УПЦ та автокефалія: потрібна чи ні?
Майбутні збори ієрархії, священства та мирян УПЦ обговорюватимуть серед іншого й майбутній статус Церкви. Говоримо про позицію тих, хто за і хто проти.
12 травня 2022 року Священний Синод УПЦ у своєму комюніке оголосив про скликання зборів єпископату, священства та мирян. У навколоцерковних колах одразу заявили, що там розглядатиметься питання автокефального статусу Української Православної Церкви. Так це чи ні – ми дізнаємося вже досить скоро. Але зараз хотілося б обговорити позиції та аргументи прихильників і противників автокефалії. Сьогодні ми бачимо, що прихильники – активніші, противники – найчастіше мовчать. Але чи означає це, що їм нічого сказати? Давайте спробуємо розібратися в проблемі та зважити за і проти.
За і проти: хто правий?
Сьогодні до теми автокефалії чи повної незалежності УПЦ зводиться більшість розмов у Церкві, про Церкву та поза Церквою. Автокефалія вважається єдиним виходом із ситуації, в яку потрапила канонічна Церква після початку війни РФ проти України.
Аргументи прихильників автокефалії УПЦ відомі і, в принципі, цілком виправдані: заборона діяльності нашої Церкви в багатьох регіонах країни, робота зі знищення наших єпархій на заході України, повсюдні захоплення храмів ПЦУшниками, загроза повної заборони з боку влади, а також, що неабияк важливо, спільне негативне ставлення до нашої Церкви в суспільстві. Ми бачимо, що всі ці явища лише набирають обертів, і, очевидно, що на це треба реагувати.
Але й позиція прихильників існуючого статусу УПЦ залишається дуже переконливою (для церковних людей): віруючі не бажають ніяких експериментів. Вони мають бути впевнені, що в храмі, до якого вони ходять на богослужіння, церковні таїнства залишаться церковними таїнствами: Сповіддю, Причастям, Хрещенням тощо.
Віруючі хочуть бути впевненими, що в їхньому храмі таїнства залишаться таїнствами.
Автокефалія дається Церквою-Матір'ю, у разі УПЦ – це Руська Церква. Добре, якщо така згода буде отримана. А якщо ні?
Так, багато «автокефалістів» наводять приклади, коли Помісні Церкви, оголошуючи про самопроголошену автокефалію, якийсь час залишалися в ізоляції, а потім все одно були визнані. Найсвіжіший – приклад Македонської Церкви. Але чи багато з нас готові бути в подібному статусі півстоліття (як, наприклад, македонці) лише тому, що цього вимагає поточна політична ситуація?
Напевно ні. Тому перед УПЦ зараз стоїть дуже складне завдання – зберегти свій канонічний статус (канонічний – у самому прямому розумінні) і водночас припинити (або звести до мінімуму) фактичні гоніння, які дедалі більше посилюються.
Точного рецепта, як цього досягти, мабуть, не знає ніхто.
Зараз УПЦ, по суті, може загрожувати розкол у двох сенсах:
- як вихід із канонічного поля Православ'я,
- руйнування її структурної та територіальної єдності.
А тому на майбутніх зборах єпископату, духовенства і мирян (що за своїм складом більше нагадують Помісний Собор) треба ретельно зважити кожне рішення і вже точно почути кожну точку зору.
За і проти: хто голосніше, кого більше?
Церква – це територія свободи. Взагалі, весь світ, створений Богом, виник тому, що Бог є Любов, а Любов без волі неможлива. Саме тому Церкві мають бути чужі будь-які знаряддя та елементи примусу. Ми, як чада Церкви, можемо й повинні обговорювати різні питання, які викликають у нас острахи, дивування чи нерозуміння. «Бо мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені» (1 Кор. 11, 19), – говорить апостол Павло, проте, на жаль, дуже часто православні християни ці слова не чують. Особливо тоді, коли емоції переважають над розумом.
Зараз ми дуже голосно чуємо голоси прихильників автокефалії. Вони пишуть послання «Древнім Патріархатам», вимагаючи суду над Патріархом Кирилом, проводять анонімні голосування на користь автокефалії, постійно кажуть, що вона потрібна, і буквально вимагають від священноначалія негайно вирішити це питання.
Безумовно, ці люди мають право на свою думку, вони можуть і мають її висловлювати. Але таке ж право мають і ті, хто з ними не згоден. Чи можуть вони підняти свій голос на підтримку того статусу, який має зараз УПЦ? Зробити це їм дуже тяжко. Будь-які спроби пояснити свою позицію неминуче наштовхуються на звинувачення у симпатіях до «руського миру», РФ, особисто Путіна тощо. Тому вони зараз переважно мовчать. Чи означає це, що таких людей в УПЦ немає? Не означає.
Так, у соцмережах, усіляких зверненнях та інтерв'ю панують «автокефалісти», саме вони формують зараз медіаповістку. Але орієнтуватися на це у рішеннях Церкви не можна. І цілком можлива ситуація, що противники автокефалії виявляться в УПЦ «голосом мовчазної більшості».
Стяжи дух мирний…
На жаль, багато питань до «автокефалістів» викликає їхня поведінка. Вона, як би це м'якше сказати, не зовсім та, яку чекають від православних. Дуже часто ці люди (зокрема й священники) просто шокують своєю агресією і грубістю у просуванні власної точки зору. Неодноразово доводилося спостерігати, як розмова про автокефалію між священниками УПЦ зводилася до образ та зведення особистих рахунків. Ані за словами, ані за емоцією своїх висловлювань вони не стежать.
