Наш Бог – колекціонер добрих душ або все ж Люблячий Батько?

Притча про Блудного сина – для мене найбільш приголомшлива і пронизлива з усіх Євангельських притч. Чому її так назвали, я не знаю. Але головною фігурою, головною діючою особою у цій притчі для мене є не блудний син, а його Батько.

Одна з найстрашніших підмін, яка може з нами статися, це створити у своєму мозку неправдиву ікону Бога. Ми так влаштовані, що скільки не говори про безОбразність Бога, ми все одно наділятимемо його виглядом і образом. Тому що ми не можемо говорити «Ти» без-образному. І одна з браней сатани проти тих, кому вже неможливо нав'язати образи помилкових кумирів та ідолів, це спроба створити в нашій голові помилковий образ істинного Бога. І потрібно сказати, що йому це часто вдається.

«Хто такий Бог?» «Який у нього характер?» «Як Він до нас або до мене ставиться?» «Які в нього плани з приводу всіх нас?» Ні, краще сказати, «мене». Так, саме мене! Що стосується Його святих, то я його плани знаю. Вони в Його Царстві, вони уславлені, просвітлені, обожені та беруть участь в його вічному блаженстві й радості.

А я? «А як же зі мною ти вчиниш, Господи?» Я не святий, я маленький, я зовсім дрібний, цікаво, «Ти мене взагалі бачиш»? «Чи помічаєш серед багатомільйонного натовпу таких же, як я міні-мурах?» «Тобі є взагалі до мене справа?» «Цікаво, чи чуєш Ти, коли я тобі молюся?» «Чи мій писк заглушає дзвінке багатоголосся ангельських сил і святих обранців?» Що мій шепіт, порівняно з ними? «Ти чуєш і просто мовчиш, чи не чуєш?» Думи, думи, думи...

І тут же поряд, біля мозку, підсідає дрібний пакосник з рогами і починає заводити зі мною розмову. «Що, знову мовчить?» «Знову ти сам зі своїм дрібним тремтячим страхом, переживанням за майбутнє, за себе, за близьких?» «Так, він такий, твій Бог, «у світі живе неприступному». А далі тихенько, на вушко, якось навіть по-дружньому, по-приятельски, ненав'язливо, але цілком логічно, він починає в мені малювати цей самий помилковий образ істинного Бога. «Ну дивись, адже Він заздалегідь передбачав, що ті чи інші душі загинуть, адже так? І тим не менш Він же їх все одно створив. Навіщо? Щоб вічно мучилися в пеклі! Знав, передбачав, але все одно створював. От ви всі кричите «свобода вибору», «свобода вибору», «образ Божий», а хто з вас дасть своїй дитині загинути? Хто дозволить їй «вільно» засунути пальці в розетку або залізти в петлю? Хто буде спокійно сидіти, дивитися й казати їй – ну, вибір за тобою, роби як хочеш, ти вільна чинити, як знаєш. Хто не підскочить і не втримає, не дозволить дати вбити себе? А Він спокійно дивиться, як ви йдете натовпом до нас у пекло, в муку вічну, і каже – це «ваш вибір», а значить і «ваші проблеми». І останній штрих до цього помилкового образу: «Та ти знаєш, Він взагалі вівісектор, знімає до себе в Царство вершки, сметанку, найкраще, а іншу дрібну рибку – в перегній, туди, «де стогін і скрегіт зубів». Ось і все, помилкова ікона Бога намальована, залишається її доповнити середньовічними фресками картини Страшного суду, де все вищесказане буде втілено у барвистому живопису.

І це не мої фантазії, це реальність, яка живе в головах багатьох християн, яка, по суті, є доктриною середньовічної католицької церкви.

Тоді цілком логічний і зрозумілий гіпертрофований образ католицької Мадонни, як тієї Єдиної, яка може ще достукатися до Нього, кого Він ще може дозволити прийняти і почути. Кому Він – грізний, непідкупний, суворий суддя – ще може дозволити зайти в Його небесні покої. Вона – єдина надія на заступництво...

