Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?
Наприкінці XVI століття значна частина територій сучасної України входила до складу Речі Посполитої, держави, утвореної внаслідок об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського.
Державною релігією в Речі Посполитій був католицизм. Православ'я спочатку було хоч і другорядною, але цілком терпимою релігією. Однак ставлення до православних підданих у Речі Посполитій поступово погіршувалося. Про все це досить докладно розписано у багатьох підручниках з історії України. Українських селян взагалі не вважали за людей, а українська шляхта та православне духовенство і близько не могли стояти поряд зі шляхтою польською та католицьким духовенством.
Відомо, що сила дії дорівнює силі протидії. Чим сильніше стискаєш, тим сильнішу віддачу й отримаєш. Польська влада відчувала, що у пригнобленого ними українського народу зростає почуття невдоволення, бачила в цьому невдоволенні загрозу для себе і намагалася її нейтралізувати. Те, що для нейтралізації цієї загрози потрібно було просто припинити займатися пригніченням, їм на думку не спадало. Поляки побоювалися Московського царства, що набирало силу, і вважали, що православ'я є тим фактором, який пов'язує їх православних підданих з Московією. І, відповідно, прагнули розірвати цей зв'язок. Те, що на той час Московська Церква вже набула статусу патріархату, а Київська Митрополія адміністративно входила до Константинопольської Церкви, значення не мало. Так само зараз не має значення те, що УПЦ – абсолютно незалежна Церква, яка має повну самостійність в управлінні. Тодішня польська влада бачила у православ'ї зовнішню загрозу для себе і прагнула своїх підданих відірвати від Церкви та передати їх під тіару римського папи. Нині так само в УПЦ бачать загрозу та намагаються поставити її під контроль держави та Константинопольського патріарха. Але, крім зовнішньої передумови до укладання унії, була ще й внутрішня.
Ця внутрішня передумова полягала в тому, що частина української шляхти обтяжувалась своїм приниженим становищем щодо польської шляхти і прагнула зрівнятися з нею в правах. Хтось особисто переходив до католицтва. Але якщо пан перейшов у католицтво, а всі його селяни залишились у православ'ї, це мало що означало. Потрібно було переводити в католицтво також і селян. А це було набагато складнішим завданням, оскільки селяни, на відміну від більшості панів, набагато більше дорожили своєю вірою. Тому для здійснення проекту унії з Римом спочатку потрібно було розставити на керівні пости в Церкві таких людей, які б слухняно виконували волю шляхти, що ополячилася, а ще краще, щоб вони самі прагнули підпорядкування римському папі, бачачи в цьому матеріальні вигоди особисто для себе. Ці мотиви були фактором того, що на єпископські кафедри і на найбагатші парафії часто призначалися люди сумнівної моральної якості, заражені честолюбством і сріблолюбством і тому слухняні світській владі. В цьому моменті сьогоднішня ситуація та протистояння православних і уніатів у XVI-XVII ст. відрізняються один від одного. Сьогодні більшість архієреїв УПЦ поставлено на свої кафедри рішенням Священного Синоду, а не світської влади. Але ця обставина робить провал проєкту ПЦУ лише вірогіднішим.
У 1594-1595 рр. українські архієреї склали щось на зразок змови, погодившись на унію з Римом і виробивши при цьому деякі «артикули», тобто умови, на яких єпископи погоджувалися перейти під владу папи римського. Ці умови стосувалися переважно матеріальних прав єпископів, їхньої влади та статусу. Наприклад, вони бажали собі сенаторських звань, як і католицькі єпископи, збереження у себе церковних маєтків, зменшення впливу братств тощо. Окремим пунктом «артикулів» було збереження православних догматів і обрядів. Однак уніатський проєкт не міг довго залишатися в таємниці. Про спроби просунути унію стало відомо православному духовенству та шляхтичам, серед яких виділявся магнат Костянтин Острозький, який став одним із найвпливовіших і найпослідовніших захисників православ'я. Він звернувся до польського короля Сигізмунда III з проханням зібрати православний собор, на якому православні могли б виробити єдину позицію щодо взаємин з римською церквою та положенням православних у Речі Посполитій. Сигізмунд у проханні відмовив і закликав у всьому коритися єпископам, які замишляли унію.
