УПЦ та ПЦУ: чи можливе об'єднання?

Після Собору УПЦ у Феофанії на Церкву посипалися звинувачення у різних «гріхах». Серед них є й досить експресивні. Деякі ресурси та блогери «пророкують» неминуче об'єднання УПЦ з ПЦУ, а далі – з уніатами. Пропонуємо проаналізувати ситуацію та з'ясувати – чи є для подібних прогнозів хоч якісь підстави? Поперед усіляких міркувань та аналізів необхідно чітко усвідомити, звідки беруть свій початок українські православні конфесії.

Хто є хто в українському Православ'ї

Українська Православна Церква (УПЦ) веде свій початок з 988 року, коли за великого рівноапостольного князя Володимира було створено Київську митрополію Константинопольського патріархату. Щоправда, існує думка, що до 1037 року Київська митрополія підпорядковувалась автокефальній Охридській архієпископії, проте в даному випадку це не так важливо. У наступні століття Київська митрополія кілька разів розділялася й знову з'єднувалася. У другій половині XV століття цей поділ остаточно закріпився, північно-східна частина Митрополії оформилась у фактично автокефальну Руську Церкву, а південно-західна її частина залишилася в складі Константинопольського патріархату. У 1686 р. вона була передана до складу Руської Церкви, що отримала на той час визнання як патріархат. У 1990 р. єпархії, що знаходилися на території України (УРСР на той час), були перетворені з екзархату в Українську Православну Церкву, що отримала незалежність і самостійність, яку було ще раз підтверджено та навіть дещо розширено Собором УПЦ 27 травня 2022 р.

Усі без винятку архієреї УПЦ є благодатними єпископами Христової Церкви та визнаються такими усіма без винятку Помісними Церквами.

Усі без винятку архієреї УПЦ є благодатними єпископами Христової Церкви та визнаються такими усіма без винятку Помісними Церквами.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) була створена у 1921 р. рішенням так званого Першого всеукраїнського православного церковного собору. Цей захід не був церковним Собором, оскільки серед його учасників не було жодного єпископа. Усього брали участь 472 делегати, серед яких було 64 священники та 17 дияконів. Радянська влада, за якої все це відбувалося, дивилася на захід зі схваленням і не заважала роботі. З'їзд проголосив автокефалію, однак не вдалося знайти жодного архієрея (причому не тільки чинного, але й на спокої та навіть у забороні), щоб висвятити єпископів для створеної релігійної організації.

Тоді учасники з'їзду, священники та миряни, вирішили самі поставити собі «єпископа», яким став Василь Липківський. Очевидний абсурд такого рішення пояснюється дуже низьким рівнем церковної самосвідомості більшості учасників. Один із керівників УАПЦ Василь Потієнко згодом згадував: «Ніде правди діти: депутати собору здебільшого були люди мало обізнані з церковними канонами і всякими місіонерськими хитромудрими сентенціями». Можна тільки уявити собі рівень воцерковлення делегатів того заходу, адже кожна людина, що хоч трохи знайома з Православ'ям, знає, що без єпископа не можна звершити ніякої хіротонії, а архієрейської й поготів. У зв'язку з такою креативною появою «ієрархії» УАПЦ за ними міцно закріпилась назва «самосвяти».

У подальшому УАПЦ зазнала репресій на території СРСР і збереглася лише в діаспорі. З початком перебудови вона легалізувалася в Україні та проіснувала до 2018 р., коли увійшла до складу ПЦУ.

Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) була заснована на так званому Всеукраїнському об'єднавчому соборі УАПЦ і «УПЦ» 25-26 червня 1992 р. Причому «УПЦ» представляли особи, що на той час вже не належали до Української Православної Церкви: Філарет Денисенко та Яків Панчук, обидва на той момент вже вивержені з сану та позбавлені всіх ступенів священства. Крім них були ще два «єпископи», яких Філарет і Яків «висвятили», вже перебуваючи в статусі вивержених із сану. На цьому заході було оголошено про злиття УАПЦ і «УПЦ», причому голова УАПЦ «патріарх» Мстислав Скрипник, який проживав у США, взагалі не був повідомлений про цей «Собор». Коли він про це дізнався, то заявив про свою категоричну незгоду та закликав усіх своїх прибічників не визнавати об'єднання у єдину структуру, Київський патріархат. Незабаром УАПЦ з об'єднання вийшла, не встигнувши й увійти як слід, а сама УПЦ КП залишилась і стала розвиватися як самостійна релігійна організація. Вся «ієрархія» УПЦ КП отримала свій початок від вивержених з сану Філарета Денисенка та Якова Панчука, а також Андрія Горака, що трохи згодом до них приєднався, – колишнього єпископа Львівського і Дрогобицького, який також був уже в статусі виверженого зі священного сану.

Ані УАПЦ, ані УПЦ КП не мали законного єпископату, що визнавалося абсолютно всіма Помісними Православними Церквами.

Таким чином, ані УАПЦ, ані УПЦ КП не мали законного єпископату, що визнавалося абсолютно всіма Помісними Православними Церквами. 15 грудня 2018 р. з них було створено Православну церкву України (ПЦУ), чому передувало рішення Константинопольського патріархату щодо «возз'єднання з Церквою» Філарета Денисенка та глави УАПЦ Макарія Малетича разом з усіма їхніми послідовниками. Крім того, що саме це рішення є незаконним, так ще й Фанар не вчинив нічого, щоб вирішити проблему відсутності у ПЦУ канонічного єпископату. Вони ні таємно, ні явно не «перерукопокладали» архієреїв ПЦУ, а це означає, що у ПЦУ відсутній єпископат, з тієї причини, що йому зовсім нема звідки було взятися.

Умови для переговорів

Для того, щоб УПЦ могла б вести якісь переговори з ПЦУ, остання має звідкись отримати єпископів, висвячених канонічними архієреями. Інакше це будуть переговори єпископів з мирянами, і темою цих переговорів може бути все що завгодно – політика, футбол, але аж ніяк не церковне об'єднання.

Тому Собор УПЦ від 27 травня 2022 р. і висунув ПЦУ три умови для переговорів:

• «припинити захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви.
• усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
• вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».

Перші дві умови в ПЦУ можуть просто проігнорувати. Щодо захоплень храмів можна зробити вигляд, що ними займаються якісь треті особи, причому з власної ініціативи. Заклик усвідомити ущербність свого статусу є не так умовою, як натяком на те, що Томос ПЦУ не створив справжньої автокефалії.

Щоб УПЦ могла б вести якісь переговори з ПЦУ, остання має звідкись отримати єпископів, висвячених канонічними архієреями.

Найголовніша принципова умова – третя: «вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ». При цьому не говориться, як конкретно це питання можна вирішити. Просто відбувається констатація того факту, що в ПЦУ такої ієрархії немає, а для переговорів вона повинна бути. Наскільки можна зрозуміти, в УПЦ навіть допускають «перерукопокладання» для «архієреїв» ПЦУ у Константинопольському патріархаті чи іншій Помісній Церкві. Це, звичайно, не буде канонічно бездоганно, але все ж таки дозволить ПЦУ вирішити питання «відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».

Реакція ПЦУ

Одразу після рішень Собору УПЦ в ПЦУ зібрали «Синод», який заявив, що очікує від УПЦ на конкретику.

Цитата сайту pomisna.info: «З нашого боку ще раз засвідчуємо, що такий діалог повинен розпочатися без попередніх умов чи ультиматумів. Ми очікуємо на конкретні пропозиції іншої сторони щодо перших кроків у діалозі та на призначення відповідальних за ведення діалогу осіб».

З цього тексту можна зробити висновок, що рішення Собору УПЦ у Думенка розцінюють як «ультиматуми». Але що мається на увазі під «першими кроками» та «призначенням відповідальних осіб»? Думається, це не щось інше, як пропозиція повернутися до діалогу між УПЦ та УПЦ КП, який готувався у 2009 р., але так по суті й не розпочався. Про ті події вельми корисно пригадати задля розуміння того, що відбувається сьогодні.

