Віддання Успіння як нагадування про нашу смерть
Слово про пам'ять смертну.
5 вересня Церква святкувала віддання свята Успіння Божої Матері. І в цей день мені хотілося б ще раз поговорити з вами про смертну пам'ять, про те, що головною подією життя, яка підіб'є підсумок усьому нашому земному шляху, буде наше власне успіння.
В силу нашого скам'яненої нечутливості настанови зі святоотцівського писання створюють у нашій душі таке враження, що пам'ять смертна – це постійне нагадування собі про те, що ти колись помреш. А отже, є величезний ризик безглуздості далекосяжних життєвих проєктів. Тобто основним гаслом стає: живи так, начебто ми в гостях. Але головне питання цього гасла – «А це як»?
Пам'ять смертна була для святих отців не теоретичною медитацією на тему «все помре, і нічого не буде», а способом позитивного наповнення життя смисловим навантаженням, яке свідчило про зовсім інший вимір життєвих цінностей та пріоритетів. Щоб зрозуміти, в якому живому почутті це переломлюється в душі людини, я хочу звернутися до досвіду людей, які мали не теоретичне, а практичне розуміння, що є пам'яттю смерті.
Думаю, було б неправильно говорити стосовно цих людей, що вони мали пам'ять смерті. Це не пам'ять, а швидше досвід смерті, до якого потрібно буде долучитися кожному з нас.
Коли людина робить перший крок до долини смертної, світ починає змінюватися.
Почуття розпачу, зневіри, паралізуючого страху буквально сковують душу і людина починає відчайдушно боротися за можливість жити далі. У міру цієї боротьби, коли надія поступово знемагає, і приходить розуміння, що шлях життя починає звужуватися і повертати до цвинтарних воріт. Саме тоді в людини і починається справжнє, святе життя. Це і є те життя, яким жили праведники весь час, маючи пам'ять смертну, а ми проживаємо його лише в останні дні, місяці, у кращому разі роки свого існування на Землі.
Американський психотерапевт І. Ялом неодноразово спостерігав, як багато смертельно хворих людей разюче змінювалися, проходячи через внутрішні зміни, які він характеризував як особистісне зростання.
Коли хвиля паніки відступала, наставав золотий час життя. Змінювалися життєві пріоритети, більшість з того, що здавалося важливим і потрібним, втрачало своє значення, а на перше місце виступало те, що має справжню цінність: сім'я, друзі, близькі та рідні люди. «Як шкода, – журилися багато хто, – що знадобилося опинитися у владі смертельної хвороби, щоб навчитися жити».
Перше, що однозначно відбувається з людиною, це те, що вона перестає мислити з позиції сили.
Приходить переосмислення своїх стосунків із ближніми, що у свою чергу викликає почуття своєї негідності. Любов інших людей, їх турбота та підтримка сприймається як дар із величезною подякою. Утворюється новий зв'язок між тобою і Богом. Відбувається сприйняття Бога як батька, від якого залежить твоє життя, який тебе любить і всі ці розірвані та втрачені зв'язки рано чи пізно відновить і допоможе тобі. Тому ти починаєш молитися по-справжньому, коли ніхто не може тобі допомогти, і відчуваєш — Бог все ближче, ближче, ближче… Це дуже дивне поєднання дикого страху і нової любові, що народжується. Рятує надія і віра в те, що Господь розуміє та знає, що з тобою. Це не знімає страхів, але це їх якось перетворює, бо теж має силу над тобою.
Життя змінюється. Часто ми знаходимо купу виправдань, щоб ненавидіти, засуджувати, не вибачатися. Досвід смерті вчить нас говорити людям головні речі, просити вибачення, вчитися довіряти, цінувати людей, дивитися на них зі значно більшою любов'ю та співчуттям. Ти вчишся жити. Мимоволі все неправильне почне відсікатися.
Найголовніше це те, що з'являється колосальне прагнення до молитви. Не молитися неможливо. Молитва та життя починають зливатися в одне ціле. Відсікаються всі дрібниці і те, що було в житті, насправді не має значення. Важливо в цьому випадку продовжувати жити так, ніби ти ніколи не помреш.
