VII Вселенський Собор. Частина 3. Торжество Православ'я

Політична ситуація після VII Вселенського Собору

Як вже неодноразово зазначалося, у Візантії богослов'я часто ставало заручником політики. Особливо це проявилося в епоху іконоборчих сперечань. Що візьме гору, Православ'я чи єресь, залежало не від істинності того чи іншого вчення, а від політичної кон'юнктури.

Після VII Вселенського Собору при владі була партія іконошанувальників на чолі з імператрицею Іриною та її сином Костянтином VI. Утім, останнього вважати іконошанувальником можна було досить умовно. Але політичне становище цієї партії було дуже хитким. Противники були численні й сильні. Вже йшлося про те, що імператори-іконоборці Лев III та Костянтин V Копронім були вельми успішними державними діячами в політичній, економічній сферах і, що дуже важливо, у військовій. Значна частина суспільства та ще більша частина армії схвалювала їхню діяльність і негативно сприймала згортання їхніх реформ імператрицею Іриною.

Незабаром випала слушна нагода похитнути становище партії іконошанувальників. Як вже зазначалося, Ірина посватала своєму синові Костянтину малолітню доньку Карла Великого Ротруду. У 781 р. навіть відбулося їхнє урочисте, хоча й заочне (без самого Костянтина), заручення. Ротруду активно готували у Візантійські імператриці, вона займалася з грецькими вчителями та вела активне листування з Костянтином, який був у неї заочно закоханий. Але 788 р. політичні обставини змінилися, й Ірина вже не так потребувала підтримки Карла Великого. Крім того, вона побоювалася, що Ротруда, яка виявилася вельми тямущою та з характером, перехопить у неї вплив на Костянтина VI.

Шлюб із Ротрудою був скасований, і Костянтина VI одружили з вірменкою Марією, онукою святителя Філарета Милостивого. Шлюб був невдалим, Костянтин не любив Марію і був озлоблений на матір. Таким станом справ скористалися іконоборці, залучили Костянтина на свій бік і склали змову проти Ірини. Змову було розкрито. Ірина посадила сина під арешт і на імператорських указах стала ставити тільки своє ім'я, хоча раніше на них ставилося також і ім'я Костянтина. Але заворушення тривали, війська бунтували, вимагаючи проголосити Костянтина єдинодержавним імператором.

Зрештою Ірина змушена була передати владу Костянтину, а саму її посадили під фактичний домашній арешт в одному з імператорських палаців. На імператорських указах відтепер значилося лише ім'я Костянтина VI.

Два роки по тому стосунки Ірини та Костянтина потеплішали, її ім'я знову з'являється на указах, а сама вона частково повертає собі владу. Однак ще за рік, у 793 р., відбувається нова змова, цього разу проти самого Костянтина з боку його дядьків Никифора і Христофора, синів Костянтина V Копроніма, свого часу насильно (!) висвячених на священників. Змова була невдалою, змовникам повирізали язики, викололи очі та відправили в заслання.

У 795 р. Костянтин VI силоміць (!) постриг свою дружину, вірменку Марію, у чернецтво та одружився з фрейліною Феодотою. Патріарх Тарасій як міг опирався цьому шлюбу, але зрештою був змушений дати згоду.

Деякі історики кажуть, що Костянтин вирвав згоду на шлюб погрозою почати нове іконоборство. Мабуть, щось подібне дійсно мало місце, оскільки тема відновлення іконоборства почала знову витати в повітрі.

Але якщо патріарх Тарасій обирав противитися цьому шляхом компромісів, то чернеча партія на чолі з преподобним Феодором Студитом виступила різко проти Костянтина та навіть розірвала спілкування з патріархом Тарасієм за його згоду на «перелюбний» шлюб.

До речі, нова імператриця Феодота була родичкою Феодора Студита, проте він вирішив розірвати всі стосунки з нею.

Костянтин почав репресії проти ченців-зилотів. Це багатьом не подобалося. Зилоти поширювали точку зору, що шлюб імператора – це кричуще беззаконня і що гнів Божий за нього впаде на всю імперію. Знову склалася змова, щоб змістити Костянтина й назад воцарити Ірину. Цього разу змова виявилася успішною.

797 р., у свято Успіння Пресвятої Богородиці, Костянтина замкнули в Пурпуровій палаті імператорського палацу (в якій він і народився) та засліпили з такою жорстокістю, що він незабаром помер. Деякі літописці того часу стверджують, що це сталося за рішенням його матері Ірини. Хай там як, Ірина знову взяла владу у свої руки та стала вже одноосібною правителькою імперії.