9 вересня 2009 р. Священний Синод УПЦ ухвалив рішення створити робочу групу з підготовки діалогу з УПЦ КП, а 14 вересня аналогічну групу створив «Синод» УПЦ КП. 4 жовтня 2009 р. у Києво-Печерській лаврі відбулася зустріч цих двох груп. До речі, головним організатором зустрічі був одіозний нині архімандрит Кирило Говорун, який на той час був керівником відділу ВЗЦЗ УПЦ. На зустрічі було підписано спільний протокол, у якому йшлося: «Вважати позитивним і обнадійливим факт створення робочих груп з підготовки діалогу. <…> Учасники робочих груп сподіваються, що за підсумками їхньої діяльності такий діалог буде розпочато».

Також представники УПЦ і УПЦ КП напрацювали низку пропозицій щодо підготовки діалогу, а саме:

• проведення круглих столів, конференцій, зустрічей, до участі у яких залучати представників обох сторін;
• налагодити співпрацю у питаннях уніфікації української богословської та богослужбової термінології;
• по черзі у кожної зі сторін проводити спільні засідання робочих груп, дати та порядок денний яких доручено визначати главам груп.

Як бачимо, діалог готувався дуже конкретно та не супроводжувався жодними попередніми умовами. Тобто УПЦ і УПЦ КП тоді стояли набагато ближче до об'єднання, ніж зараз, проте в УПЦ ніхто особливо не розганяв «зраду» та не звинувачував священноначаліє у бажанні піти в розкол. Щоправда, справа тоді однією зустріччю й обмежилась, Кирило Говорун 9 жовтня 2009 р. відбув до Москви і продовжив свою церковну діяльність у статусі клірика Московської єпархії. Наскільки відомо з відкритих джерел, цей же статус він має й донині.

У 2013 р. УПЦ КП провела свій «Помісний Собор», на якому закликала УПЦ відновити підготовку до діалогу, розпочату у 2009 р. Цей заклик залишився без відповіді, але за два роки УПЦ сама стала ініціатором контактів вже з УАПЦ. 24 червня 2015 р. Синод УПЦ ухвалив рішення про початок діалогу між УПЦ і УАПЦ та сформував відповідну комісію.

І знову це закінчилося нічим. Чому – ніхто точно сказати не може. Можна припустити, що і у спілкуванні з філаретівцями, і автокефалами, в УПЦ вказували на необхідність канонічного висвячення «архієреїв», на що отримали відмову. Як би там не було, і в 2009, і в 2015 р. УПЦ стояла набагато ближче до діалогу з іншими конфесіями, ніж зараз, і ніхто не звинувачував священноначаліє, що воно готове до об'єднання з розкольниками. І той факт, що ці звинувачення посипалися саме зараз, каже, що «прокурори» керуються зовсім іншими мотивами, ніж ті, що вони декларують.

«Об'єднавчий Собор» ПЦУ як відмова УПЦ об'єднуватися

У недавній церковній історії України був момент, де УПЦ «без шуму та пилу» могла об'єднатися з розкольниками. Досить згадати події 2018 року, які передували Томосу. Тоді глава Фанара оголосив увесь єпископат УПЦ архієреями Константинопольської Церкви та розіслав їм запрошення на «Об'єднавчий Собор» із членами УПЦ КП та УАПЦ.

Нескладно спрогнозувати, що могло статися, якби Предстоятель та архієреї прийняли б ці запрошення та прийшли на «Собор» у Софію Київську. А сталося б повне поглинання Українською Православною Церквою структур УПЦ КП і УАПЦ. Просто тому, що кількість архієреїв УПЦ удвічі перевищувала «єпископат» Київського патріархату та автокефалів. Главою у ПЦУ обрали б Митрополита Онуфрія. І не було б зараз ані проблем із владою, ані захоплень храмів, ані заборон УПЦ, ані зазіхань на Лаври.

