Фанар став на шлях визнання македонських розкольників?

16 грудня патріарх Варфоломій прийняв на Фанарі делегацію так званої Македонської Церкви. Чи є це стартом чергового Томоса для розкольників, і як це може позначитися на всьому Православ’ї?

Аналізуючи візит македонських розкольників на Фанар, слід зазначити три моменти:

• Сама делегація була дуже представницькою. Там були «монахи» з чотирьох монастирів «Македонської Церкви», а очолював делегацію «єпископ» Антанійський Парфеній (Фідановський).
• У зустрічі окрім патріарха Варфоломія брав участь і другий за рангом фанарський архієрей митрополит Халкідонський Еммануїл (Адамакіс). Той самий архієрей, який диригував усім процесом легалізації українських розкольників із видачею їм Томоса та безпосередньо очолював так званий «об’єднавчий Собор» 15.12.2018 р., на якому було створено Православну церкву України (ПЦУ).
• Прийом, наданий македонським розкольникам на Фанарі, був дуже теплим. «Святіший Патріарх виголосив відповідне звернення, в якому висловив батьківську турботу про всіх нас і нашу Церкву. Насамкінець ми всі отримали від нього благословення, поцілувавши його святу праву руку», – розповів один із членів македонської делегації.

Хто такі македонські розкольники

Самі македонські розкольники стверджують, що ведуть свою історію від Охридської архієпископії, що існувала у XI-XVIII століттях. Ця архієпископія виникла у 1019 році, коли візантійський імператор Василь Болгаробійця завдав поразки Болгарії та включив її до сфери впливу Візантії. Відповідно, незалежну Болгарську Церкву, яка до цього не тільки мала автокефалію, а й статус патріархії, було скасовано, і на її місці виникла Охридська архієпископія зі статусом автономії у складі Константинопольського патріархату.

Канонічна територія Охридської архієпископії була досить велика, до неї входили Болгарія, Македонія, Сербія, Румунія. Відповідно, при зміні політичних обставин Церкви в цих країнах відокремлювалися від Охридської архієпископії та відновлювали (або отримували) свій автономний чи автокефальний статус. У 1767 р. турецький султан скасував Охридську архієпископію, підкоривши її Константинопольському патріархату як Преспанську митрополію. У 1913 р. єпископська кафедра в Охриді переходить до складу Сербської Православної Церкви, у 1915 р. – Болгарської, у 1919 р. – знову Сербської, у 1941 р. – знову Болгарської, і з 1945 р. і до сьогодні вона перебуває в складі Сербської Православної Церкви.

Як бачимо, історія дуже заплутана, у ній дуже багато зигзагів, на яких можна за бажання спекулювати для задоволення різних політичних амбіцій. Так є історичні підстави говорити, що Охридська архієпископія може виступати як «церква-мати» для Сербської Церкви. Але можна також знайти аргументи для зворотного твердження, що Сербська Церква може бути такою самою «церквою-матір’ю» для Охридської архієпископії, втім, як і Болгарська, у складі якої Охридська архієпископія також була певний час.

Після Другої світової війни Македонія увійшла до складу Югославії, влада якої підтримала ідею створення автономної Македонської православної церкви з центром в Охриді. Однак цьому чинила опір Сербська Церква. Дійти згоди не вдалося, і в 1967 р. було проголошено автокефалію Православної Церкви Республіки Македонія. Її не визнали ні Сербська, ні будь-яка інша Помісна Церква, включаючи Константинопольську.

У 1998 р. була спроба вилікувати македонський розкол. Між представниками Сербської Церкви та македонськими розкольниками розпочалися переговори, які тривали 4 роки та увінчалися підписанням Нішської угоди, згідно з якою «Македонська Церква» отримувала права найширшої автономії у складі Сербської Церкви. По суті, статус «Македонської Церкви» мав бути аналогічним статусу Української Православної Церкви, однак політична влада Македонії, яка прагнула максимально відірвати свою країну від Сербії, не дозволила ієрархам «Македонської Церкви» затвердити Нішську угоду на Соборі.

Зрив Нішської угоди призвів до того, що значна кількість македонських віруючих на чолі з митрополитом Велешським Іоанном (Вранишковським) і більшість монахів вийшли з розколу та відновили спілкування з патріархом Сербським. Організаційно вони утворили Охридську архієпископію, рішення про відтворення якої ухвалила Сербська Церква. На сьогоднішній момент влада Північної Македонії (сучасна назва Македонії) не визнає Охридську архієпископію і навіть кілька разів заарештовувала митрополита Іоанна (Вранишковського). Натомість розкольницька «Македонська Церква» має їхню повну підтримку.

Спроби отримати автокефалію

Відмова Сербської Церкви надати македонцям автокефалію змусила їх шукати інші шляхи для отримання бажаного статусу. У 2005 р. світська влада Республіки Македонія звернулася до патріарха Варфоломія з проханням втрутитися та врегулювати канонічний статус «Македонської Церкви». Але в ті часи патріарх Варфоломій ще дбав про єдність Православ’я і вважав за краще не розпалювати конфлікт. У 2009 р. «Македонська Церква» вирішила перейменуватися та заявила про прийняття історичної назви «Охрідська архієпископія». Тобто офіційна назва стала – «Македонська православна церква – Охрідська архієпископія». Зроблено це було в тому числі й тому, що греки пояснили македонцям, що не потерплять слова «Македонія» ні в назві Церкви, ні в назві самої країни. Пояснюється це тим, що у складі Греції існує область з аналогічною назвою. Македонці довго упиралися, але в 2018 р. все ж таки погодилися перейменувати свою країну в республіку Північна Македонія.

