Війна та коронавірус у житті УПЦ: що спільного?
Аналіз нинішньої ситуації в Церкві та порівняння з «коронавірусним» періодом дозволяє провести деякі паралелі.
Сьогодні весь інформаційний простір в Україні зайнятий війною. Переважна більшість людей регулярно дивляться новини з фронту, підтримують свою армію та ненавидять чужу. Все, що опосередковано пов'язане зі словом «російський», жорстко переслідується та зачищається: зносяться пам'ятники, готуються до знищення книги, обмежується використання мови. Не оминула така «увага» й Українську Православну Церкву – через молитовний та юрисдикційний зв'язок із Московським Патріархатом. Місцева влада приймає незаконні рішення про заборону УПЦ у своїх регіонах, змушує громади до переходів в ПЦУ та глобально такі переходи організовують.
Чимало священників добровільно перейшли до ПЦУ, інші обмірковують такий крок. І хоча вони чудово обізнані, яке відношення має до Церкви Христової структура Сергія Думенка, пресинг суспільства настільки сильний, що він цілком може виявитися сильнішим і за священницьку присягу, і за священницьке сумління, і навіть за думки про свої перспективи у Вічності.
Вчора ковід, сьогодні війна, що завтра?
«Ненавидь з нами, ненавидь як ми, ненавидь сильніше за нас» – так можна актуалізувати одну спортивну телепрограму до нинішніх реалій. «Путін, Кирил, орки, свинособаки, курс руського воэнного корабля» – всі ці наративи настільки заполонили український інформпростір, що не можуть обминути людину, якщо вона витрачає більшу частину свого часу на поглинання новин. Вони проникають у свідомість і неминуче формують її внутрішній світ. Навіть якщо ця людина – носій священницького сану.
Але ж до війни ми вже мали щось схоже, чи не так?
«Бійся з нами, бійся як ми, бійся сильніше за нас» – так можна було охарактеризувати час, який ми пережили зовсім недавно – минулого і позаминулого року. Тоді у світі панував коронавірус. Про нього постійно говорили, його жахалися, проти нього боролися і твердили, що наше життя тепер ніколи не буде як раніше. Було організовано небувалу глобальну кампанію з вакцинації, де незгодні жорстко пригноблювалися й переслідувалися, їхні елементарні права явно порушувалися заради «загального блага». І що зрештою? Куди це все зникло?
Цікавий графік смертності від ковіда в Україні показує Оксфордський сайт ourworldindata.org. Після 24 лютого 2022 р. смертність різко падає і станом на 04.03.2022 р. видає цифру «0».
Багато людей і в Україні, і в світі казали, що ковід зникне, коли про нього перестануть говорити. Зараз ми це спостерігаємо на власні очі. Чи не станеться чогось схожого і з війною, коли настане час? Чи не забудемо ми й про неї заради чогось нового?
Коли ковід та війна лише декорації у боротьбі
Але ж ковідна істерія тоді щосили використовувалася для боротьби з Церквою. «Патріотичні» канали розповідали, як у «московському патріархаті» розповсюджують заразу і цим вбивають українців. Ми пам'ятаємо їхню злорадність з приводу хворих у Києво-Печерській лаврі, пам'ятаємо передпасхальні сюжети «ТСН» 2020 року з заповнених храмів УПЦ із прогнозами, що невдовзі «ми всі помремо». Пам'ятаємо такі самі розмови після Всеукраїнської хресної ходи у 2021 році.
І активізувалися тоді не лише журналісти. Ті самі люди, що забороняють діяльність УПЦ зараз, боролися з нею й тоді. Наприклад, міський голова Конотопа Артем Семеніхін.
14 квітня 2020 року було опубліковано відео, на якому мер Конотопа дає розпорядження перекопати дороги навколо храмів УПЦ, відключити їм електрику та воду, розірвати з ними договори оренди, а на кліриків завести кримінальні справи. У 2022 р. той самий А. Семеніхін спочатку видав розпорядження про заборону УПЦ, а пізніше розпорядився описати майно храмів, а самі храми – опечатати та взяти під охорону.
І це лише один приклад, покликаний проілюструвати тезу, що вороги УПЦ завжди використовуватимуть будь-який слушний привід для боротьби з нею.
Раніше ця боротьба аргументувалась необхідністю перемоги над ковідом, зараз – перемогою над РФ. Тоді віруючим пропонувалося терпіти утиски заради здоров'я оточуючих, зараз – заради… чого? Так одразу й не скажеш. Просто заради того, що такі настрої та вимоги суспільства. І ми повинні розуміти – питання не в реальній необхідності Церкви та її віруючих у чомусь допомагати державі та соціуму. Просто певні сили використовують ситуацію як нагоду для боротьби з УПЦ.