Приходить розуміння того, що життя потрібно продати якомога дорожче у найкращому розумінні цього слова. Продовжувати робити добрі справи, допомагати іншим, жити Богом, перебуваючи тілом на землі, душею бути вже на небі. Головне в житті – це почуття радості і того, що життя проходить не дарма, по-справжньому. Людина бере із собою лише те, що нажила у своєму серці.
Насправді нормальна людина дає приклад людям: і як бути молодою, і як бути старою, і як бути мамою, і як бути татом, і як хворіти, і як вмирати.
Добре живе і легко вмирає та людина, яка не має нічого за пазухою. Ні на себе, ні на інших, ні на своє життя. Коли людина показує, що немає в смерті нічого страшного, вона дійсно показує свою примиреність з життям. Страх смерті виник після Жовтневої революції, коли культура смерті взагалі була винесена далеко з культури життя. Раніше його не було. Люди просто вмирали і ставилися до цього набагато легше, ніж зараз. Це був такий самий звичайний процес, як і пологи, наприклад.
Тільки людина, яка живе пам'яттю смерті, може по-справжньому отримувати радість життя. Орестова Є. С., канд. псих. наук, розповідала, як вона з другом у роки університетської молодості багато думали про те, що таке людське щастя, та як вони можуть допомогти людям стати щасливими. І коли, як їм здавалося, вони вже знайшли відповідь на це запитання, їхній товариш попросив з'їздити до літньої черниці. Вона жила в одному з найглухіших районів Москви.
Квартира була на п'ятому поверсі. Ліфта не було, спуститися вниз із її хворими ногами було дуже важко, але необхідно за станом здоров'я. Товариш попросив їх допомогти їй і посидіти поруч, доки вона буде на вулиці. Це був сірий лютневий день, брудний сніг, довкола будова, розритий котлован, все похмуро і тужливо. Прийшли до черниці. А вона вся чудова, сяюча якась. І цей її стан якось покрив їх відразу, передався.
Її спустили вниз, посадили на лавочку. І вона сидить, дивиться на всю цю картину, яка в очах студентів просто жах, і каже: «Яка благодать! Яка краса!». І ці слова були від серця, вони мали істину. Вони побачили справді щасливу людину. Тому й зрозуміли, що щастя зовсім не в тому, щоб щось мати або самоактуалізуватися, або щось таке, а що це зовсім інша категорія буття. Взагалі, по-справжньому, слово щастя – обманне слово. «Щастя» – це поточний момент. Воно невловиме. Ловити щастя все одно, що метелика. Впіймав, посадив у банку, а воно й здохло. Насправді цінна радість. Вона – набагато більше, ніж щастя. Радість – це постійний, тривалий стан внутрішнього блаженства.
Як правило, через скорботу ми здобуваємо справжність життя.
Трагедія нашого часу в тому, що люди живуть не справжнім життям. Вся наша культура зараз стала карнавальною. Але трагедії життя повертають нас до своєї власної глибини, від страху перед якою ми, страждаючи, плавали на поверхні життя.
Звичайно, всі ми мріємо про щастя, і коли приходять хвороби чи горе, то почуваємося розчарованими. Але страждання дано нам для піднесення та відкриття душі. Одна хвора якось сказала: «У мене все страшно болить. Але мені здається, що разом із болем із мене виходить все погане».
Смерть пов'язана з життям нерозривно, і знаходиться не лише попереду, а й за нами. Але поки що ми не народилися, то не знали, що нас немає на світі, і це нас не лякало. Чому ж ми боїмося смерті, за якою інше життя?
Процес вмирання нагадує народження у зворотний бік: той самий рух спіраллю, з «проходом через тунель», наприкінці якого «сяє світло», і в нову реальність. Професор Андрій Гнездилов, який присвятив усе своє життя допомозі людям, що вмирають, розповідав, що якось побачив уві сні свого хворого, ніби він прийшов до нього після смерті подякувати за підтримку. А потім каже: «Як дивно – цей світ так само реальний, як і мій світ. І мені не страшно». Прокидаючись, він подумав, що ми вчора бачилися.
А коли прийшов на роботу, дізнався, що хворий, який йому приснився, помер цієї ночі.