Але, як ми пам'ятаємо, Блаженніший Онуфрій відправив своє запрошення назад на Фанар, не розкриваючи. Те саме зробили й інші архієреї. І слід згадати ще один важливий момент. На той час Порошенко руками СБУ буквально переслідував архієреїв. Практично всіх правлячих єпископів викликали для «розмов» до місцевих структур держбезпеки, щоб змусити їх прийти на «Об'єднавчий Собор». Результат був практично нульовим – до ПЦУ ніхто не пішов (за винятком двох «добровольців»). Висновок з усієї цієї ситуації простий – якби в УПЦ справді хотіли об'єднання з ПЦУ, то зробили б це набагато раніше на значно вигідніших для себе умовах.

Реальний стан справ та прогнози на майбутнє

Висунення попередніх умов для діалогу з ПЦУ – важливо. Але важливішим є факт, що ці умови зафіксовані у рішеннях найвищого органу влади УПЦ – її Собору. Тепер ні Священний Синод, ні навіть Собор єпископів УПЦ не зможе розпочати діалог з ПЦУ без виконання цих умов, оскільки рішення Собору не можуть змінюватися органами, що стоять нижче. Можна сказати, що Собор УПЦ заборонив і Синоду, і Собору єпископів, і взагалі будь-кому вести діалог з ПЦУ, поки у Думенка не виконають ці умови.

У певному сенсі рішення Собору УПЦ від 27.05.2022 р. правильніше було б назвати не запрошенням ПЦУ до діалогу, а навпаки – рішенням про неможливість такого діалогу. Саме так це зрозумів і Сергій Петрович (Епіфаній) Думенко, який 11 червня 2022 р. в інтерв'ю nv.ua заявив, що ПЦУ ніколи не піде на діалог на умовах УПЦ. Цитата: «Ми самі напередодні їхнього Собору звернулися з ініціативою розпочати діалог, але без жодних передумов, а тим більше ультиматумів. Вони ніби і відгукнулися, але поставили нам ультиматуми, на які ми ніколи не підемо, бо ми визнана помісна Православна Церква України».

І Блаженніший Онуфрій, і будь-який інший архієрей у разі тиску аргументуватимуть відмову об'єднання з ПЦУ саме цим: «Я не можу порушувати постанови Собору УПЦ».

От і все об'єднання: ПЦУ ніколи не виконає умов УПЦ, а щоби зняти їх, потрібно зібрати новий Собор УПЦ. Тепер і Блаженніший Онуфрій, і будь-який інший архієрей, якщо на нього чинитимуть тиск влада, олігархи чи ще хтось, аргументуватимуть свою відмову об'єднання з ПЦУ саме цим: «Я не можу порушувати постанови Собору УПЦ».

Втім, можливо, в УПЦ все ж таки припускають, що ПЦУ може піти на «перерукоположення», хоч і з мізерною ймовірністю. Також не можна відкидати те, що діалог можуть розпочати окремі «ієрархи» або «священники» ПЦУ, звісно, виконавши заздалегідь умову про «відновлення апостольської спадкоємності».

І, зрештою, прогноз. Враховуючи все сказане вище, можна припустити, що не буде не те що об'єднання, а навіть переговорів про це. УПЦ та ПЦУ підуть абсолютно різними дорогами. Швидше за все, на УПЦ чекає шлях сповідництва, стояння у православній вірі та терпляче перенесення нападок з боку різних недругів.

ПЦУ ж, ймовірно, піде шляхом угодовства з політикою держави у сфері ЛГБТ, гендеру та інших псевдоцінностей, як і належить структурі, яка претендує на роль «державної церкви». Також можна припустити, що ПЦУ об'єднається з українськими греко-католиками, про що прямим текстом заявляють її представники. Наприклад, «митрополит» Михайло Зінкевич, який розповів про те, що він чекає на новий, вже спільний томос для об'єднаної з уніатами «церкви». Швидше за все, це об'єднання відбудеться не організаційно, а на рівні спільних богослужінь та заяв про «євхаристійну єдність», що суті справи не змінює.

Таким чином, в Україні знову, як і в XVII столітті, будуть дві релігійні організації: уніатська в особі УГКЦ-ПЦУ і православна в особі УПЦ. А до якої з них належати, кожен вибиратиме сам.