В 1595 р. «Артикули» були направлені до Риму разом із «Соборним посланням до папи Климента VIII», підписані митрополитом Київським Михайлом (Рогозою), єпископами: Луцьким Кирилом (Терлецьким), Володимирським Іпатієм (Потієм), Перемишльським Михайлом (Копистенським) Львівським Гедеоном (Балабаном), Холмським Діонісієм (Збіруйським), Пінським Леонтієм (Пельчицьким). Костянтин Острозький звернувся до православних із зверненням твердо триматися православ'я і не визнавати своїми архіпастирями тих, хто виступає за унію. Звернення активно підтримали православні братства, значна частина православної шляхти, нижче духовенство та миряни. За таких розкладів єпископи Гедеон (Балабан) і Михайло (Копистенський) вирішили відмовитися від своїх підписів під «Артикулами» і заявити про вірність православ'ю.
В листопаді 1595 р. Кирило (Терлецький) та Іпатій (Потій) вирушили до Рима до папи, поцілували йому туфлю і присягнули на вірність. Про те, щоб зберегти православні догмати, не могло бути й мови, як і про інші «умови» українських архієреїв. Їх прийняли в католицтво як «схизматиків, що каються» без жодних зобов'язань з боку Риму. Єдиним «втішним призом» для них був дозвіл папи зберегти звичні обряди, та й то за умови, що вони не будуть суперечити католицькому вченню. Повернувшись до України, вони всіляко намагалися приховати своє зречення православного віровчення. Однак довго це приховувати було неможливо. В 1596 р. польський король розпорядився скликати у Бресті собор для ухвалення унії. Проте православні всіляко виступали проти унії. В результаті за фактом у Бресті пройшли два собори: православний та уніатський. Ці собори взаємно піддали один одного анафемі та затвердили: один – вірність православ'ю, інший – унію. На боці уніатів була більшість єпископів, світська влада і шляхта, що ополячилася. На боці православних – всі відомі монастирі, безліч соборних храмів, православні братства, частина шляхти, церковний народ і два єпископи Гедеон (Балабан) та Михайло (Копистенський). Втім, оскільки їхні підписи вже стояли під документами про унію, прихильники уніатського собору оголосили, що весь без винятку єпископат – за унію.
Після Брестського собору в Речі Посполитій було ухвалено свої «антицерковні закони». Оскільки всі єпископи вважалися такими, що перейшли в унію, то й уся їхня паства, монастирі та парафії оголошувалися уніатськими. Православ'я як таке було під забороною, а тих, хто все ж таки зберіг вірність Церкви, чекали суворі переслідування. Їх позбавляли храмів і церковного майна, утискали в правах, часто звершували фізичні розправи. Єпископи Гедеон (Балабан) і Михайло (Копистенський) незважаючи ні на що залишилися православними та померли своєю смертю у 1608 та 1612 рр., відповідно. Після їхньої смерті православні залишилися взагалі без єпископів доти, доки у 1620 р. Єрусалимський Патріарх Феофан III не прибув до Києва за підтримки гетьмана Конашевича-Сагайдачного та не відновив православну ієрархію.
Уніатська церква визнавалася єдиною законною церквою в Речі Посполитій, і державна влада не зупинялася ні перед чим, щоб приєднати до неї православні парафії та монастирі. Те саме відбувається і сьогодні. Українська влада не визнає за своїми громадянами права бути членами УПЦ і робить все можливе, щоб змусити їх приєднатися до ПЦУ. Але вони не враховують, крім іншого, той момент, що українці за своїм менталітетом волелюбний народ і його не можна змусити поміняти релігійні переконання рішенням з Банкової. Цю обставину не враховувала і польська влада наприкінці XVI ст. Православні намагалися переконати їх змінити цю примусову проуніатську політику, але переконання не допомагали. На боці унії були архієреї, що продавалися, невелика частина духовенства, значна частина шляхти і польська влада разом з силовим апаратом, що знаходився в їхньому розпорядженні. Але переважна маса православного населення, нижчого духовенства, частина української шляхти та майже всі монастирі були сповнені рішучості залишитися вірними православ'ю. Вагомою силою за православних виявилося козацтво, яке надавало йому як моральну, так і силову підтримку. Так Річ Посполита замість того, щоб за допомогою унії вирішити свої внутрішні та зовнішньополітичні проблеми, отримала фактично громадянську війну, а також дала в руки Московського царства козир для агресивної зовнішньої політики.
