Канонізація «духовних окупантів»

Після утворення ПЦУ перед ідеологами цієї структури було поставлено питання її самоідентифікації. Потрібно було терміново відходити від тези, що ця структура виникла лише у 2018 році, і вигадувати «родовід». Ця робота все ще на стадії розробки, але певні контури вже намітилися.

Концепція виглядає так: від Хрещення Русі у 988 р. і до 1686 р. Київська Митрополія існувала як відносно самостійна українська церковна структура (у складі Константинопольського патріархату). У 1686 р., коли вона була, за версією ПЦУ, неканонічно передана до юрисдикції Московського Патріархату, почалася духовна окупація, яка тривала понад 300 років. Відповідно, себе ПЦУ вважає спадкоємицею тієї давньої «хорошої» Київської Митрополії, а УПЦ – правонаступницею «духовних окупантів», тобто структури РПЦ, яка «окупувала» Україну і сьогодні має бути знищена. Ось, наприклад, текст, опублікований на сторінці Фейсбук ПЦУ рік тому, коли ця релігійна організація почала звершувати свої «богослужіння» у Києво-Печерській лаврі:

«Для українського народу є великою духовною радістю і справжнім Божим благоволінням те, що давня українська святиня, в центрі української столиці, нарешті почала звільнятися від духовної окупації. І що вперше за кількасот років в головному храмі Лаври лунала очолена ієрархами молитва рідною мовою рідної Української Церкви – визнаної помісної, автокефальної Православної Церкви України, яка є правонаступницею давньої Київської Митрополії.

Так, саме наша Церква, яка має Патріарший і Синодальний Томос про автокефалію, а також визнання з боку Церкви-Матері та інших помісних Церков-Сестер, є канонічною правонаступницею давньої Київської Митрополії, а відтак – і її історичної спадщини <…> Російська Церква окупувала і, фактично, привласнила Києво-Печерську лавру у XVII столітті».

У Думенка навіть поділили відповідно до своєї концепції преподобних Києво-Печерських: 100 – «правильні», тобто «константинопольські», а 20 – «окупаційні».

І наратив про 300-річну духовну окупацію і ПЦУ, як спадкоємицю давньої Київської Митрополії, досить простий, красивий і, як і будь-яке яскраве пропагандистське гасло, здатний впливати на уми. Але такі гасла мають досить короткий термін дії. Через якийсь час люди починають ставити запитання. І якщо виразних відповідей немає, то наратив просто вмирає. Звичайно, багато пропагандистських вигадок якраз і розраховані на короткочасну дію, тому що за цей короткий термін і приймаються необхідні рішення. Але в даному випадку ПЦУ потрібно, щоб вищеназваний наратив жив якнайдовше. А завадити цьому можуть два дуже прості питання:

1. Яким є реальне походження ПЦУ? Звідки вона взялася, адже не ієрархи ж XVII ст. «висвятили» Сергія Петровича Думенка на «єпископа»?
2. Яким чином ПЦУ, створена у 2018 р., може бути спадкоємицею Київської Митрополії зразка 1686 р.?

Звідки взялася ПЦУ

Якщо докласти дуже незначних інтелектуальних зусиль, можна дізнатися, що ПЦУ опосередковано походить з тієї самої УПЦ, яка «духовно окупувала» Україну. Як відомо, 15 грудня 2018 р. відбувся так званий об'єднавчий собор, на якому ПЦУ було створено з УАПЦ та УПЦ КП. Главою ПЦУ був обраний Сергій (Епіфаній) Думенко, якого «висвятив» на «єпископа» колишній, і на той момент уже відлучений від Церкви, митрополит Київський і всієї України Філарет Денисенко. Тобто ПЦУ виростає з тієї ж УПЦ, а раніше – Українського екзархату, а раніше – Київської єпархії у складі РПЦ. Фігура отця-засновника УПЦ КП, а потім ПЦУ, Філарета Денисенка взагалі, кажучи сучасною мовою, дуже «зашкварна»: агент КДБ СРСР із псевдонімом Антонов, місцеблюститель і головний кандидат на Московське патріаршество після смерті патріарха Пимена, вірний служитель Москви на Київській кафедрі, гнівний викривач українського націоналізму тощо. Про дружину, дітей та інші моральні нюанси промовчимо, оскільки це не є предметом даного аналізу.

