У кого вірять в ПЦУ?
У світлі безперервних спроб влади України примусити громади УПЦ до переходу в ПЦУ, корисно простежити, що відбувається всередині цієї структури та у що вірять її представники.
Влада України не полишає спроб «одружити» УПЦ з ПЦУ, використовуючи при цьому дуже жорсткі методи. Наприклад, намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павел в інтерв'ю СПЖ заявив, що в СБУ йому пропонували «компроміс», згідно з яким за перехід до ПЦУ він отримував свободу та відсутність усіляких претензій з боку влади. Подібний вибір є й у простих священників на парафіях. Достатньо перейти до ПЦУ, і ти з «московського попа» миттєво перетворюєшся на патріота, якого всіляко підтримуватимуть влада і суспільство. І суто по-людськи це привабливо. А от по-християнськи тут картина інша.
Ми все частіше бачимо вчинки представників ПЦУ, які екстремально далекі від того, чого навчає Христос. В чому це проявляється та чому відбувається?
ПЦУ та УПЦ: «священники» та священники
Не так давно в Інтернеті активно обговорювали кадровий голод у ПЦУ, який вони намагалися вирішити за допомогою оголошень-заманювачів. Проблема для ПЦУ не нова, оскільки ще восени 2019 року в Житомирі прямо на стовпах з'явилися оголошення із пропозицією закінчити екстрені курси і стати священником ПЦУ, щоправда, із застереженням щодо вимог: повноліття, перший шлюб, відсутність «канонічних перешкод».
Те саме відбувалося і в інших регіонах. Наприклад, «митрополит» Чернівецький Данило Ковальчук закликав селян шукати чоловіків, які б зголосилися працювати в ПЦУ священниками: «Благаємо – шукайте по селах чоловіків, які гідні служити Господу Богу в Святій Церкві. Чоловіки, хто може взяти на себе тягар священства, – прийміть заради майбутнього Ваших дітей, нашої Церкви і держави».
Майже 4 роки потому, коли захоплення храмів УПЦ вже обчислюються сотнями, у Мережі з'являються оголошення про набір до ПЦУ, де всього за три тижні охочий отримає професію священника, диякона чи іподиякона ПЦУ, що забезпечить йому стабільний заробіток і кар'єрне зростання. І це саме по собі говорить багато про що.
Чи пішли б ми лікуватися до «лікаря», в якого за плечима атестат середньої школи з мінімальними балами та три тижні медичної освіти? У жодному разі. Може, довірили б «медсестрі», яка подивилася навчальне відео, провести найелементарніші маніпуляції в перев'язувальній? Теж ні. Так само, як не пустили б до себе у будинок газівника, знаючи, що його вчили лише три дні.
Для того щоб стати священником семінаристи УПЦ, наприклад, гризуть граніт науки протягом 4-х років у семінарії, а потім ще й у Духовній академії. Дуже багато священників окрім церковної освіти мають світську вищу. Причому якщо ще років 15-20 тому академічна освіта була просто бажаною, то останнім часом, у світлі всіх подій та викликів, єпархіальні архієреї все частіше та більше спрямовують священство до Духовних академій.
Але головне, священник розуміє, що абсолютно за всі свої дії йому доведеться давати відповідь на Страшному Суді, а ще він буде також відповідати за свою паству, духовних чад, дружину та дітей.
«Духовенство» ПЦУ: «Відьмак», «Сепар» та «єпископи»
Виходить, щоб у ПЦУ «отримати хіротонію», чогось особливого й робити не треба. Навіть у семінарії вчитися необов'язково. Звісно, говорити про повну безграмотність ПЦУшних священників не завжди коректно. Крім того, питання навіть не в освітньому, а в моральному рівні тих, хто називає себе «священником» ПЦУ. Адже там теж є свої і семінарії, і навіть академії. Проте наскільки вони допомагають своїм студентам прищепити християнське мислення?
На Троїцьку поминальну суботу та на саме свято Трійці парафіяни Троїцької громади в Переяславі змушені були молитись у будинку священника, оскільки їхній храм перевели до ПЦУ.