Як уже говорилося, в 1620 р. гетьман Петро Сагайдачний забезпечив приїзд в Україну патріарха Феофана, який висвятив у Київські митрополити Іова (Борецького), а також єпископів для інших єпархій. У 1633 р. польський уряд все ж таки був змушений визнати законність існування православної Церкви і повернути їй частину захоплених храмів і майна. Звичайно, на цьому боротьба уніатів з православ'ям не була закінчена... Зі змінним успіхом і з різною інтенсивністю вона триває досі.
Вся ця історія рясніє різними історичними подіями, які відбувалися під впливом різних релігійних, політичних і військових факторів, але для нас важливі такі незаперечні висновки:
Унія, яка замислювалася для об'єднання населення Речі Посполитої, навпаки, послужила чинником роз'єднання. Непродумана релігійна політика тогочасної влади призвела до глибокого розколу українського суспільства, який існує досі.
Насильницьке насадження уніатства спричинило збройне протистояння польської влади з українським козацтвом. Це протистояння, дуже довге та кровопролитне, врешті-решт закінчилося перемогою православ'я. При цьому воно сильно виснажило Річ Посполиту, що разом з іншими факторами, і призвело до повного зникнення цієї держави внаслідок так званих трьох поділів Польщі.
Ні насильство, ні тодішні антицерковні закони, ні безчинство влади і тодішніх радикалів, ніщо не змусило маси віруючого народу прийняти унію. Церква продовжувала існувати та звершувати свою діяльність, хоча це було пов'язано з неймовірними труднощами.
Зрада архієреїв і перехід в унію не дав практично жодного результату. Їхнє рішення не було прийнято церковним народом і чернецтвом.
Церква у боротьбі з уніатством пройшла свій шлях внутрішнього очищення, з неї пішли ті, хто шукав у Церкві вигоди, почестей та влади, і хто насправді заважав розвитку Церкви та здійсненню її божественної місії на землі.
Опір уніатству дав потужний імпульс для розвитку церковного богослов'я та інших наук, української культури, писемності, друкарства тощо. Полеміка з католиками та уніатами явила багатьох видатних діячів, таких як Петро Могила, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький та багато інших.
Незважаючи на те, що уніатська церква існує досі і навіть непогано почувається, провальність уніатського проєкту врешті-решт був змушений визнати навіть римський папа Франциск. Ось цитата з декларації, яку він підписав у 2016 році: «Сьогодні очевидно, що метод "уніатизму" колишніх століть, який передбачає приведення однієї громади в єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом відновлення єдності».
Виходячи з усього цього, можна зробити кілька припущень про те, як може розвиватися релігійна ситуація в Україні у зв'язку із забороною Української Православної Церкви на законодавчому рівні:
По-перше, ні антицерковний закон 8371, ні репресії з боку силових органів, ні рішення місцевої влади, ні безчинства радикалів, ніщо не зможе змусити УПЦ самоліквідуватися та влитися в ПЦУ.
По-друге, надії влади на те, що владі вдасться залякати якусь частину архієреїв і змусити їх перейти до ПЦУ, не виправдаються. Якщо такі перебіжчики і з'являться, їх буде небагато і вони не зможуть привести з собою свою паству. Ті, хто хотів у ПЦУ, вже перейшов. Сумний досвід колишніх митрополитів Олександра Драбинка та особливо Симеона Шостацького свідчить: ні віряни, ні духовенство здебільшого за ними не пішли.
По-третє, грубе та некомпетентне втручання влади в церковні справи вже призвело до розколу та поляризації українського суспільства, а продовження такої політики загрожує зробити це протистояння невиліковним, що негативно позначиться і на громадській, і на політичній ситуації в Україні.
По-четверте, знищити УПЦ не вдасться, і зрештою держава буде змушена визнати її право на існування, але станеться це внаслідок протистояння, та ще невідомо, яких жертв буде коштувати.
Втім, ще не пізно схаменутися і постаратися, якщо не виключити вищеназвані наслідки, то принаймні їх зменшити.
