Чи поверне Лукашенко Україну в лоно «справжньої віри»?
Президент Білорусі зробив у мінському храмі резонансну заяву щодо України, розколу та автокефалії. Читаємо та аналізуємо.
7 січня президент Білорусі Олександр Лукашенко під час відвідування Різдвяної служби у мінському храмі преподобних Оптинських старців зробив кілька резонансних заяв.
Зокрема, він сказав: «Я взяв більш жорсткий курс на те, щоб зберегти наш суверенітет і незалежність, щоб ми були державою. Але були в тісному контакті з нашими найближчими друзями і братами. Хто це? Це Росія. Це Казахстан. Це Україна. Не має значення, що там відбувається сьогодні. Там народ знедолений до крайнощів. Так довго тривати не може, і нам треба зробити все, щоб повернути Україну у лоно нашої справжньої віри. А там стався навіть за релігійними напрямками такий розкол, який подолати буде дуже складно. Це те, що й нам хотіли у 2020 році піднести: автокефалію, розкол нашої Церкви і так далі і тому подібне. Ви це все знаєте, ми цього уникли. І я не хочу, щоб це повторилось у наших сусідів. Казахстан – це спроба атакувати пострадянські держави на периметрі Росії. Їм треба втопити у крові Росію. Ще раз повторюю: якщо рухне Росія, то ми навіть не помітимо, де ми опинимось. Ось через нас просто переступлять, як я говорю, у жорнах перемелють та виплюнуть. Тому хой що це коштуватиме, нам треба зберегти центр нашої цивілізації, центр нашого православ'я і не лише».
У чому не правий Лукашенко
Почати з того, що негоже мирській людині, нехай навіть і главі держави, стояти по центру відкритих царських врат та робити політичні заяви. Це стиль нашого Петра Порошенка, котрий на «Томос-турах» у храмах ПЦУ регулярно перетворював амвон на політичну пропагандистську трибуну. Зрозуміло, що Лукашенко міг і не усвідомлювати, що місце, де стоїть, має сакральне значення, і знаходитися там може тільки людина, наділена саном священнослужителя. Однак духовенство храму мало зробити зауваження службі протоколу президента і поставити йому мікрофон не у відкритих царських вратах. Тим більше, що Предстоятелю Білоруської Церкви мікрофон поставили праворуч.
Другий неприємний момент – це твердження, що в Україні «народ знедолений до крайнощів». Це не так. Звичайно, рівень життя українських громадян нижчий за аналогічні показники в Білорусі, але «до крайнощів» ми все ж поки ще не дійшли, хоча, «завдяки» зусиллям нашого уряду, до цього може бути вже й недалеко. Але у будь-якому разі в устах президента сусідньої держави це звучить щонайменше некоректно.
І третій момент – це обіцянка «зробити все, щоб повернути Україну в лоно нашої справжньої віри». Яку віру мав на увазі О. Лукашенко? Православ'я? Але це не сфера його компетенції. Руська цивілізація? Союз братніх народів? Можливо, але у будь-якому разі подібні питання має вирішувати народ нашої країни, а не зовнішні сили. І якщо американські чиновники, загалом так званий колективний захід відкрито плює на суверенітет нашого народу, президенту Білорусі все ж слід було би висловлюватися про це коректніше.
У чому з Лукашенком не посперечаєшся
По-перше, це розуміння того, що США борються з Росією, а колишні радянські республіки – це інструмент, який США використовують у цій боротьбі. Американці ніколи не зупинялися перед тим, щоб у разі потреби зрадити своїх союзників або кинути їх у топку війни за американські інтереси. Найнаочніший приклад – відхід США з Афганістану у 2021 р., коли американці залишили на розтерзання талібам абсолютну більшість афганців, які працювали раніше на США. Трохи раніше вони аналогічно вчинили зі своїми союзниками-курдами в Сирії, коли проти них було розгорнуто операцію турецької армії. І взагалі, у будь-якій країні, в якій американці влаштовували кольорову революцію або насаджували «демократію» силами своїх збройних сил, на довгі роки поселявся хаос, розгул криміналу, розвал економіки, деградація соціальних інститутів тощо. Ну і звичайно ж, ні про який суверенітет цих країн взагалі не могло бути й мови. Вони керувалися в ручному режимі Сполученими Штатами, які зовсім не враховували інтереси народів цих країн. Ірак, Лівія, Сирія, Афганістан тощо. Тому, говорячи, що «через нас просто переступлять, у жорнах перемелють і виплюнуть» О. Лукашенко, швидше за все, абсолютно правий.
По-друге, справді в Україні існує масштабний розкол. Так, його розпочав майже 30 років тому Філарет. Але закріпили його як ПЦУ американські чиновники, які провели для цього величезну дипломатичну роботу. Мета цього проекту та сама – шляхом послаблення Руської Православної Церкви послабити Росію. Невже хтось може серйозно вважати, що співробітники Держдепартаменту США витрачали свій час і ресурси на те, щоб зробити Православ'я процвітаючим? Ні. На жаль, і ПЦУ, і сам Фанар – це інструменти для затвердження американської гегемонії.
Нічого нового в американській політиці немає, це вигадали ще давні римляни – розділяй та владарюй. В Україні їм вдалося зміцнити наявний розкол, а в Білорусі вийшла осічка. Чому? Та тому, що створення так званої Білоруської автокефальної церкви було елементом політичної боротьби. У серпні 2020 року, коли в Білорусі була спроба організувати «майдан» і повалити законну владу, одним із способів розгойдування ситуації була активізація у створенні автокефалії. Ще за рік до подій у Білорусі, а саме 17-18 серпня 2019 р., у Чернігові під егідою ПЦУ відбулась конференція, присвячена питанню отримання автокефалії. Тобто українські розкольники, легалізовані Фанаром, передавали досвід своїм білоруським колегам. А в серпні 2020 р., у розпал протистояння, опозиційними силами було розроблено так званий «Реанімаційний пакет реформ», у якому окремим пунктом було передбачено «відновлення Білоруської Автокефальної Православної Церкви» як «національної альтернативи Білоруському Екзархату РПЦ».
