«Пікасо́»: спокуса, здатна похитнути віру
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 19.
Час дії: 1992 рік
Місце дії: Київ
Діючі особи: Михайло Камінський, семінаристи, викладачі.
Мишу Камінського взяли до семінарського хору. Сказати, що він був щасливим – нічого не сказати. Невже і він у величезному Трапезному храмі Лаври, в сонмі ангельських голосів семінаристів буде оспівувати пісню Богу! Він уже уявляв собі, як слова хвалення виливатимуться з його вуст гучним (з усіх сил, не інакше) славослів'ям.
Коли він ділився цією радістю зі своїми сусідами по гуртожитку, хтось спробував повернути його на землю.
– Що, в хор записали? Ну, вітаю. Потрапив ти. Тепер не зможеш ні на вихідні, ні на канікули додому поїхати. Потрібно буде весь час на службах бути. Уявляєш, народ улітку на море поїде, а ти тут у Лаврі. Та й регент, мені розповідали, хлопець жорсткий. Щойно ноту не ту заспіваєш, відразу в лоб отримуєш.
Але Мишко був дуже далекий від усіх цих меркантильних міркувань. Які канікули, яке море, якщо є храм і ти співаєш у цьому храмі!
Регент справді виявився досить оригінальним. Він був студентом четвертого курсу семінарії. Звали його Станіслав, чи просто Стас. Напевно, через велику кількість літер «с» у своєму імені він не вимовляв «ч» і «ш», замінюючи їх на «с». У лоб він нікого не бив, але якщо хтось помилявся у співі, міг досить сильно штовхнути в груди і шикнути:
– Ти со поєс?! Не можеш співати – не пий!
Ще однією коронною його фразою було:
– Хто не знає – той відпочиває!
Саме це чули новачки хору протягом приблизно двох місяців, доки не освоювалися і не починали більш-менш стерпно співати. Спеціальних занять з ними ніхто не проводив, просто ставили на співах і церковних службах поряд з досвідченішими співачами і наказували їм тихенько підспівувати, дивлячись у ноти. Але підспівувати тихесенько зовсім не виходило. Як це так – тихесенько?! Мій голос має бути чутний під самим куполом храму! А тут «тихесенько». До того ж, спочатку завжди тягне невміння співати компенсувати гучністю. Ось і отримували новобранці від регента свій удар у груди та «Ти со поєс?!» А коли справа була на службі, регент щипав камертон, підносив його до вуха і говорив приглушеним голосом:
– Зібралися, браття. Вступаємо. Хто не знає – той відпочиває.
Незабаром повернувся із якоїсь закордонної поїздки семінарський викладач церковного співу. Звали його Микола Борисович. Він був «піджачником» і ще однією неординарною особистістю в семінарії. Це була людина, закохана всією душею в церковний спів. Варто було йому поставити якесь питання, з цим пов'язане, і він міг говорити нескінченно, забувши про все на світі.
Мишко ніяк не міг зрозуміти, чому регентом семінарського хору призначили не його, а Стаса, який і вимовляє не всі літери. Але це була одна із загадок семінарського життя, на які це життя було дуже щедрим.
Із приїздом Миколи Борисовича в першому класі семінарії розпочалися обов'язкові для всіх уроки співу. Вони проходили не в семінарському корпусі, а в класі бібліотеки, яка розташовувалась у сусідній будівлі. Напевно, щоби не заважати іншим учням. На першому уроці, після молитви та короткого знайомства, Микола Борисович сказав:
– Зараз, браття, ми з вами повинні добре покричати.
Усі подумали, що це образне вираження. Але, виявилося, ні, що є буквальне.
Він сам подав приклад і закричав на всю горлянку:
– А-а-а-а-а-а-а!!!
Почали підхоплювати. Спочатку несміливо, потім все голосніше і голосніше:
– А-а-а-а-а-а-а!!! А-а-а-а-а-а-а!!!
Коли всі вдосталь накричалися, Микола Борисович сказав:
– Ось тепер, браття, запам'ятайте, більше ми з вами так ніколи не будемо кричати. Спів – це не крик, а крик – це не спів. Богу треба співати, саме співати. Ну, звичайно, може там крик душі, крик покаяння. Але я зараз не про це. Ангели на небі Богу співають, а не кричать. Все в них милозвучно і по чину. Отож і нам треба так старатися. Співати Богу потрібно всім своїм єством, душею, серцем. Не тільки вустами… Потрібно розуміти, насамперед, те, ЩО ми співаємо чи вимовляємо у молитві. Бездумний спів – це струс повітря. Якщо ви гарно співаєте, а розумом нічого не розумієте, серцем нічого не відчуваєте, не буде вам від цього жодної користі. Сказано в Писанні: «Проклятий кожен, хто робить діло Господнє з нехтуванням!» Пам'ятайте, браття, завжди страшні ці слова. Повторюю, спів, молитва повинні виходити з розуму та серця.
