«Магічне богослов'я» від Максимова: чи дійсно УПЦ йде в пекло?
Богослов РПЦ Максимов вважає, що УПЦ йде в пекло, причащатися в її храмах не можна, а бойкот її богослужінь – «жертва Богу». Розбираємо, в чому він правий, а в чому ні.
11 вересня море людей молилося в Дерманському монастирі УПЦ на прославленні святителя Ієрофея. Трохи раніше весь православний світ облетіли кадри зі святкувань Успіння у Почаївській та Києво-Печерській лаврах, де була просто велика кількість вірян з усієї України. Усі ці люди – чада Української Православної Церкви на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. І всі вони зараз прямують разом із Предстоятелем у пекло.
Епатажно? Але саме так заявляють деякі представники Руської Церкви.
Чи йде УПЦ у пекло?
Патріарх Кирил і Синод Руської Церкви прокоментували рішення Собору УПЦ про незалежність досить стримано та коректно. Але от від деяких представників Руської Церкви на адресу УПЦ ми стали чути звинувачення в розколі. Про це заявляв екзарх в Африці митрополит Леонід, група священників-блогерів, навколоцерковні журналісти. Але є людина, яка створила цілу богословську концепцію, за якою Українська Православна Церква вже рухається до пекла.
Максимов: «Бути їхніми (УПЦ, – Ред.) попутниками по дорозі до пекла я нікому не рекомендую».
Священник Георгій Максимов – дуже відома особистість. Він – голова місіонерського відділу Африканського екзархату та ударна сила з просування інтересів РПЦ в Африці.
Але насамперед о. Георгій – місіонер і богослов. Його ютуб-канал користується великою популярністю в православному середовищі. Його висловлювання на гострі теми часто стають орієнтиром для мирян і навіть священнослужителів. Слова Максимова начебто завжди логічні та категоричні. Зокрема й у ситуації навколо Української Православної Церкви. Він вважає Собор УПЦ незаконним, упевнений, що на Блаженнішого Онуфрія чекає церковний суд, а до храмів Української Православної Церкви ходити не можна: «Це те саме, як за кордоном, де немає православних парафій, деякі ходять в католицькі. Я їм кажу – ні, ні! Ти краще вдома помолися, більше благодаті у тебе буде».
При цьому священника не бентежить, що ніхто не висунув УПЦ офіційних звинувачень у розколі, що глави Помісних Церков вважають Блаженнішого Онуфрія законним Предстоятелем. Максимов свій вердикт вже виніс. Священство та віруючих УПЦ він порівнює з наркоманами, рекетирами та вбивцями: «Кажуть, мовляв, навіщо ви критикуєте, якщо не було церковного суду. Уявіть, що у вас на дворі збирається компанія молодих людей, яка займається кримінальною діяльністю: продають наркотики, займаються рекетом тощо. Просте питання: коли людина стає вбивцею – коли суд так вирішує, чи коли вона вбиває? Усі знають відповідь».
О. Георгій вважає, що головний злочин Предстоятеля УПЦ та учасників Собору – це рішення про припинення поминання Патріарха. Таким чином УПЦ пішла в розкол і відірвала себе від Христа.
Аргумент для такої жорсткої позиції у богослова один, але «вбивчий» – 15 правило Двократного Собору. Воно звучить так:
«Якщо будь-який пресвітер, єпископ чи митрополит наважиться розірвати спілкування зі своїм патріархом і не буде підносити його ім'я у Божественному таємнодіянні за визначеним і встановленим чином, але, раніше за соборну постанову й остаточне засудження патріарха, вчинить розкол, то потрібно цілком позбавити його всякого ступеня священства».
Правило просте та зрозуміле: поминаєш патріарха – все добре, не поминаєш – вчиняєш розкол і втрачаєш сан. На його підставі о. Георгій робить, здавалося б, логічні висновки: «У тих храмах, де поминається Святіший Патріарх Кирил, – можна причащатися. Де не поминається – не можна».
В Україні з цим не згодні і наводять проти «обов'язкового» поминання багато контраргументів: і що ще Патріарх Алексій благословив не поминати його там, де це спричиняє конфлікти, і що в самій РПЦ у «синодальний період» понад 200 років взагалі не було патріарха, та інші.
Але є ще один аргумент, можливо найголовніший. Це – сама причина появи 15-го правила, те, заради чого його приймали.
Заради чого на Двократному Соборі приймали 15-те правило?
Собори в історії Церкви скликалися не через надлишок вільного часу в ієрархів. Кожен Собор та кожне його рішення – це реакція на конкретні проблеми та конфлікти, що виникали у православних того часу. І Двократний Собор 861 року в Константинополі – не виняток.
Для чого ж приймали його 15-те правило? Може, тоді в Константинопольському патріархаті були автономні Церкви зі своїми предстоятелями, де хотіли повної самостійності? Ось як зараз в Україні? Ні, тоді була зовсім інша ситуація.