Створення так званої Білоруської автокефальної церкви було елементом політичної боротьби.
Те, що створення білоруської автокефалії мало призвести до наростання громадянського протистояння у суспільстві, ніким особливо не приховувалось. Та й приклад України, де створення ПЦУ призвело до численних захоплень храмів, насильства та ворожнечі між жителями одних і тих самих населених пунктів, дуже наочно це все демонстрував. У чому-чому, але в цьому питанні білоруська влада виявилась набагато більш відповідальною. О. Лукашенко тоді відреагував на перспективу створення автокефалії так: «Ми зараз поринемо у війну, боротьбу міжконфесійну і на цьому ґрунті і міжнаціональну. І вийде, те, чим ми завжди пишалися (національна згода, – Ред), буде відхилено та зганьблено». Білорусі вдалося уникнути такого сценарію у 2020 р., але, якщо не робити жодних зусиль, міжконфесійний розкол може вийти на порядок денний в цій країні знову.
Про це написав на своїй сторінці Фейсбук спікер ПЦУ Іван (Євстратій) Зоря: «Насправді заяви таких, як Лукашенко, – чудова рекомендація для автокефалії Української Церкви. Було би дивно, якби злодії нас хвалили. А ще його заява свідчить, що після звільнення Білорусі від кайданів кривавої лукашенківської диктатури – настане час і автокефалії Білоруської Церкви».
Як бачимо, І. Зоря пов'язує автокефалію Білоруської Церкви зовсім не з бажанням православного народу, а з жаданим падінням режиму О. Лукашенка, який він називає «кривавим». Немає сумнівів, що наступним етапом мають стати патякання про відстоювання автокефалістами незалежності Білорусі (за аналогією з Україною). До президента Білорусі можна ставитись по-різному, але факт залишається фактом: саме при ньому в Білорусі панує мир та згода громадянського суспільства, а от криваві події та заворушення там виникли тоді, коли на сцену вийшли білоруські опозиціонери, які просувають серед інших і ідею автокефалії .
Зоря пов'язує автокефалію Білоруської Церкви зовсім не з бажанням православного народу, а з жаданим падінням режиму О. Лукашенка, який він називає «кривавим».
По-третє, сьогодні дійсно йдеться про те, що православ'я на нашій землі зазнає серйозних загроз і випробувань. Невідомо, чи усвідомлював собі О. Лукашенко, що це за загрози, коли казав, що «нам потрібно зберегти центр нашої цивілізації, центр нашого православ'я», але, по суті, ми зараз спостерігаємо спроби заходу оскаржити цивілізаційний вибір святого князя Володимира. Православ'я зараз перебуває під ударом.
Ні для кого не секрет, що в Україні ПЦУ та УГКЦ прагнуть об'єднання у тій чи іншій формі. Більш од того, сама ймовірна унія між Ватиканом та Фанаром може стартувати саме в нашій країні. У разі створення Білоруської автокефальної церкви Білорусь також була би включена в цей проект. Адже історична уніатська церква, що виникла у 1596 році на Брестському соборі, поширювала свою діяльність на теренах сучасних Росії, України та Білорусі. Відповідно, цей історичний досвід може бути актуалізований сьогодні на користь певних політичних сил та використаний для реалізації чергового уніатського проекту.
Але унія несе в собі загрози не лише суто релігійного характеру. І православ'я, і католицизм сформували у відповідних країнах окремі самодостатні цивілізації, в яких релігійний світогляд накладає відбиток на всі сфери суспільного та приватного життя. Це відбувається навіть і в тих випадках, коли люди вже не вважають себе носіями релігійної свідомості.
І от зараз нам намагаються нав'язати зміну нашої цивілізаційної парадигми, нашого цивілізаційного коду. Це не призведе до того, що ми ментально станемо французами, німцями чи поляками, проте однозначно призведе до того, що ми вийдемо «іванами безрідними», людьми без минулого, а отже, і без майбутнього.
Ось за це збереження нашої національної ідентичності, нашого цивілізаційного коду і йде зараз непримиренна боротьба. Із цим твердженням також не посперечаєшся.
Висновки
У своїй промові О. Лукашенко сказав ще дещо: «Цей рік (2022, – Ред.) буде не простим. Світ зміниться дуже серйозно. Світ зміниться у плані об'єднання народів і держав у союзи». Складається враження, що на нас чекають якісь масштабні події. Не гадатимемо, що це може бути. Але в будь-якому випадку необхідно пам'ятати наступне:
- сувереном влади в Україні є її народ, який і має робити свій вибір;
- християнин за жодних обставин не повинен переступати Заповіді Божі, жодне земне благо не варте того, щоб міняти на нього життя вічне;
- дякування Богу, Який у цей непростий час поставив біля керма Церкви достойних і духоносних пастирів: Митрополита Онуфрія в Україні і Митрополита Веніаміна в Білорусі. Дотримання їхніх закликів та настанов – це запорука того, що нашим народам вдасться уникнути потрясінь і трагічних подій.
Що ж до питання, винесеного у заголовок статті, то не білоруському президентові повертати хоч куди Україну, вибір має зробити сам наш народ. Та обставина, що за три роки, за масштабної підтримки як української влади, так і американських чиновників, проект ПЦУ виявився вельми невдалим, говорить про те, що наш народ цей вибір зробив. І вибір цей – вірність Православ'ю.
Кирило Александров
