У чому знаходити радість вірянину під час гонінь
6 листопада Церква відзначає свято ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість».
Сьогодні, святкуючи на честь однієї з чудотворних ікон Богородиці, ми величаємо Її як Радість усіх скорботних. На перший погляд, нічого дивного: у чому шукати розради й радості тому, хто страждає, як не в Бозі, не в Тієї, хто до Нього найближчий за всіх?
Але от питання: а що ми насправді шукаємо, чекаємо, просимо? Адже ми зараз усі і стражденні, і скорботні. Незалежно від того, яким саме чином торкнулося нас те, що сьогодні відбувається з Церквою, тієї загальної скорботи, якою Господь відвідав УПЦ, причетні всі, хто є її вірним.
Чого ми потребуємо зараз?
Про що в нашій спільній скорботі ми просимо Господа? Про позбавлення Церкви від переслідувачів? Про повернення «благорозчинення повітря, численність плодів земних і часів мирних», про те, щоб знову все стало так, як було раніше? Що ж, Бог владний і сам час повернути назад.
Зрештою, згадати хоча б два моменти історії:
- гоніння Діоклетіана, яке, на відміну від попередніх, було тотальним, безкомпромісним, гранично жорстоким і, головне, системним, що поставило Церкву перед небезпекою повного знищення;
- Міланський едикт Костянтина Великого, який зрівняв у правах переслідуване раніше християнство та офіційне язичництво.
Ці два моменти розділяв мізерно малий часовий проміжок. Між відходом Діоклетіана від влади та епохальним едиктом Костянтина минуло всього сім років. Тож, безсумнівно, Творцю під силу повернути Церкві часи благоденства хоч у найкоротший термін, хоч відразу.
Але чи цього хоче Сам Господь? І головне, чи це те, чого насправді потребуємо ми зараз?
Що в нашій вірі головне? Безсумнівно – Сам Бог. Отже, Він і тільки Він повинен займати в нашому житті чільне місце. Чи так було в нас у роки благоденства?
Церква-традиція і Церква-життя
За роки священства я мав змогу бачити Церкву дуже різною. Я пам'ятаю Її такою, що відновлювалася, приходила до тями після гонінь. Пам'ятаю такою, що відновилася й набирала силу. Пам'ятаю благополучною в найкращі Її роки. І зараз, при ретроспективному погляді на весь цей час, я не можу не відзначити тенденцію: з нашою вірою за минулі 30 років теж відбулися певні метаморфози.
Віра 1990-х була вірою живою, вона була досвідом пізнання Церкви, досвідом одкровення та дива: ми з подивом і радістю відкривали для себе те, що Бог реально діє і в Церкві, і в душі людини.
Звісно, такий досвід не міг не позначитися на житті, він навіть повсякденність нашу змінював і, природно, підпорядковував і дії, і слова, і думки єдиній логіці – логіці віри та життя по вірі. Звичайно, все це було невміло, недосконало і загалом незбагненно далеко від євангельського ідеалу. Але так було, і це – головне.
Потім, у міру зростання зовнішнього благополуччя, гострота віри поступово притуплялась, і до 2010-х років ми дійшли до того, що віра стала сприйматися не стільки як життя, скільки як традиція. Це коли недільні та святкові дні неможливо уявити без відвідування літургії, коли для цього вдягають найкращий одяг, коли на будь-яку роботу в ці дні – табу. Коли до причастя ходиш з обов'язковою і незмінною періодичністю. Коли в храмі маєш своє строго визначене місце. Коли Великим постом чорна хустка – майже уніформа, і не дай Боже матері потрапити на хрещення власної дитини.
І все це ніби як добре. Але ось ошатно вбрані парафіянки погожим недільним днем під час літургії без докорів сумління перемивають кістки сусідам і знайомим, стоячи на церковному подвір'ї. Ось учорашній благообразний вівтарник поспішає передати через спільного знайомого ближньому, що тримає на нього образу. Ось позавчорашні причасниці з'ясовують між собою стосунки на підвищених тонах, не соромлячись сторонніх. Ось старанна парафіянка і член церковної ради зводять наклеп на колегу з метою підсидіти. А ось ще одна старанна парафіянка вичитує свою доньку за недостатньо суворе тримання посту.
Ставши традицією, віра перестає бути життям. Подобається нам це чи ні, але по-іншому не буває. Ніде й ніколи.
У всякому разі, поїздивши світом і подивившись на життя в різних, зокрема й православних, країнах, я жодного разу не побачив чогось, що спростовувало б моє твердження.
Зате я бачив офіційно та традиційно православні держави, які б'ють рекорди за кількістю абортів і де навіть священничі діти перед законним шлюбом і подальшим висвяченням встигають «пожити цивільним шлюбом» з однією або кількома особами, не надто обтяженими моральними настановами. І так, православ'я там – справді непорушна традиція, навіть сімейні свята не проходять без священника, і каплиці на кожному перехресті.
Радість – навіть на тлі скорботи
Так от, друзі, до чогось подібного рухалися й ми. Швидко рухалися. З бажанням і готовністю. Довелося Господу втрутитися. Довелося відвідати нас гонінням. Чи скорботно це? Безумовно, так. Чи погано це? Безумовно, ні. Так, ми скорбимо. Але це скорбота до спасіння. Так, ми чекаємо від Господа і Його Пречистої Матері розради й радості, але чи означає це, що радість можлива лише тоді, коли не буде скорботи? Чи є відсутність страждання неодмінною умовою радості? Якщо наша радість – Господь, то ні, ні й ще раз ні.
Нас женуть, нас утискають, нас позбавляють храмів і святинь. Але будь-які спроби позбавити нас віри приречені на невдачу. У нас можна забрати все, але у нас неможливо забрати Бога. Адже саме Він – наша Радість, наша Надія та наше Життя.
Власне, щоб стяжати радість про Господа і зробити Його центром нашого життя, ми й покликані до Церкви. Цій же меті і служать храми, святині та все те, що серцю християнина є важливим і дорогим. Але з іншого боку, жодна святиня не повинна ставати для нас «річчю в собі», святиня не є самоцінною, вона ж бо й святиня тому, що через неї ми долучаємося до нетлінної реальності Божого Царства.
Реальність, над якою не владні жодні гонителі. Реальність, яку легко і непомітно ми могли втратити, підмінивши її традицією. Могли б, якби Бог не вберіг. І вже це одне – привід для радості.
Хай навіть ця радість і буде радістю на тлі скорботи.