Коли епохи змінюються, а боротьба з Церквою залишається
Тут можна згадати події сторічної давності, коли у лютому 1922 року радянська влада видала декрет про насильницьке вилучення церковних цінностей. Тоді це обгрунтовувалося необхідністю допомоги голодуючим Поволжя. Незважаючи на те, що Церква збирала таку допомогу самостійно, влада її ігнорувала. Храми банально грабували. Співробітники 5-го відділу Народного комісаріату юстиції публічно оголосили, що захист Церквою євхаристичних чаш, іконних окладів та рак для мощей зі срібла та золота розцінюватиметься владою як контрреволюційна діяльність.
Тоді ж владою було розгорнуто надпотужну антицерковну інформкампанію, де повідомлялося, що духовенство сховує свої цінності, домагаючись страждань голодного народу.
Пізніше стало відомо, що з відібраних у Церкви 530 кг золота, 400 кг срібла, 35 670 дорогоцінного каміння на потреби голодуючих витрачено не було нічого. Це була «спецоперація» для ослаблення самої Церкви. Наступним етапом цієї операції було створення владою у травні 1922 року «Обновленської церкви». Багато хто з духовенства, чи то під впливом радянської пропаганди про «погану Тихонівську Церкву», чи то просто бажаючи догодити владі, переходили до обновленців. Проводячи паралелі із сучасністю, бачимо: нічого нового зараз не відбувається.
Молитва чи новини: що обрати?
Тому сьогодні і духовенству, і віруючим варто запитати себе – а чи приймаю я рішення, керуючись виключно церковними аргументами, чи можу стати жертвою маніпуляторів, поточного інформаційного тренду?
Як відомо, смутні часи (а ми зараз живемо саме в такий період) мають стимулювати віруючу людину лише посилювати свою молитву. Адже саме звернення до Бога та святих допомагає нам відокремитися від зовнішніх бур та пристрастей, знайти відповіді на свої здивування, вихід у складній ситуації. Чи можемо ми зараз сказати таке про себе? Чи на наші рішення швидше впливають повідомлення в Телеграмі, сумнівні статті у ЗМІ та ура-патріотичні відеоролики?
Та й до чого нас може винести весь цей інформаційний потік, який постійно змінює свій напрямок?
Зараз багато хто гарячково каже: все пропало – храми відбирають, люди йдуть, ми їх втрачаємо. І справді, чимало громад переводять в ПЦУ. Є й ті, хто йде добровільно. Але чи йдуть вони виключно тому, що зараз війна, а в нас – «московська церква»? І яка частка таких втрат?
Адже якщо пригадати нещодавні «коронавірусні» часи, то можна провести деякі паралелі. Тоді від раку, серцево-судинних захворювань вмирало у багато разів більше людей, ніж від ковіда, але весь медіапростір був заповнений повідомленнями лише про «ковідні» смерті. Нам транслювали тільки їх, жодних інших ніби не існувало.
Але давайте будемо чесними: де настоятель зумів створити згуртовану громаду, зумів прищепити людям справжню церковність, там громади не йдуть з УПЦ, навіть коли у них насильно відбирають храми. А де церковне життя зводилося до «обрядового православ'я», де людей цікавило, якому святому свічку поставити, щоб вирішити фінансові проблеми, де священник більше думав про платню за треби, ніж про стан душ пастви, там люди з УПЦ йшли й раніше, а зараз цей процес лише прискорився. І це логічно, адже «священники» в ПЦУ носять такі самі ряси, як і в УПЦ, і так само можуть прочитати за молитвословом потрібні послідування.
Тому вихід із ситуації – це справжнє воцерковлення свідомості парафіян, розуміння того, що є Церква, за якими ознаками вона розпізнається, намагання вести своє життя згідно з Євангелієм та вченням святих отців. Це згуртування громади навколо свого настоятеля, згуртування духовенства навколо свого архієрея, а ієрархів – навколо Предстоятеля Блаженнішого Онуфрія. Час гонінь – це важкий час, але він і благодатний, тому що в цей час є можливість довести свою вірність Христу і Його Церкві не просто на словах, а своїм життям.
«Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування, знаючи, що досвідчення вашої віри дає терпеливість, а терпеливість нехай має чин досконалий, щоб ви досконалі та бездоганні були, і недостачі ні в чому не мали» (Як 1:2-4).
