад того, чим займався отець Георгій незадовго до відходу в ПЦУ:
Або ж друг і соратник Драбинка та Коваленка, колишній протоієрей УПЦ Андрій Дудченко. Активний учасник двох майданів, 2004 року і 2013-го, один із найпомітніших пропагандистів внутрішньої і зовнішньої реформи богослужіння Православної Церкви, який святкував Різдво Христове за новим календарем ще 2015 року (до речі, з Коваленком і позбавленим сану Кирилом Говоруном). Пізніше виявилося, що отець Андрій не тільки прихильник богослужбової реформи, а й одружений другим шлюбом, що, згідно з канонами Церкви, не дає йому права бути священником. Вихід? До ПЦУ, звісно...
Найяскравіший приклад останнього часу – архімандрит Авраамій з Києво-Печерської лаври. Ця людина користувалася великою довірою митрополита Павла, була ризничим Лаври, отримувала нагороди та підвищення на службі, жила в чудових умовах, а потім – зрадила всіх, хто її підтримував, а головне – зрадила Церкву. Причому, як виявилося, Авраамій мав «грішок» – крадіж, і пішов у ПЦУ не з порожніми руками, а з дорогоцінним напрестольним хрестом і святими посудинами.
Ми можемо ще довго продовжувати наш список і згадати не тільки тих, хто пішов до Думенка, а й тих, хто покинув Церкву набагато раніше – перейшовши до УПЦ КП. Серед цих людей є й алкоголіки, і блудники, і аферисти (чого варта лише історія «архімандрита» Вікентія Миська), і заборонені в служінні педофіли. Усі вони знаходили «прихисток» у Київському патріархаті. Ситуація набула настільки відверто дивного характеру, що до структури Філарета Денисенка застосовували слова, сказані ним же стосовно «ієрархії» УАПЦ, – що це «каналізація, куди течуть усі нечистоти». Тепер ці ж слова можна застосувати до Думенка та його «церкви». Чому ж це відбувається?
Чому люди зраджують Церкву?
Річ у тім, що зрада Церкви – це вже кінцевий, «видимий» результат цілої низки дрібніших малопомітних зрад.
Давайте згадаємо, що апостол Іуда був скарбником, якому Господь довірив носити скриньку для пожертвування. Кошти з цієї скриньки Іуда часто використовував для себе. Тому в Євангелії від Івана він і був відкрито названий злодієм (1Ів 12, 6). Тобто зрада мала свою предтечу.
Відпадіння людини від Бога відбувається не відразу. Спочатку зраджують свої принципи, потім закривають очі на «дрібні гріхи», виправдовуючи себе тим, що «всі так роблять», знижують моральні вимоги до себе. Далі – не вважають за гріх відступ від канонів і, зрештою, від віри. Закінчується все відкритою боротьбою проти Церкви.
Причому йдеться не тільки про людей церковних, а й про звичайних обивателів, політиків, філософів тощо.
Так, Львівська область, губернатор якої радісно звітує про знищення УПЦ, виявилась найкорумпованішою в Україні, а в інтернет-просторі дуже часто з'являються новини, що черговий чиновник, який ще донедавна ревно боровся за ПЦУ, отримував від Думенка нагороди, а потім виявлявся типовим корупціонером.
Інакше кажучи, майже завжди людина, яка має серйозні моральні проблеми, у спробах виправдати себе нападає на Бога і Церкву, не гребуючи брехнею, наклепом і взагалі всім, що хоч якось, на її думку, має довести «правильність» вибору та відмови від віри.
Втім ми не хочемо сказати, що всі ті, хто сьогодні залишився в УПЦ, – люди святі й безгрішні. Ні, Церква – це лікарня, і в ній перебувають ті, хто потребує лікування. Зрештою, всі вищеназвані люди раніше «були з нами» (Ів. 2, 19). Питання в іншому – чому одні відмовилися від Церкви, а інші готові померти, аби лишитися в ній?
І ось саме тут пролягає вододіл: доки людина розуміє, що вона грішна, і доти, доки вона намагається через покаяння стати кращою, очистити себе для зустрічі з Христом, вона має шанс на спасіння. І тільки відмовившись від покаяння, відмовившись від виправлення, вона втрачає цей шанс, стаючи на шлях зради.
Хотілося б, звичайно, щоб усі герої нашої невеликої статті, а також усі ті, хто «змінив юрисдикцію» і пішов у розкол, усвідомили цю просту істину і, покаявшись, повернулися до Матері-Церкви. Але ми реалісти і розуміємо, що таке навряд чи станеться. Тому залишається тільки побажати таким людям: йдучи – йдіть! Не посилюйте свою зраду тим брудом, яким ви жбурляєте в Церкву, але потрапляєте в самих себе.
Бо відмитися не зможете ні в цьому віці, ні в майбутньому.