Здається, все. Портрет «Бога» готовий, можна вішати на стінку мозку. Рогатий художник домалював і полетів. Хіба я один з цим художником зіткнувся, хіба тільки до мене він прилітав? Хіба не приходив він до тих, хто читає зараз ці рядки? Ми боїмося його думок, женемо, називаємо їх блюзнірськими, ми каємося в них, але вони лізуть, лізуть і лізуть... «Бог – це любов?» «Але де вона, ця любов, серед цього безкрайого моря стогону, страждань, криків роздираємих болем, вмираючих людей?» «Може, це не так?» «Може, мене обдурили, може, немає ніякої любові, а тільки відбір, вибірка найкращих та «відбракування» духовної мелочівки у сміттєве відро пекла?»

Не треба боятися цих думок! Ми на війні. Боягузливий воїн – нікчемний. Біси б'ють нас у відкриті місця. Там, де немає броні, де немає захисту, де немає відповіді на питання. І вони знають, що ми в цьому місці неозброєні. Це ті місця, про які Бог сказав святому Антонію: «Слухай себе, а про це не думай, тому що це душешкідливо». Це ті місця, які можна захистити не знаннями, отриманими з Одкровення, а лише зброєю віри.

«Бог – це Любов», «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина свого Однородженого»... Нове Ім'я Бога, яке прозвучало в світі з вуст Спасителя серед вже колишніх імен, таких, як «Вічний», «Міцний», «Всевишній», «Ветхий днями», «Той, Хто є» та ін., було ім'я БАТЬКО. Вірніше, навіть не Батько, а АВВА – ТАТО. Так, Тато! Справжній, «Міцний», «Вічний», «Той, Хто Є», але насамперед – мій Тато. Диявол все хоче, щоб ми Його сприймали як папу Карла, який стружить буратін, і тих, які не виходять, кидає в топку. Це неправда! І притча про Блудного сина – найбільш пронизливе її спростування.

Найкращим, на мій погляд, художнім втіленням цієї притчі була картина Рембрандта «Повернення блудного сина».

А найбільш приголомшливим відкриттям у самій картині – це обличчя та руки батька. В них стільки любові, ніжності, страждань, турботи, трепету...

Але й це – не все розкриття повноти любові Бога до нас. Він сам пішов за блудним сином в «країну далеку», Він пішов далі, в глибини пекла, Він увійшов за нами в морок смерті, болю, страждань, в тугу, в богооставленість, щоб у цьому тумані відшукати мене. Тільки мене одного! Не всіх, а саме кожного. Навіть, якщо б я був один, єдиний із усього людства, Він би зробив те ж саме тільки заради мене. Бог – це Любов, нескінченна, безкорислива, та, яка любить кожного і піклується про кожного з нас.

Нещодавно я прочитав вірші Тимура Кібірова і хочу поділитися ними з нашими читачами;

Их-то господь – вон какой!

Он-то и впрямь настоящий герой!

Без страха и трепета в смертный бой

Ведет за собой правоверных строй!

И меч полумесяцем над головой,

И конь его мчит стрелой!

А наш-то, наш-то – гляди, сынок –

А наш-то на ослике цок да цок

Навстречу смерти своей.

 

А у тех-то господь – он вон какой!

Он-то и впрямь дарует покой,

Дарует-вкушает вечный покой

Среди свистопляски мирской!

На страсти-мордасти махнув рукой,

В позе лотоса он осенен тишиной,

Осиян пустотой святой.

А наш-то, наш-то – увы, сынок –

А наш-то на ослике цок да цок

Навстречу смерти своей.

 

А у этих господь – ого-го какой!

Он-то и впрямь владыка земной!

Сей мир, сей век, сей мозг головной

Давно под его пятой.

 

Вкруг трона его веселой гурьбой

– Эван эвоэ! – пляшет род людской.

Быть может, и мы с тобой.

Но наш-то, наш-то – не плачь, сынок –

Но наш-то на ослике цок да цок

Навстречу смерти своей.

 

На встречу со страшною смертью своей,

На встречу со смертью твоей и моей!

Не плачь, она от Него не уйдет,

Никуда не спрятаться ей!