За кілька років виник цікавий проєкт об'єднання Західної та Східної імперії шляхом одруження Ірини з Карлом Великим, якого на той час папа Лев III вінчав імператорським титулом, проте цей проєкт не відбувся. А проти Ірини у 802 р. знову склалася змова, унаслідок якої її скинули та відправили в заслання на острів Лесбос, де, за твердженням літопису, вона провела кілька місяців у покаянні й аскезі та померла у 803 р.

Причинами змови, крім усього іншого, були військові невдачі та неефективна фінансова політика. На престолі запанував Никифор, який до того був міністром фінансів. Як неважко здогадатися, іконоборці зі зміною влади почали здіймати голови.

Рецидив іконоборства

Никифор не був іконоборцем, проте дуже не схвалював фінансову політику Ірини, яка була щедрою до монастирів і популістських заходів, унаслідок чого скарбниця імперії спорожніла до крайності. Никифор відібрав у монастирів частину майна та збільшив податки. Не дивно, що партія чернецтва була сильно налаштована проти нього.

Після смерті патріарха Тарасія, який благословив Никифора на царство, імператор поставив у патріархи свого наближеного, світського (!) чиновника на ім'я також Никифор. Імператор Никифор запровадив фінансові обмеження також і у військах, і в бюрократичному апараті. Це не додавало йому популярності.

Проти нього було дві змови, і, хоча обидві були невдалими, проте робилися вони з боку партії іконошанувальників, що, за всього православ'я Никифора, змушувало його дедалі більше спиратися на партію іконоборців. 811 р. у війні з болгарами Никифор загинув. Після нього імператором був його син Ставракій, але всього через 68 днів він пішов у монастир і незабаром помер. Зацарював зять Никифора, Михаїл I Рангаве.

Цей імператор був яскраво вираженим прихильником партії чернецтва, він повернув із заслань усіх зилотів і багатьом із них дав високі державні посади. Феодор Студит став наближеним патріарха Никифора та радником імператора.

Попри святість, літопис називає преподобного Феодора «злим радником», оскільки його поради коштували престолу імператору Никифору.

Так, у 812 р. болгари, які воювали з греками, запропонували мир з умовою обміну перебіжчиками з обох сторін. Патріарх та наближені митрополити радили прийняти пропозицію, Феодор – відмовитися. Імператор Никифор відмовився, війну було продовжено, і болгари перемогли.

Унаслідок цієї військової поразки партія іконоборців здійняла повстання, вони увірвалися до храму, де було поховано Костянтина V Копроніма, та з криками «повстань та допоможи державі, що гине» розкрили його могилу. Одразу ж пішли чутки, що Копронім виїхав із гробу на коні та вирушив на війну проти болгар.

Повстання не повалило імператора Никифора, проте зробило дуже популярною тезу, що, мовляв, усі військові невдачі – через повернення до іконошанування, адже за іконоборців імперія була успішною у воєнному сенсі. Зрештою Никифор був змушений зректися влади та піти в монастир. Воцарився вже явний іконоборець Лев V Вірменин.

Другий період іконоборства (814–842 рр.) починався приблизно з того самого, що й перший (730–787 рр.), а саме – з мирних умовлянь відсунути ікони подалі.

Літопис вкладає в уста імператора Лева такі слова, звернені до патріарха Никифора: «Народ і військо обурюються проти ікон, кажучи, що ми неправильно шануємо їх, за те нас і долають вороги. Зроби поступку, прибери дещо з очей геть».

Потім Лев влаштував диспут деяких духовних осіб, які стали на його бік, із партією іконошанувальників, очолюваною Феодором Студитом. Диспут ні до чого не призвів, крім загострення ворожнечі між іконроборцями та іконошанувальниками. Наприклад, в образ Христа на воротах Халкопратія, що так постраждав у перший період іконоборства, знову полетіло каміння. Кидали його солдати. Лев наказав прибрати образ під приводом захисту його від осквернення.

Також імператор почав тиснути на патріарха, приймати на нього скарги кліриків, вимагати звіту у використанні церковного майна (нічого не нагадує?) тощо.

20 березня 815 р. патріарх Никифор зрікся престолу та пішов у монастир. Найтвердішим і найбезкомпроміснішим захисником іконошанування став преподобний Феодор Студит, але він же послужив Православ'ю погану службу, щоправда, в далекій історичній перспективі.

