Страх і біль – наглядачі в'язниці душі
Публікацію присвячено пам'яті преподобного Ісаака Сиріна, праці якого актуальні в будь-які часи і для будь-кого, хто бажає духовної поради чи втіхи.
«Без віддалення від світу ніхто не може наблизитися до Бога. Видаленням я називаю не перенесення тілом, але усунення від мирських справ. Доброчесність же відокремлення від світу полягає в тому, щоб не займати розуму свого світом»
Преподобний Ісаак Сирін
Твори преподобного Ісаака Сиріна були улюбленим чтивом багатьох святих. Його любив читати преподобний Паїсій Афонський, Порфирій Кавсокалівіт та багато інших сучасних і не дуже святих. Це й не дивно. Преподобний Ісаак дуже глибоко і тонко розбирає різні стани нашого розуму та серця, підказуючи, як знайти вихід із тієї чи іншої важкої психологічної ситуації. Це автор, читати якого потрібно не стільки розумом, скільки серцем. Дивовижна властивість текстів преподобного Ісаака в тому, що кожен, хто читає, знаходить у них користь і втіху для себе.
У цій публікації я поділюся своїми особистими роздумами, які виникли після читання деяких текстів преподобного Мар Ісхака.
Головний наш ворог – це наше хибне Его, або Стара людина, яка тримає нас у постійному страху. Страх і біль – ось два кати, за допомогою яких Стара людина нас тримає в послуху. Вони володарі та господарі людських душ. Страх і біль безпосередньо пов'язані з нашим розумом. Він ідеалізує минуле, лякає нас майбутнім, боїться сьогодення. Тому розум всіляко чинить опір тому, що з нами відбувається тут і зараз.
Прийняти справжнє може лише смиренність. У своєму вільному стані смирення усі події свого життя віддає до Божих рук.
Промисел Божий тоді стає чимось подібним до автопілота нашої долі, якому повністю довірене кермо влади. «Хочу, щоб було так, як буде» − ось формула, з якою смиренний іде по життю.
Тоді біль залишається, а страх зникає. Але цей біль не вбиває, а перетворює. Він, як кислота, яка знімає з душі маслянистий бруд накопленого гріха. Справжній момент – це все, що у нас є, і чим менше людина згадуватиме про минуле і думатиме про майбутнє, тим менше в її житті буде страху.
Сьогодення потрібно вчитися приймати таким, яке воно є, а не таким, яким би ми його хотіли бачити. Вчиняючи таким чином, ми починаємо відчувати свободу від зовнішніх обставин і осягаємо те, що називається спокоєм серця. Прийняти все таким, яке воно є – ось що таке справжня смиренність. Це зовсім не означає, що не треба діяти, вирішуючи поточні проблеми, ні. Потрібно тільки дати місце Божій волі в нашому житті і йти робити свій правильний вибір.
Наше Его буде цьому всіляко чинити опір. Воно звикло жити у страху та болю. Емоційний біль – його головна пристрасть. Річ у тому, що наша Стара людина сама живиться нашим болем, страхом, тими пристрастями, які в нас живуть. Ненависть, злість, осуд – ось той біль, якого вона любить завдавати іншим людям. Страх за себе, близьких, за майбутнє – це біль, яким вона мучить нас самих.
Поспостерігайте за собою і тим дивним задоволенням, яке ви відчуваєте від того, що перебуваєте в стані невдоволення чи обурення. Зауважте, як воно діє, коли ви розповідаєте іншим про свої біди та хвороби, і взагалі, коли відчуваєте нав'язливу потребу про себе говорити. І такі муки ми терпітимемо доти, доки ототожнюватимемо себе зі своїм розумом і мисленням. Стара людина вселятиме нам, що вона – це і є ми. Але це не так. Наша свідомість – це не наші думки, не наш розум, це не наші почуття та переживання.
Наше справжнє «Я» може відстежити свого того, хто ховається за нашим хибним Его. Впіймайте себе на тому моменті, коли у вас починає зростати роздратування, нетерпіння, похмурий настрій, озлобленість, потреба в тому, щоб щось драматизувати і т.п. Так прокидається в нашій душі Стара людина, яка живе всередині нас. Але живе вона там лише доти, доки ми ототожнюємо її з собою. Насправді Стара людина – лише паразит, який харчується гріхом і злом, використовуючи при цьому нашу душу. Вона живе в нас і живиться нашим болем та страхом. Вона не може харчуватися радістю, бо не здатна її перетравлювати.
Я часто ловлю себе на думці про те, що деякі православні помилково називають «покаянням» те, що насправді є їжею нашого егоїзму. Похмурий настрій душі – це не каяття, а самознищення.