Друга половина IX століття – час, коли патріархи в Константинополі змінювалися що кілька років, причому виключно за забаганки імператорів. Патріарх Ігнатій, який посів престол у 847 році, у 858 був зміщений, і Патріархом став Фотій. У 867-му – Фотій скинутий, поставлений Ігнатій. У 880-му – Ігнатій скинутий, Патріархом знову став Фотій. Зрештою, у 886 році Фотій був знову скинутий.
Тобто це був час, коли частина народу поминала одного патріарха, частина – іншого. Православні ворогували та навіть убивали один одного. І Двократний Собор мав покласти цьому край, офіційно оголосивши для всіх «правильного» патріарха, в даному випадку – Фотія. Відповідно, прибічники Ігнатія мали підкоритись, інакше вони визнавалися розкольниками та позбавлялися сану. Так у Церкві відновлювався мир і порядок.
Частина народу поминала одного патріарха, частина – іншого. Православні ворогували та навіть убивали один одного. І Двократний Собор мав покласти цьому край, офіційно оголосивши для всіх «правильного» патріарха.
Якщо спроектувати цю ситуацію на наші дні, то вона має виглядати так: в Росії приходить до влади новий президент, який «звільняє» Патріарха Кирила і ставить предстоятелем митрополита N. Незабаром влада змінюється, і на трон повертають Патріарха Кирила. Потім знову відбувається рокірування. В Церкві – хаос і ворожнеча. І ось тут і працює 15-те правило. Всі мають примиритися та поминати якогось одного патріарха. І заради миру в Церкві підкоритися цьому рішенню. Саме це й сталося на Двократному Соборі, для цього й приймалося 15-те правило.
А що нам проповідує о. Георгій? А він стверджує, що від проголошення вголос імені патріарха залежить наявність чи відсутність благодаті в храмі: «Критерій дуже простий: є поминання Патріарха – можна ходити й причащатися, і приступати до інших таїнств. Немає – не можна».
У будь-якому храмі УПЦ служать канонічно висвячені священники, їхній Предстоятель – законно обраний Київський Митрополит Онуфрій. А в богослов'ї Максимова виходить якась магія. Отож, якщо на літургії священник вимовить слова «Патріарх Кирил», то Дух Святий зійде на хліб і вино, а якщо не вимовить – то не зійде.
Ба більше, о. Георгій навіть припускає, що слова про патріарха можна вимовити так, що їх ніхто не почує, але процедура має бути дотримана: «Є припустимим, коли на Великому вході священник починає тихо поминати, і тут голосно починає співати хор».
Так само богослов вважає, що принципово важливою є формула поминання патріарха Митрополитом Київським. Якщо він вимовляє слова «Великого господина і отця» – все гаразд. Якщо поминає інакше – отже, розкол з усіма наслідками.
В СРСР була популярна дитяча книга «Старий Хоттабич». Там піонер знайшов старий глечик і випадково звільнив джина Хоттабича, що сидів усередині, який одразу ж почав творити дива. Для дива була своя процедура – джин мав вирвати з бороди волосок і вимовити заклинання. І все працювало, але тільки якщо борода була суха. Однак якщо вона намокала, дива не відбувалося.
У нашому випадку все ідентично. Відповідно до позиції о. Георгія, на богослужінні відбувається якась магія, яка прямо залежить від сказаних там «заклинань». І якщо їх не вимовляють, дива немає, а тому віруючим у такі храми ходити не можна, і це неходження буде жертвою Богу: «Якщо поруч немає храму, де поминають Патріарха, треба молитися вдома, але в храм, де не поминають, не ходити, дивитися служби з інтернету. Неходження до храму й непричастя – це жертва Господу. І Він за цю жертву їм віддасть».
Тобто якщо ви, прагнучи стати ближче до Христа, все життя сповідались і причащались у своєму храмі, то тепер там сповідатися й причащатися не можна. І робите ви це заради Христа.
Максимов: «Це ми робимо не заради самого Патріарха або щоб йому сподобатися, ми робимо це заради Христа».
Але чи справді Христу потрібно, щоб усі клірики Української Православної Церкви механічно вимовляли на службах ім'я Московського Патріарха в той час, коли вдома в них бушує війна, розв'язана РФ проти України?
Війна, в якій гинуть парафіяни, гинуть священники, гинуть їхні діти. 30 серпня священник Білоцерківської єпархії Ярослав Нагай відспівав загиблого сина Василя. Раніше у Волинській єпархії о. Миколай Яковлюк поховав свого загиблого сина Андрія. Можна тільки уявити, як це було тяжко – відспівувати своїх дітей.
Наскільки можливе для них поминання патріарха, чия позиція щодо війни в Україні відома всім? І ось цих священників о. Георгій Максимов ставить перед умовою: або поминаєте патріарха, або ваші таїнства автоматично безблагодатні.
Але чи може Христос ставити своїх дітей перед таким вибором? Та й чи можуть бути у Нього такі от «автоматичні» правила?