Походження УАПЦ, другої складової ПЦУ, ще більш «зашкварне», ніж УПЦ КП. У 1921 р. кілька пресвітерів взяли мощі священномученика Макарія Київського та «висвятили» ними Василя Липковського на «єпископи», а той – решту «ієрархії» УАПЦ, від чого ця релігійна організація отримала історичне прізвисько «самосвяти». Ну а свої ієрейські хіротонії і Василь Липковський, й інші ієреї, які заснували УАПЦ, отримали, звичайно ж, від тих самих «духовних окупантів», тобто архієреїв Київської єпархії у складі РПЦ.

Який результат? ПЦУ – це самі нащадки «духовних окупантів», які протягом 300 років були в Україні, тільки ще й «незаконнонароджені». Безперервний ланцюг архієрейських хіротоній у випадку з УПЦ КП було перервано на Філареті Денисенку та його прихильниках, вивержених із сану, а потім анафематованих, що визнавалося до 2018 р. всіма Помісними Церквами (включаючи Константинопольську). А єпископського спадкоємства у випадку з УАПЦ не існувало взагалі.

Питання церковного спадкоємства

Тепер друге питання. Яким чином Київська Митрополія 1686 р. змогла зробити стрибок у часі тривалістю більш ніж 300 років і постати перед нами в образі ПЦУ? Якщо в будь-якій державі владу захоплюють іноплемінники або свої співгромадяни, але незаконним шляхом, існує такий інститут, як уряд у вигнанні.

Такий уряд, звичайно ж, не керує державою, але зберігає юридичну спадкоємність із тією владою, яка була незаконно зміщена. В історії Церкви були випадки, коли якесь єретичне вчення ставало домінуючим, а істинна Церква змушена була переходити на катакомбне становище. У період перебування в нелегальному статусі, як правило, у дуже невеликій кількості єпископів, духовенства і віруючих, Церква зберігалася, як певна закваска (Євангельський термін), з якої потім відроджувалася вже на волі. Якби після передачі Київської Митрополії до складу РПЦ у 1686 р. з'явилися б якісь церковні групи, які проголосили б свою незгоду з цим, пішли б у підпілля і в такому вигляді проіснували б до 2018 р., то тоді ПЦУ цілком могла б проголосити своє походження від цих груп і вищеописана концепція самоідентифікації ПЦУ могла б бути правдивою. Але нічого такого в історії Київської Митрополії не було. Не було ніяких архієреїв, які перейшли б на катакомбне становище, не було ніяких церковних груп, які пішли у підпілля.

Навпаки, українські архієреї та значна частина духовенства отримали з переходу до РПЦ значні вигоди. Ще Петро Перший запровадив практику призначення українських чи, як їх тоді називали, малоросійських єпископів на великоруські кафедри. Першим таким архієреєм був Стефан Яворський, уродженець містечка Яворове неподалік Львова, призначений Петром I місцеблюстителем Московського патріаршого престолу. Потім фаворитом Петра став Феофан Прокопович, який за завданням російського царя розробив церковну реформу, що позбавила РПЦ патріарха і взагалі будь-якої незалежності від світської влади, і за фактом перетворила її на одну з державних установ. А за кілька десятиліть у Російській імперії взагалі всі архієрейські кафедри виявилися зайнятими вихідцями з України. Російські імператори, як правило, любили українських архієреїв за їхню вченість, благоволили до них, а ті відповідали лояльністю та вірною службою.

Оскільки, як уже було сказано, в Україні не утворилося жодної підпільної чи катакомбної церкви, яка б оголосила себе наступницею давньої Київської Митрополії, а потім передала б це спадкоємство ПЦУ, то остання і не має жодних підстав заявляти про таку спадкоємність.

Але відбувається дивовижний процес: називаючи, по суті, Київську Митрополію у складі РПЦ «духовними окупантами», ПЦУ проте канонізує ієрархів того часу, тобто за логікою ПЦУ, тих самих «духовних окупантів».

Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Рафаїл

Як приклад розглянемо особу митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії Рафаїла (Заборовського) (1677–1747), «канонізованого» ПЦУ 27 липня 2023 р. Він народився у 1676 р. у містечку Зборів Тернопільської області, навчався в єзуїтських школах, а потім у Києво-Могилянській академії. А в 1723 р. став головним обер-ієромонахом російського військово-морського флоту (!). Тобто Заборовський не просто був «духовно-окупантським» священнослужителем, він безпосередньо опікувався «окупантською» армією без жодних «духовних» приставок. Якщо екстраполювати на сучасність, то це все одно, якщо би ПЦУ канонізувала якогось капелана РПЦ російського флоту.

Потім Заборовський недовго побув архімандритом Троїцького Калязина монастиря в Твері і вже у 1725 р. був хіротонізований на єпископа Псковського, Ізборського і Нарвського з призначенням членом Святішого Синоду (цей орган вважався тоді колективним патріархом). Дуже стрімкий кар'єрний зліт, який, звичайно ж, міг статися лише з вподобання російської влади.

У 1731 р. за указом імператриці Анни Іоаннівни владика Рафаїл був призначений главою Київської митрополичої кафедри, яка до того ж була знижена до статусу архієпископії за попередника Рафаїла, Київського митрополита Варлаама (Ванатовича). До речі, саме цей архієрей міг би претендувати на канонізацію в ПЦУ, оскільки він якраз і протестував проти зниження статусу Київської Митрополії та інших її прав і привілеїв, за що й поплатився. На нього накатали донос до Москви, позбавили священного сану і відправили в ув'язнення до Кирило-Білозерського монастиря. А на його місце поставили лояльного московській владі Рафаїла (Заборовського).

На Київській кафедрі владика Рафаїл виявив себе як визначний церковний діяч. Він багато зробив для Києво-Могилянської академії і взагалі для студентства. Він усіма силами намагався викорінювати недоліки у церковному служінні, моральному образі духовенства, боровся з пияцтвом тощо. Значний його внесок у церковне зодчество. Так його турботами було побудовано Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, проведено реставрацію Софійського собору, зокрема, споруджено чудовий іконостас, який є видатною пам'яткою українського бароко, завершено будівництво дзвіниці Софійського собору та Будинку митрополита, споруджено парадний в'їзд до митрополичої резиденції, який отримав назву Брами Заборовського. Розпочато будівництво Катерининського грецького монастиря на Контрактовій площі, збудовано нові приміщення та церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці у Київській духовній академії. Митрополит Рафаїл (Заборовський) не був користолюбцем. Наближаючись до смерті, він роздав майже все своє майно, заповівши деякі гроші, що залишилися, роздати духовенству на спомин душі.

Усього цього, в принципі, достатньо для канонізації. Багато святителів канонізовано Церквою приблизно за такі самі заслуги. Але за критерієм патріотичності (адже саме це є головним фактором для ПЦУ) діяльність митрополита Рафаїла не така однозначна.

Він справді намагався відстоювати права Київської Митрополії, клопотав перед московськими правителями про покращення її матеріального стану, повернення колишніх прав і привілеїв. Наприклад, у 1742 р. Заборовський направив до Святішого Синоду прохання, щоб Синод дозволив йому звернутися до московського царя зі зверненням про потреби Київської Митрополії. Ці потреби, на думку Київського митрополита, полягали в наступному:

• заборонити світським особам втручатися у церковні справи (примітно, чи не так?);
• заборонити притягувати священників до світського суду;
• підтвердити положення Жалуваної грамоти 1686 р. про передачу Київської Митрополії від Константинопольського патріархату до Московського, про збереження всіх традицій та привілеїв Київської Митрополії;
• скасувати заборону на операції церков і монастирів із земельними угіддями;
• надати допомогу «закордонним єпархіям» Київської Митрополії, тобто тим, що відійшли до Польщі за Андрусівським миром;
• повернути Київській Академії право отримувати 200 руб. на рік на утримання вчителів, ремонти будівель та храму;
• компенсувати кошти, які українські церкви та монастирі витратили на потреби російської армії та держчиновників у сумі 3091 руб. 35 коп.