Річ у тім, що в умовах наступу іконоборства він, так само, як це було й раніше, звернувся по підтримку до римського престолу. Але в запалі своєї боротьби з іконоборцями він наділяв римського понтифіка не лише першістю честі, а й визнавав за ним першість влади у всій Церкві.

Він казав, що римський папа – це спадкоємець апостола Петра, який був «першостоятелем апостолів, першоначальником, першопрестольником», що йому даровані ключі Царства Небесного, що Римська церква є найголовніша з Божих церков, найперша з усіх церков, що римський папа є «пастироначальник церкви піднебесної, першопрестольний, найголовніший між патріархами, божественна глава всіх глав» і що «до нього слід звертатися за вирішенням сумнівних і спірних питань, як робилося здавна та від початку за отцівським переданням, бо там найголовніша з церков Божих. Йому, як наступнику апостола Петра, необхідно повідомляти про все, що вводиться в кафолічну церкву відступниками від істини».

І, що найнеприємніше та найнесумісніше з православним вченням про Церкву, преподобний Феодор ставив владу папи вище за владу Вселенських Соборів, а дійсність таких Соборів ставив у залежність від думки папи.

«За встановленим здавна звичаєм без його відома не можна складати Собору. <...> від нього (папи римського, – Ред.) залежить авторитет Вселенського Собору», – стверджував Феодор.

Не дивно, що й досі католицькі богослови, наводячи слова преподобного Феодора, доводять, що в першому тисячолітті всі Церкви визнавали над собою владу папи і що православні таки справді є схизматиками, що відкололися в 1054 р. від Римської церкви.

Але повернемося до другого періоду іконоборства.

1 квітня 815 р., у свято Великодня, патріархом Константинопольським був поставлений такий собі Феодот, родич Костянтина Копроніма, начальник лейб-гвардії, неосвічений та нездатний говорити публічно. Літопис згадує про нього так: «Безмовніший за рибу, безсловесний, скотоподібний та такий, що, крім нечестя, нічого не знає». Того ж 815 р. було скликано Собор, який без жодних сумнівів оголосив іконоборчий Собор 754 р. дійсним (хоча й не назвав його вселенським), а VII Вселенський Собор 787 р. – нікчемним. Тих ієрархів, які пробували виступити проти таких рішень, було побито, анафематствувано та відправлено в заслання.

Особливо жорстоко вчинили з Феодором Студитом. У цей час преподобний Феодор сказав імператору Леву слова, які не завадило б пам'ятати всім правителям, а особливо нинішнім: «Слухай, царе, що сказав божественний апостол: поклади Бога в церкві перше за апостолів, друге – за пророків, третє – за пастирів і вчителів, а не сказав: за царів. Тобі ввірено громадянство та військо; про це дбай, а церкву залиш».

Але Лев Церкви не залишив – він не тільки прибрав ікони з храмів, а й наказав викреслити з богослужбових книг усі тексти, в яких містилися ідеї іконошанування. За свідченнями істориків, це гоніння було систематичним і загальним, воно характеризувалося широко поширеною практикою доносів.

В результаті Лев V Вірменин закінчив дуже погано. Його дії різко налаштували проти нього частину суспільства, зокрема й з вищих верств. Знову склалася змова, унаслідок якої Льва було жорстоко вбито просто у вівтарі храму, куди він забіг, рятуючись від убивць.

Літопис оповідає, що він схопив хрест і став ним відмахуватися, просячи пощади, але почув у відповідь: «Нині час не пощади, а вбивства». Спочатку йому відрубали руку з хрестом, а потім голову. Потім його труп потягли на іподром і, після того, як вдосталь над ним познущалися, кинули в море.

На престолі запанував Михаїл II Травль. Преподобний Феодор Студит та партія іконошанувальників спочатку бачили в ньому свого прихильника, проте вони помилилися. Михаїл був іконоборцем, що, втім, не заважало йому проводити політику віротерпимості. Він заявляв таке: «Я вступив на престол не для того, щоб вводити нові догмати віри, а й не для того, щоб вводити зміни вже в відданих і сповідуваних догматах. Отже, нехай кожен чинить у цьому відношенні, як йому завгодно, не боячись ніяких неприємностей та поневірянь».

Зовсім не таким був його син, наступний імператор Феофіл, який вступив на трон після смерті батька у 829 р. Феофіл був освіченою, дуже церковною людиною, він любив богослужіння та навіть був регентом церковного хору. Водночас він був жорстоким і послідовним іконоборцем.