«Подобається – не подобається, терпи, моя красуне»
У 2018 році Фанар оголосив Україну своєю канонічною територією, а членів УПЦ – своїми підлеглими. Причому в українців ніхто не цікавився – згодні вони з цим чи ні. На Фанарі цитували канони та заявляли, що в УПЦ зобов'язані підкоритися. В Руській Церкві тоді дуже обурювалися з приводу такої поведінки та порівнювали Фанар із феодалом, який ставиться до українців як до кріпаків. Сам о. Георгій говорив про неприпустимість формальних відсилань до стародавніх правил і «хибне тлумачення канонів», а також обурювався спробами Фанара сакралізувати постать Константинопольського патріарха.
Звинувачував він Константинопольську Церкву і в аморальності: «Своїми діями вона швидше ілюструє огидний язичницький образ матері, яка пожирає своїх дітей. І хто дорікатиме дітей, які наважаться покинути таку "матір"?»
Важко тут не провести паралелі.
Тоді ж, у 2018 році, виникла дуже показова суперечка між Фанаром і РПЦ – кого мали поминати в Києві після 1686 року, коли Київську Митрополію передали від Константинополя Москві. На Фанарі стверджували, що першим треба було поминати Константинопольського патріарха, а отже – Київ належить Фанару. У Москві ж палко це спростовували, мовляв, треба було поминати тільки Московського, отже, церковний Київ належить Руській Церкві.
Важко сказати, чиї доводи тут переконливіші. Але не можна не помітити – в цій дискусії «начальників» Київській Церкві відводилась роль якщо не кріпаків, то статистів. До того ж, якщо правий Фанар, то, за теорією Максимова, всі таїнства в Київській Митрополії з 1686 року були безблагодатними. Просто тому, що там не поминали «правильного» патріарха.
Чи дійсно вертикаль влади в Церкві є сакральною?
Ще вчора система відносин у Помісних Церквах здавалась простою та зрозумілою: в кожній Церкві є Предстоятель, якому всі підкоряються. Але за останні роки багато що змінилося. Чотири грецькі Церкви увійшли в спілкування з ПЦУ, де глава та «ієрархія» – це миряни без священницького сану. Але частина єпархій Елладської та Кіпрської Церков визнати Думенка відмовилась і вважає його мирянином. Тобто, фактично, Помісні Церкви сьогодні – не єдине ціле, а сукупність єпархій, де кожна може приймати самостійні рішення, аж до того, кого вважати частиною Церкви Христової, а кого – ні. Важко сказати, добре це чи погано, але це сьогоднішні реалії.
Ці реалії визнали і в РПЦ, зберігши євхаристичне спілкування з тими архієреями Еллади та Кіпру, хто не визнав Думенка, і розірвавши з рештою.
Все це не означає, що змінилася Церква, ні. Це означає, що ми, можливо, повертаємося до своїх витоків, коли окремою «церквою» була християнська громада, очолювана єпископом. Святий Ігнатій Антіохійський говорив: «Де єпископ, там і Церква!» І нехай сьогодні єпископ очолює не громаду, а єпархію, саме її можна розглядати як повністю самостійну структуру, окрему «Помісну Церкву».
А що ж патріархи? Це лише адміністративна «надбудова», яка потрібна для управління та координації. Ніде у Священному Переданні та канонах Церкви не згадується про якусь особливу сакральність патріаршої влади.
Архієпископ Дубнінський Іоанн (Реннето) каже, що патріарх – це лише єпископ серед єпископів, функція якого – у скликанні Синодів і Соборів, а також «у звітності перед усіма (єпископами, духовенством і віруючими) про відповіді, дані на цьому Синоді або Соборі» .
Тому ми ніяк не можемо говорити, що поминання того чи іншого патріарха відбувається «заради Христа», не можемо говорити, що без такого поминання зникає з храмів благодать, і якщо віруючі припиняють там сповідатися й причащатися – то це їхня «жертва Богу».
Але головне навіть не в цьому. О. Георгій Максимов закликає до виконання закону. Навіть найдальша від Церкви людина знає вираз «субота для людини, а не людина для суботи», знає, що фарисеї засудили Христа за зцілення у «неналежний» день.
Найвищий закон для християнина – це закон любові. Чи є ця любов у закликах Максимова не причащатися в храмах УПЦ, бойкотувати служби, не підкорятися рішенням її Предстоятеля та священноначалія? Відповідь очевидна.
Українська та Руська Церкви, український та російський народи переживають найскладніший період у своїй історії, коли кожне необережне слово може мати катастрофічні наслідки. Нині як ніколи треба працювати на єдність, а не поділ. Будь-який лікар знає, що у своїй діяльності потрібно передусім пам'ятати принцип «не нашкодь», а священники зобов'язані його пам'ятати й поготів.
Колись закінчиться війна в Україні, примиряться народи, піде ворожнеча та ненависть. Православні росіяни та українці – брати в єдиній Вселенській Церкві. Саме брати, а не начальники та підлеглі.
Ми не знаємо, в якій адміністративній формі існуватиме на нашій землі Церква, знаємо лише, що вона точно буде. Христос сказав про нас у молитві до Отця: «Щоб були всі одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони» (Ін. 17:21).
І завдання кожного з нас – цю єдність примножувати, а не руйнувати.