Прохання ці задоволені не були, хіба що Київській Академії почали видавати по 200 р., і ухвалили, що перед притягненням духовенства до світського суду треба спочатку порадитися з духовною владою. Як розраду указом імператриці Єлизавети Петрівни від 2 червня 1743 р. владиці Рафаїлу повернули титул митрополита, а Київській кафедрі статус митрополії. Але всі інші привілеї не тільки не були повернуті, але продовжилася політика їх поступового зменшення.

Однак, з іншого боку, митрополит Рафаїл (Заборовський) писав захоплені панегірики та листи подяки московським правителям, приймав від них дорогі подарунки і позиціонував себе вірним васалом Москви.

Напевно, найбільш дискредитуючою дією митрополита Рафаїла в очах ПЦУ стала його боротьба зі старими (українськими) книгами та заміною їх новими (московськими). У вже згадуваному допису ПЦУ в Фейсбуці це описується як приклад «злочинів» «духовних окупантів»: «До XVIIІ століття богослужбовою мовою в Печерському монастирі була церковнослов’янська мова української редакції, яку за наказом царя Петра І заборонили і замінили на московську. <…> Так почалася цензура українських книжок ще в XVII столітті. <…> А далі й посунули довгою низкою оці цензурні скорпіони з Москви».

Митрополит Рафаїл (Заборовський) займався саме цим. 14 липня 1742 р. він видав указ про повне вилучення старих Служебників із усіх церков Київської Митрополії, а 6 жовтня 1743 р. – указ про заведення у всіх церквах повного кола нових богослужбових книг. Хоча справа була не тільки і не стільки в мові, а й у тому, що старі богослужбові книги містили безліч спотворень та невідповідностей грецьким оригіналам і вимагали не мовного, а змістовного виправлення.

Сенс канонізації «духовних окупантів»

Фактів вірного служіння Рафаїла (Заборовського) «духовним окупантам» можна знайти більш ніж достатньо. То чому ж ПЦУ його все ж таки канонізувала? Адже він займався саме тим, що ПЦУ ставить у провину багатьом архієреям – як тим, хто жив 300 років тому, так і сучасним.

Здається причина ось у чому. Не маючи можливості довести свій інституційний зв'язок із Київською Митрополією 1686 р., ПЦУ намагається провести якусь ідеологічну лінію спадкоємства. Канонізуючи діячів тієї епохи, вона просуває наратив, що, мовляв, українська патріотична Київська Митрополія не пішла в катакомби, але вона існувала всередині тієї Церкви, яка входила до складу РПЦ. Існувала в особистостях архієреїв та інших діячів, які нібито були носіями ідей незалежності Київської Митрополії та загалом України від Москви, пронесли ці ідеї через усі 300 років, і нарешті відродилася у формі ПЦУ в 2018 р. Те, що таким архієреям доводилося служити Москві і звершувати дії, які не вписуються в сьогоднішнє поняття патріотизму, можна списати на умови того часу і навіть уявити це як приклад найвищої мудрості та дипломатичності.

Подібне ми вже бачимо у сучасній Україні. Наприклад, глава УГКЦ Андрій Шептицький (який тепло вітав і Гітлера, і Сталіна, які знищили мільйони українців) видається не як зрадник і колаборант, а як мудрий і далекоглядний пастир, який піклується про віруючих і робить все можливе для їхнього благополуччя.

Можливо ПЦУ і вдасться представити свою ідеологічну спадкоємність від Київської Митрополії 1686 р. способом, зазначеним вище, але річ у тому, що саме це і видає ПЦУ з головою. Адже такі спроби є своєрідним камінг-аутом, доказом того, що ПЦУ заснована на ідеологічній платформі служіння ідеалам (у кращому випадку) української державності та незалежності.

А справжня Церква Христова заснована на іншому «камені»: на сповіданні Христа Сином Божим: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16:16), на вірі «В Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву» (Символ віри), «де немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але все й у всьому – Христос» (Кол. 3:11).

До речі, саме до цього був прихильний митрополит Рафаїл (Заборовський), судячи з його життєпису.