Чому ж у нашому житті так мало радості? Якщо ми дозволяємо собі порадіти один лише великодній тиждень, та й то не завжди щиро, а всю решту року думати про те, який же я негідник, то щось значить у нас пішло не так. «Радосте моя, Христе Воскрес!» − ось чим живуть справжні християни.
Це наша Стара людина хоче, щоб ми вважали себе чи жертвою, чи злочинцем, їй це подобається. Аби не жила людина світлом любові та радістю надії. Аби сумувала у в'язниці власної душі, думаючи, що це і є покаяння. Цьому нашому двійнику дуже важливо, щоб ми якомога довше залишалися в болю, який йому приємний. Йому потрібен морок, він панічно боїться світла.
Ніяка нормальна людина не буде бажати собі болю та руйнування, тому Старій людині потрібно знайти виправдання, яке змусило б нас цього бажати. Вона може назвати це «покаянням», «боротьбою за справедливість», «відстоюванням свого погляду» тощо. Нашому хибному Его потрібна наша життєва сила, енергія нашої душі, тому що воно не може жити автономно. Тому його завдання зробити наше життя антижиттям, наше покаяння − антипокаянням тощо. Але так, щоб ми вірили в те, що це і є правильне (тобто православне) життя.
Вихід із цього стану один – розтотожнити себе зі своїм розумом і вчитися спостерігати, що в ньому відбувається, як збоку, як глядач у залі спостерігає за діями артистів на сцені. Він бачить, як вони заходять на неї, як виходять за лаштунки, як одна думка змінює іншу, як вони підігрівають емоції, але при цьому не брати участь у грі цього театру. Тоді артисти почнуть згасати, їм буде дуже неприємно грати перед пильним поглядом такого глядача.
Таке розтотожнення вимкне джерело енергії, яким харчуються ці актори. Вони перестануть керувати твоїми емоціями, їм не вдасться навіяти, що твої думки це і є ти сам. І це перший крок до справжньої свободи. Це і є те, що святі отці називають тверезістю.
Наприклад, у нас живуть думки агресії. Вони живуть у нас доти, поки ми живимо ці думки своєю енергією (спогадами про завдану нам образу, смакуванням помсти чи діалогу з кривдником, якому «я скажу все в очі»), або смакуванням своєї уяви перемогою над ним чи тою бідою, яка раптом з ним могла б статися). Але як тільки ми відокремимо свою свідомість від усього цього процесу і подивимося на нього з тієї мовчазної тиші, в якій живе наша справжня свідомість, весь цей клубок болю почне здуватися. Те саме відбувається і в інших подібних процесах.
Потрібно пам'ятати, що в нас живе наше «НЕ Я». Воно-то і є нашим катом та мучителем. Боротися з ним не можна, бо він сильніший за нас, така боротьба тільки надасть йому сили. Необхідно, по-перше, виявити його в собі, тому що наше хибне Его дуже боїться світла. А по-друге, відокремити себе від нього та навчитися його ігнорувати. Тут ми обираємо роль спостерігача. Не дозволяємо нашим почуттям перетворюватися на думки, не думаємо про них, не судимо і навіть не аналізуємо. Просто ігноруємо як думки, так і почуття, які нам посилає наша Стара людина через розум та емоції. Безмовний свідок – це і є наша справжня свідомість.
Так просто, звичайно ж, Стара людина не здасться. По-перше, розум сприйматиме відсутність думок, як власну смерть, всіляко опираючись будь-яким спробам поставити його місце, тобто ввести у духовне серце. А по-друге, людина, яка все своє життя вважала, що вона – це її думки, почуття та емоції, не відразу зможе зрозуміти, що це не так.
Стара людина виросла в нас, змужніла, стала нами, почувається господарем нашої душі, і без бою її не віддасть. Головною її зброєю буде страх.
Цей страх з'являтиметься у нас у вигляді тривоги, занепокоєння, фобії, остраху того, що могло б чи може статися, але не відбувається тут і зараз. У такому страху живе більшість людей.
Чи можна вирішити завдання, яке виникло зараз, але як перемогти те, чого немає? Як перестати боятися, що існує тільки в нашій уяві? Стара людина нас мучить тим, що вириває з поточного моменту життя і змушує жити в уявному тому, що може бути, або в тому, що відбувається десь в іншому місці, але не з нами. Перший варіант нас буде тримати в постійному страху, другий − у постійному обуренні та обуренні.
