Про стиглість душі Божої Матері
Свято Успіння Богородиці дуже земне. Воно сповнене запахом зрілих плодів, теплом уже майже осіннього сонця і, звичайно ж, благодаттю любові Цариці Небесної. Це Її День народження.
Успіння Божої Матері для мене – це свято про стиглість, про осінню ясність, успіх. З юності в цьому святі для мене перетинається запах зрілості городніх плодів, прохолода ночі після денної спеки і, звичайно ж, благодать любові і спокою Цариці Небесної.
Це Її День народження. Народження у вічність, на радість, на щастя, якому не буде кінця. Такий мав би бути відхід із життя будь-якої успішної людини. Тої, яка встигла прожити так, щоб «не було боляче за безцільно прожиті роки». Щоправда для Павки Корчагіна «безцільно прожиті роки» – це роки, які були віддані «боротьбі за звільнення людства».
Так, перші щирі борці за цю свободу були справді дуже схожими за духом на перших християн. Вони були мужні, аскетичні, завжди готові віддати своє життя на поталу заради цієї свободи. Воно боролося зі злом заради добра, правди, справедливості. Але вони не врахували того, що зло знаходиться не в соціальній системі, а всередині самої людини. Тому в нову, побудовану щиро віруючими у світле майбутнє систему, прийшли ті самі люди, з якими боролися перші більшовики та комуністи.
І ось знову «успішною» вважають людину, яка встигла зробити кар'єру, зібрати капітал, купити будинок і машину. Що має владу, гроші, силу. Я знав директора одного дуже великого заводу, який, образно кажучи, міг відчиняти ногою двері до будь-якого кабінету, включаючи і тих, хто править країною. Тепер він сидить у в'язниці, а всі його незліченні багатства переходять до рук інших «успішних» людей.
Чи зрозумів він краще життя після такої метаморфози, я не знаю. Але нещодавно, виходячи з храму, я зустрів людину, яка винесла з війни свій особистий досвід.
Колись ми жили на одній вулиці, навчалися в одній школі, правда, Сашко був на рік старший за мене. Йому зараз п'ятдесят сім. До 2022 року він працював техніком медобладнання районної лікарні. Стабільна робота, зарплатня. Крім того, вдома була своя пасіка, яка теж давала непоганий дохід. Своє господарство, город. Загалом, живи собі потихеньку і радій. У храм він не ходив і про віру в Бога якось не замислювався. Жив як усі. Але прийшла війна. Будинок, пасіку, господарство – все це розбомбили. Не лишилося нічого.
Він і зараз продовжує жити у своєму рідному районному центрі, який уже третій рік перебуває на лінії фронту і постійно зазнає обстрілів. Працює у тій же, вже напівзруйнованій лікарні. Сам був уже не раз поранений і контужений. Коли я його зустрів біля храму, то Сашко розповідав, що дорогою до обласного центру за машиною «швидкої допомоги», якою він їхав, гнався дрон. Але оскільки був сильний вітер, і вони гнали з великою швидкістю, оператор дрона не зміг у них влучити. Говорив про це якось спокійно, ніби розповідав про лов риби в місцевому ставку.
До храму він вирішив зайти, бо «потягнуло». Я не мав часу з ним поговорити, але й того, що він мені розповів, було достатньо.
«Відбулася повна переоцінка цінностей, – каже він, – все, заради чого раніше жив, чим жив, втратило свою актуальність. Нічого не лишилося. Виїжджати нікуди, та й навіщо».
Живе у підвалі районної лікарні. До війни в цьому містечку жило 13 тисяч, зараз залишилася десята частина, в основному люди старші за п'ятдесят. Дехто з тих, хто з початку війни поїхав, тепер знову повернувся під бомбардування. Прийняли рішення краще бути вбитими на батьківщині, ніж поневірятися не чужині.
Але як знайти сенс життя людині на старості років, коли вона втратила все, що мала і все, заради чого жила?
Сашко розповідав, як заносив у морг убитих, а в тих у кишенях дзвонили мобільні телефони. Хтось із рідних хотів дізнатися, як у них справи. Він слухавку не брав, не хотів говорити правду. Нехай ще якийсь час ці люди будуть для близьких живими. Як на це дивитися людині, якій під шістдесят, і вона ніколи не думала про Бога?
«Філософія – це мистецтво вмирати». Про це писали Платон, Цицерон, Монтень і багато інших. Філософствувати – значить розмірковувати про смерть. Можна скільки завгодно повторювати слова про те, що ми голі прийшли в цей світ і голими підемо, але мало хто зрозуміє ці слова наскільки, що почне роздавати все своє майно тим, хто його більше потребує. Зрозуміти не розумом, а серцем зміст цих слів може лише той, хто втратив усе, що мав. Заради чого жити? У чому зміст життя?
Якщо подивитися на мій іконостас, то можна легко переконатися в тому, що з погляду цього світу там знаходяться одні «невдахи». Люди, які не тільки не встигли зібрати собі все те, що мали б мати «успішні» люди, але примудрилися все своє життя перетворити на постійне джерело страждань. І чим ближче до смерті, тим сильнішими були ці страждання.
Але ось у чому парадокс. Преподобний Нектарій Егінський, який не тільки болісно жив, але так само болісно вмирав, тепер допомагає багатьом людям, які звертаються до нього за допомогою. Вже після смерті він сказав одному своєму духовному чаду у видінні, що дуже хочеться, щоб усі прийшли в те місце, де перебуває зараз його душа. Щоб люди долучилися до такої ж, як і він, вічності.
Мати Божа теж цього дуже хоче. Тому і після свого Успіння Вона мандрує землею, рятує, навчить, допомагає, молиться за нас, щоб якщо не всі, то хоча б ті, хто цього прагне, були спасені.
А війна... що війна. Вона допомагає певною мірою тим, хто ніколи і не думав про сенс свого життя, якщо не знайти, то хоча б задуматися про те, навіщо він живе на землі.
Філософи вчили про смерть, шукали сенсу життя, підходили до нього дуже близько, але так і не знаходили. Вони стверджували, що ставлення до смерті визначає життя людини. Говорили про те, що бажання – одна з найголовніших перешкод для досягнення щастя. Вчили, що потрібно відмовитися від очевидного чи легкодоступного на користь чогось далекого, невловимого, непомітного та важкозрозумілого. Їх, як правило, також мало хто розумів. До геніального Лейбніца ніхто не прийшов навіть на похорон, Кант прожив все життя на самоті, Вінтгенштейн закінчив його в злиднях, а Сократа страчували свої ж співвітчизники.
А сенс життя перебуває в самому житті. У вмінні його правильно, тобто праведно прожити. Людина, як тільки прийде в цей світ, відразу починає страждати і вмирати. Слава Богу, що це життя таке коротке, і ці муки не тривають довго. Але як людина дізнається про смак солодкого, не скуштувавши гіркоти, як зрозуміє, що таке радість, коли не знатиме, що таке горе? Це життя нам і дано, щоб зрозуміти смак плоду дерева «добра та зла». Скуштувавши зло страждань, ми зрозуміємо з досвіду, що не все те, що виглядає привабливо, може бути корисним.
Ідеал успіху в стиглості душі Божої Матері. У Її солодкій зрілості, свободі, красі, любові та смиренності. Ось і весь секрет сенсу життя. Ну, а як досягти цієї зрілості, вчать нас усі святі отці від давнини до наших днів. Навчають не лише словом, але головне – прикладом особистого життя. Отже, нам є, з кого брати приклад.