Переведення здійснив капелан ПЦУ, особистий ставленик Думенка із дуже красномовним позивним «Відьмак», родом із Закарпаття (ми про це писали).
У Київській області настоятелем переведеного храму став колишній айдарівець, судимий за розбій, із позивним «Сепар» – теж особистий ставленик Думенка.
Погодьтеся, що тенденція дуже цікава, хоча й недивна, зважаючи на «якість» самого «єпископату» ПЦУ. Наприклад, є в Думенка той самий «єпископ» Тернопільський Тихон Петранюк, який неодноразово міняв юрисдикцію (з УПЦ КП – в УАПЦ, а звідти – в ПЦУ), щасливого володаря «паспорта» ЛНР, співробітника спецслужб цієї «республіки» з позивним «Ферзь».
Або взяти того ж «єпископа» Адріана Кулика, який жорстоко побив свою сусідку.
Кількість таких «пастирів» у ПЦУ можна було б множити ще довго. Але навіть з урахуванням сказаного постає питання, у кого ж вірять парафіяни та «священники» ПЦУ, маючи у своїх лавах «відьмаків і сепарів»? Зрозуміло, що як мінімум не в того Бога, в Якого вірять християни.
Віра в Бога та «віра» в... гранати
У «Національний день молитви за Україну» в Бучі разом молилися представники ПЦУ, РКЦ, УГКЦ, а також різних протестантських деномінацій. Особливістю цієї події було прохання в Бога сучасної зброї для війни в Україні. Це прохання «іменем Христа» виголосив Андрій Тищенко, старший єпископ християнських церков «Нове покоління». Ані представники ПЦУ, ані уніати чи католики, ані під час самого заходу, ані після нього не сказали, що такі прохання суперечать духу Євангелія та вченню Христа.
Навпаки, «священник» ПЦУ Олександр Дедюхін вирішив покреативити та зайнявся просуванням продажів написів «милість Божа» та «благодать» на боєприпасах для гранатомета, які, за його словами, мають впасти на голови окупантів – нехай швидше зустрінуться з Господом.
Ще раніше, на Пасху Христову, українські військові підготували «подарунки» для противника. І ніхто з капеланів ПЦУ не спробував напоумити наших солдатів. Особливо блюзнірський вигляд мають розфарбовані гранати...
То в якого Бога вірять у ПЦУ? У «бога» війни? Чи можна говорити, що для ПЦУ «бог» – це той, кого в давнину називали «службовим духом» та який має задовольнити будь-які прохання того, хто викликає?
Друге запитання: чому всі так сильно хочуть залучити на свій бік Бога, але не думають про те, на чиєму боці перебувають самі?
У кого вірять люди, які розмальовують «благословеннями» гранати та снаряди? До кого або чого вони ведуть свою паству?
Відповіді на ці запитання настільки ж очевидні, наскільки порожні храми ПЦУ. Тому що навіть за наявності неймовірного лобі в уряді, створенні абсолютно всіх умов для «добробуту» і процвітання, виходить так, що до думенківців майже ніхто з вірян не ходить, а «священники», якщо і є, то або «Відьмак» із «Сепаром», або Драбинко з Дедюхіним. У чому ж справа?
Може, справа все-таки в тому, що для структури, яка називає себе Церквою, на першому місці має бути Христос? Адже якщо не так, то «ось ваш дім залишається порожній» (Від Матвія 23:38). Може, тому їхні храми порожні – бо там немає Христа? А де Христос – там любов.
Погодьтеся, що люди вже втомилися від ненависті – людям потрібна саме любов. Любов, здатна зцілити їхні душевні й тілесні рани, дати надію та віру в майбутнє. Адже кожен, хто приходить до храму, приходить до свого Отця Небесного і, як будь-яка дитина, хоче бути зігрітим батьківською любов'ю. Ось, що є головним для людини.
І тому, як нам здається, проблема ПЦУ – не стільки брак кадрів, скільки відсутність віри в Бога і любові до ближнього. І якщо вони цього не зрозуміють, то й Христа не знайдуть. Ніколи.