А в соцмережах буває вже зовсім сумно. Наприклад, знаходяться пастирі, які дозволяють собі публікувати огидні карикатури на Патріарха Кирила, лаяти його останніми словами. Вони ж глузують з намісника Києво-Печерської лаври і буквально вимагають від єпископату «визначитися: вони з Україною чи з Путіним» (а якщо з Христом? – Ред.). Часто їхні висловлювання дуже складно відрізнити від ненависницької риторики ворогів Церкви.
При особистих зустрічах і розмовах «автокефалісти» часто взагалі не контролюють погані слова на адресу РПЦ, ієрархії УПЦ чи своїх побратимів, які мають іншу думку. Емоції, агресія, банальний перехід «на горло» – ось та атмосфера, в якій зараз відбувається «обговорення» нагальних питань існування Церкви.
І тут слід нагадати таким пастирям, що християни – це люди миру. Так, зараз війна. Але не можна священникам відстоювати істину чи власну правоту за допомогою крику, агресії та лайки. А все, що сьогодні відбувається у багатьох «автокефалістів» (принаймні тих, що «на очах»), на жаль, характеризується відсутністю миру. Але ж Серафим Саровський не просто так сказав свою фразу «Стяжи дух мирний, і тоді тисяча душ спасуться навколо тебе». Мирний дух для священника – це навіть не побажання, це його професійний обов'язок. Інакше він просто не зможе вести свою паству у правильному напрямку.
Мирний дух для священника – це навіть не побажання, це його професійний обов'язок. Інакше він просто не зможе вести свою паству у правильному напрямку.
Про відповідальність за Церкву
Важко не помітити, що багато з прихильників самостійності УПЦ буквально пресингують Предстоятеля та єпископат вимогами негайного розриву з РПЦ, оголошенням самовільної автокефалії тощо. Їхня аргументація зазвичай зводиться до наступного: «Треба терміново рвати, а далі буде видно». А якщо далі нічого доброго ми не побачимо, що тоді? Адже відповідальність за долю Церкви несе священноначаліє, а не клірики-блогери. І життєво важливо зберегти єдність нашої Церкви, всіх її вірних – і «проукраїнських», і «проросійських».
Ми насамперед усі маємо бути «прохристовими». Ми разом пройшли через величезну кількість випробувань і неодноразово доводили свою вірність Христу та Церкві. Зараз ми причащаємось із однієї чаші. Чи не станемо ми людьми, що дивляться один на одного не через світло Євхаристії, а крізь чорноту ворожнечі? Ось ті питання, які мають стояти перед нами усіма. Ми всі повинні відчувати відповідальність за Церкву. Тому що автокефалія – це не «давайте спробуємо», це – назавжди.
Окуповані території та загроза окупації Лаври
У прийнятті автокефалії є ще одна проблема (крім канонічної та багатьох інших) – реакція на неї віруючих окупованих територій. Наприклад, кримські єпархії досі у складі УПЦ. По суті, саме Українська Православна Церква – єдина структура в Криму, цілком і повністю підпорядкована Україні. Чи залишаться ці єпархії у складі УПЦ у разі повного розриву з Руською Церквою? І навіть якщо так, чи не скаже своє «фе» російська влада? Те саме стосується «ДНР», «ЛНР», сучасної окупації: частини Донбасу, Херсона, Мелітополя тощо. Чи дозволять там священникам вільно прийняти рішення, чи натякнуть, що треба зробити згідно з «лінією партії»?
Ми маємо бути не «проукраїнськими» або «проросійськими». Насамперед ми всі маємо бути «прохристовими».
І в цьому сенсі нам треба повернутись до проблеми розколу УПЦ як єдиної територіальної структури. Східні єпархії добровільно або за примусом (не забуваймо проблему окупації) можуть просто піти безпосередньо до РПЦ. Можна ставитися до цього по-різному, але віруючі цих регіонів у будь-якому разі залишаться в полі канонічної Церкви.
А ось на заході та в центрі громади масово переводять до ПЦУ. Згущуються й хмари над лаврами: Києво-Печерською і Почаївською. 23 травня Синод Сергія Думенка ухвалив «з метою подолання наслідків неканонічного підпорядкування цього монастиря владі Московського Патріархату, утворити у складі ПЦУ релігійну організацію "Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра (чоловічий монастир)"». Також у ПЦУ висловили вимогу до влади віддати їм один із храмів Верхньої Лаври. А це означає, що на головну святиню українського Православ'я вже розпочалась атака. Немає сумнівів, що та сама доля чекає й на лавру Почаївську.
А тому Українська Православна Церква стоїть перед дуже складними викликами. Як їх вирішити?
***
«Що неможливо для людей, можливо для Бога» (Лк. 18:27) – скільки разів кожен з нас читав ці слова Христа? І як часто вдумувався у їхній сенс? Напевно, не часто. Сьогодні у нас саме та ситуація, коли ці слова набувають свого істинного сенсу.
Рішення церковних Соборів завжди приймалися проводом Святого Духа. Нині час Промислу Божого над Своєю Церквою на Українській землі.
І проявляється цей Промисел зокрема й тим, що Господь поставив у церковного кормила істинного пастиря – Блаженнішого Митрополита Онуфрія, який усе життя піклується про спасіння своєї душі та довіреної йому пастви. Багато є прикладів того, що головним піклуванням Блаженнішого є вірність святим канонам Церкви. І ми віримо, що й зараз Митрополит вирішить усі наші нерозуміння до користі Української Православної Церкви та її вірних чад.