Допоки людина дозволятиме своєму розуму керувати, доти вона і буде перетворювати своє життя на руїни. Стара людина, незважаючи на добре налагоджені механізми самозахисту, постійно відчуває себе в небезпеці, хоча зовні і виглядає самовпевненою. Наше хибне Его генерує із себе страх втрати, невдачі, хвороби, обману, проте зрештою будь-який страх – це завжди страх смерті. Поки ми ототожнюємо себе зі своїм розумом і тілом, страх смерті впливає на будь-який бік нашого життя.
Наприклад, проста і, здавалося б, така ситуація, що не має ніякого відношення до страху смерті, − захист своєї правоти, необхідність будь-що довести іншому, що моя точка зору правильна, а його помилкова. Але насправді якщо «я» – це мій розум, то відмова від його правоти – це пряма загроза життю. Бути неправим для розуму означає померти.
Війни, сімейні скандали, суперечки, бійки – усі вони починаються з того, що хтось комусь починає доводити свою правоту. І якщо немає можливості перемогти іншого на словах, у справу вступають знаряддя вбивства. Так, одне его (не важливо колективне чи індивідуальне) бореться з іншим за право жити.
Але як тільки людина перестане ототожнювати себе зі своїм розумом, їй стане байдуже, чи вважають інші правою чи ні, як до неї ставляться, що про неї думають. У неї зникне потреба щось комусь постійно доводити, тим більше застосовуючи при цьому фізичне чи емоційне насильство. Все це робить наш егоїзм, а не наша справжня свідомість. Свідомості важливим є лише одне – якою її бачить Бог, а не люди.
Коли людина перестає ототожнювати себе зі своїм мисленням, то в ній залишається можливість говорити про те, що вона відчуває або думає, але при цьому повністю зникає будь-яка агресія, потреба будь-що довести свою правоту і т.п. Тому тут дуже важливо відстежувати емоційну потребу захищатися.
Йдеться не про інстинкт самозбереження, а про бажання, що повстає зсередини, захистити свій егоїзм, ту саму уявну особистість, яка живе в нашому розумі. Усвідомлюючи це, стаючи свідком цього почуття обурення або необхідності щось доводити, або розповідати про себе, про свої проблеми, ми перестаємо ототожнювати себе зі своєю Старою людиною, і це допомагає її позбутися. До того ж наслідком цього буде припинення будь-яких непотрібних сварок та суперечок, які руйнують не лише наші власні життя, а й долі інших людей.
Страх – це постійний супутник тих, хто ототожнює себе зі своїм розумом. Тільки знищивши цей хибний зв'язок, ми зможемо виявити себе справжнього, того, хто сягає корінням не в розум, а в дух – місце проживання Бога в нас самих.
Людей, які змогли відокремити себе від свого розуму, дуже мало, тому більшість із нас живуть у постійному страху і безперервному розсіяному неясному почутті тривоги. Воно й робить людей агресивними та злісними, готовими розірвати один одного на шматки у разі найменшої суперечки чи розбіжності. У цьому легко можна переконатися, подивившись на те, як поводяться деякі водії на дорозі у разі виникнення спірних ситуацій.
Інша сторона цього страху – почуття власної ущербності, постійного самоїдства, неповноцінності, що глибоко вкоренилося, і яке деякі християни помилково сприймають як покаяння. Але це лише зворотний бік гордості чи егоцентризму. Воно є джерелом людинодогоджання, пошуку похвал, нав'язливого бажання доводити собі та іншим, що «я чогось вартий» тощо. У світському світі цей страх викликає потребу здаватися у власних очах чимось важливим і значимим.
Нерідко саме він керує бажанням зробити кар'єру, зібрати капітал, обрости потрібними зв'язками, пошаною, повагою, авторитетом. Як правило, цей процес триває до самої старості, але якщо людина встигає чогось досягти на цьому шляху вже до середини життя, наприклад, зробивши хороший бізнес, кар'єру, накопичити купу грошей, вона легко виявляє, що дірка всередині неї так і залишилася незакритою, незважаючи на те, що вона її намагалася всіма силами закласти. Від цього на душі стає ще гірше, ніж було на початку шляху. Все це сумні наслідки егоїстичного керування нашим життям.
Як би не розвивалася твоя кар'єра, скільки б ти не накопичив грошей, насправді це лише порожнеча, мильна бульбашка, іграшка, яку все одно доведеться комусь потім віддати добровільно чи мимоволі. Прийде час, і ти зрозумієш, що вже не зможеш ні з чим ототожнювати себе, ні з однією з тих форм, за які ти все життя ховався. Тоді ти дізнаєшся правду про себе. Дуже шкода, якщо це буде в останній момент, коли за спиною стане ангел смерті. Він і здере з нас лушпиння того, чим ми не є насправді.
Секрет життя в тому, щоб померти до того, як помреш, і виявити, що смерті насправді немає.