Одразу після воцаріння він наказав убити вбивць Льва V Вірменина, незважаючи на те, що завдяки їм опинилися на троні і його батько, і він сам. Потім він наказав під час збору податей опитувати все населення щодо ставлення до ікон. Іконоборцям надавалися пільги, іконошанувальникам – навпаки.

833 р. Феофіл поставив патріархом свого вчителя, фанатичного іконоборця Іоанна Граматика. Того ж року було скликано собор, який анафематствував усіх іконошанувальників.

Почалися жорстокі репресії. Іконошанувальників катували, вбивали та відправляли на заслання. Часто життя можна було купити ціною наруги над іконами.

Гонінь зазнали й ченці. Деякі історики стверджують, що жорстокість гонінь за Феофіла досягла свого апогею.

А втім іконошанування жило в самому сімействі імператора. Його дружина Феодора, з якою він одружився 831 р., була таємною іконошанувальницею, до чого привчила й своїх дітей. У 839 р. народився спадкоємець престолу (раніше народжувалися лише дівчатка), майбутній імператор Михаїл III. У 842 р. Феофіл помер, і дворічного Михаїла було проголошено імператором, за регентства його матері цариці Феодори.

Торжество Православ'я

Відновлення іконошанування відбулося майже одразу після смерті Феофіла, незважаючи на те, що перед смертю він заклинав своїх спадкоємців «залишити все як є». Це не зустріло вже практично ніякого протесту. За словами церковного історика А. Карташова: «Іконоборство видихнулося, вичерпало саме себе навіть політично і культурно, не кажучи вже про церковну його безпідставність». Партія іконоборців нікуди не поділася, проте саме іконоборство перестало бути тією ідеєю, яку можна було б підняти на прапор політичної боротьби.

Патріарха Іоанна Граматика було позбавлено влади та відправлено на заслання. На його місце поставили святителя Мефодія, сповідника, який перетерпів і в'язницю, і заслання. У 842 р. було скликано Собор, який затвердив іконошанування та анафематствував іконоборство, а також підтвердив рішення всіх семи Вселенських Соборів, зокрема й Константинопольського Собору 787 р.

Незважаючи на те, що цариця Феодора була переконаною прихильницею іконошанування, вона висунула Собору умову не анафематствувати свого покійного чоловіка, жорстокого іконоборця Феофіла, аргументуючи це тим, що він нібито розкаявся перед самою смертю. Імовірно, це було не так, оскільки жодних свідчень цьому крім слів самої Феодори немає. Хай там як, але Собор 842 р. видав Феодорі письмовий документ про прощення Феофіла.

11 березня 843 р. Феодора влаштувала велике торжество, яке того року припало на першу неділю Великого Посту. Літопис оповідає про це так: «Цариця запропонувала святішому патріарху Мефодію сповістити та зібрати всіх православних митрополитів, архієпископів, ігуменів, кліриків і мирян, щоб прийшли у Велику Церкву Божу з чесними хрестами та святими іконами в першу неділю святого Посту. І коли сила-силенна народу зібралася, прийшов і сам цар Михаїл зі святою і православною матір'ю своєю та з усім синклітом, і кожен ніс по царській свічці. І з'єднавшись зі святим Патріархом, разом рушили від вівтаря зі святими іконами та чесним хрестом і святим Євангелієм і пішли з літією до воріт палацу, так званих Кентаврієвих. І після довгої молитви та скрушеного багатоплачевного й розчуленого волання "Господи помилуй" повернулися до святого храму для звершення божественної таїнственної літургії з великою радістю й торжеством».

Після літургії було дано урочистий обід у царському палаці.

Надалі подібне святкування в першу Неділю Великого Посту стало традиційним і з часом переросло в Торжество Православ'я над усіма єресями взагалі. Богослужбовий чин став містити в собі анафематствування єретиків і проголошення вічної пам'яті та багатьох років православним.

Заключна частина

Багато хто вважає, що на цьому історія Вселенських Соборів закінчується. Але ця думка не єдина в Церкві. Існує точка зору, згідно з якою Вселенськими вважаються ще принаймні два Собори: Великий Софійський Собор (IV Константинопольський) 879–880 рр., який засудив латинське вчення філіокве, та V Константинопольський Собор 1341–1351 рр., який затвердив вчення святителя Григорія Палами про Нетварне Світло.

Вважати їх Вселенськими чи ні, нехай кожен вирішує сам, але оскільки вони затвердили вчення, прийняте всією Православною Церквою, ми присвятимо їм дві наступні публікації.