Спів – це насамперед молитва. І до співу застосовні всі повчання святих отців про молитву. Наполегливо рекомендую вам, браття, прочитати праці святителя Ігнатія Брянчанінова. Вони, дякувати Богу, є в нашій бібліотеці. І про молитву там написано дуже розумно. Так ось, головне правило молитви, яке прорік ще преподобний Іоанн Ліствичник – це укладати розум у слова молитви. Чуєте? Розум у слова молитви. А для того, щоб на службі розум можна було укладати у слова молитви, на співах потрібно укладати розум у ноти. Тобто вчитися співати красиво та чудово, працювати над технікою співу.
Я думаю, ви всі звернули увагу, що при крику звук формується десь там, у гортані, у зв'язках і звідти виривається назовні. От при співі такого не повинно бути. Сказано, що «тіло є храмом Святого Духа, який живе у вас». Уявіть собі, що ваше тіло є храмом. Ось як у храмі звук формується внизу і піднімається під самий купол, так і ми повинні формувати його в діафрагмі, – він поклав праву руку собі на живіт, – і потім піднімати його вгору, – він провів рукою по грудях. – А в роті формувати, такий як би купол, наче купол храму, і відчувати там звук і потім через губи цей звук має виходити назовні.
Микола Борисович докладно розповідав про техніку співу, вчив різних видів дихання, показував, як треба і як не треба співати.
Але найбільше він приділяв увагу поясненню сенсу тих чи інших церковних піснеспівів, вчив дивуватися і радіти красі думки, висловленої в них.
Майже на кожному уроці він повторював, що Бог дивиться на серце людини, і не можна тілом перебувати в храмі, вустами співати, а розумом блукати невідомо де. На його уроках було цікаво, а часом весело. Часто вони тривали всю зміну, і навіть трохи накладалися на наступний урок.
Але не встиг Мишко прийти до тями від радості, що його взяли в хор, як одне сильне випробування обрушилося на нього як грім серед ясного неба. Тоді він сидів на своєму ліжку в гуртожитку, схрестивши ноги по-турецьки, і намагався заглибитися в підручник з літургіки. Раптом його зачепили за плече. Мишко здригнувся від несподіванки і підняв голову. Біля нього стояв найкращий друг Георгій. Його обличчя виражало таку скорботу, ніби в нього разом загинули всі ближні й далекі родичі.
Мишко від несподіванки обімлів і навіть не зміг спитати, що сталося.
– На! Читай! – Георгій кинув перед ним на ліжко кілька якихось світських журналів, на кшталт «Вогників» чи щось таке. Сам сів на ліжко і затулив обличчя руками.
– Георгію, в чому річ? – Нарешті зміг вимовити Мишко.
– Ти читай, читай, – він підвівся. – Прочитаєш, потім поговоримо, – і вийшов з кімнати так само швидко, як і зайшов.
Мишко став читати. В журналах була серія статей під загальною назвою: «Справжнє обличчя московської патріархії». У статтях якийсь священник Гліб Якунін стверджував, що нинішня Московська патріархія зовсім не є благодатною Христовою Церквою, яку насадив на Русі святий князь Володимир. Вона є організацією, створеною Сталіним у роки Великої Великої Вітчизняної війни! Принагідно піддавався розгромній критиці весь церковний устрій, діяльність ієрархів, їх спосіб життя, прагнення розкоші, влади тощо.
Так! Було від чого жахнутися! Адже якщо… якщо ж це правда, тоді все його духовне життя, всі церковні служби, на яких він побував за свої сімнадцять років, усі таїнства… Причастя, сповідь… Семінарія, хор, тато… Все виявлялося – брехнею.
«Боже мій! – думав Мишко, захлинаючись читаючи принесені Георгієм журнали. – Боже мій!»
Уе! Абсолютно все руйнувалося відразу! Він сидів так само по-турецьки і, скуйовдивши волосся, читав: «У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було перервано більшовицьким насильством... На місце справжньої Церкви, з представників завербованого чекістами "тимчасового синоду" митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 року Сталіним і Берією московська патріархія… Порушуючи всі канонічні норми, створено зовсім нову, релігійну організацію тоталітарного типу, яка має нічого спільного з вселенськими канонічними правилами православ'я…».
Його знову зачепили за плече.
– Мишко! Давай на вечірні молитви. Запізнимося.
Він машинально зібрався, поплентався з усіма до храму, відстояв молитви… Думки його були далеко. А почуття ще далі. Він почував себе маленьким безпорадним хлопчиком, до якого колись у храмі підійшов його невіруючий одноліток і поставив одне маленьке запитання: «Чому ти в Церкві?». Його віра тоді завагалася і готова була впасти. Але Бог утвердив його. Бог є! З того часу він не сумнівався в цьому. Бог є, і тому я в Церкві. А ось тепер все виходило набагато складніше. Бог є, а Церкви – немає? Де вона? Де її шукати? Виходить, що все, що було, – неправда? Він відчував, як ґрунт спливає з-під ніг. Церкви немає, а є суцільне КДБ. Адже так стверджував Гліб Якунін.
Тепер зовсім по-іншому виглядав і помічник інспектора, який відзначав присутніх на молитвах і пильно стежив за благочинням у храмі. Ось воно: КДБ, організація тоталітарного типу!
Далі буде...
Перші дві книги серії «Пікасо́» можна замовити на адресу [email protected]