У 2017 р. Синод «Македонської Церкви» зробив досить креативну спробу отримати статус автокефалії. Він звернувся до Болгарської Православної Церкви (БПЦ) з пропозицією визнати її своєю «матір’ю-церквою» в обмін на встановлення євхаристичного спілкування та подальшу автокефалію. Болгари відповіли прихильно, і 27 листопада 2017 р. Священний Синод БПЦ прийняв постанову про те, що у випадку, якщо «Македонська Церква» визнає її «церквою-матір’ю», то БПЦ «зобов’язується надати повне сприяння, клопотання та заступництво перед Помісними Православними Церквами, зробивши все, що необхідно для встановлення канонічного статусу МПЦ». Іншими словами, спробує умовити Помісні Церкви визнати автокефалію македонців від болгар. У БПЦ було навіть створено спеціальну комісію у справі Македонської церкви, а болгарський патріарх Неофіт приймав у себе лідера македонських розкольників.

Проте ця ідея відразу зустріла серйозний опір. Священний Синод Елладської Православної Церкви заявив про неприпустимість втручання Болгарської Церкви в юрисдикцію Сербської Церкви, а Священний Синод Константинопольського патріархату заявив, що розглядає дії Болгарської Церкви як антиканонічні на підставі того, що автокефалію, на їхню думку, може давати тільки Фанар. Болгари відступили і від почесного звання «церкви-матері» відмовилися.

Примітно, що у квітні 2018 р. практично одночасно на Фанарі вели переговори про автокефалію для своїх релігійних проектів і президент України Петро Порошенко й президент Македонії Георге Іванов. Патріарх Варфоломій зустрівся з обома, але вирішив виявити обережність і не діяти одразу на два фронти. Ну і звичайно, Україна для Фанара була куди більш ласим шматком, ніж Македонія. Тож темі автокефалії для П. Порошенка дали на Фанарі зелене світло, а президенту Македонії сказали почекати. Втім, у січні 2019 р. і його, і президента Чорногорії Міло Джукановича, який також просував свій релігійний проект «Чорногорської православної Церкви», обнадіяв так званий екзарх Константинополя в Україні архієпископ Памфілійський Даниїл (Зелінський). В інтерв’ю агентству ВВС він заявив: «Я підтримую тезу про те, що кожен народ, який бажає мати свою православну Церкву, повинен мати право її засновувати і просити її визнання іншими православними Церквами. У тому числі, якщо йдеться про Македонію та Чорногорію».

На початку 2020 р. на Фанар для переговорів прибули екс-прем’єр Північної Македонії Зоран Заєв (сьогодні – знову прем’єр) та виконувач обов’язків прем’єра Олівер Спасовськи.

Вони провели переговори з патріархом Варфоломієм про автокефалію для свого релігійного проекту. У македонських ЗМІ навіть з’явилася інформація, що глава Фанара ухвалив апеляцію «Македонської Церкви» на рішення СПЦ. Проте патріарх Варфоломій не зробив жодних заяв про початок процесу надання македонцям автокефалії.

Цікавий факт – 9 липня 2019 р. російські пранкери Вован та Лексус опублікували запис розмови, в якій вони, представившись представниками Фанара, попросили у Зорана Заєва хабар для патріарха Варфоломія у розмірі 100 тисяч євро для отримання автокефалії Македонської православної церкви. У розмові політик на хабар погодився. З. Заєв підтвердив сам факт розмови, а щодо дачі хабара сказав, що запис змонтовано.

Втручання Фанара в Україні

У 2018 р. Константинопольський патріархат втрутився у церковні справи в Україні, і це кардинально змінило весь розклад. Фанару було дуже важливо запустити процес визнання ПЦУ Помісними Церквами. Для цього американські дипломати (насамперед) та фанаріоти наносили візити до православних країн з метою змусити священноначалля відповідних Помісних Церков прийняти «правильне» рішення. Але крім цього Фанар намагався утримуватися від дій, які могли б бути подразниками у відносинах з окремими Помісними Церквами. Тому тему з автокефалією для Македонської та Чорногорської «Церков» було поставлено на паузу. Крім того, загроза Фанара увімкнути зелене світло автокефальним проектам у Північній Македонії та Чорногорії – це потужний аргумент для тиску на Сербську Церкву в питанні визнання ПЦУ.

За три роки, що минули з моменту створення ПЦУ, цю організацію визнали лише три помісні Церкви: Елладська, Кіпрська та Олександрійська. І то з величезними застереженнями – половина кіпріотських архієреїв ПЦУ не визнала, в Елладській є ієрархи, які дотримуються такої самої позиції. Так звані слов’янські Помісні Церкви здебільшого однозначно заявили про неможливість визнання ПЦУ. За фактом у Православ’ї виник розкол. Найбільш жорстко він проявляється у відносинах РПЦ та Фанара, між якими немає євхаристичного спілкування.

Слід зазначити, що питання визнання чи невизнання ПЦУ не існує саме собою. Воно йде у комплексі з двома іншими питаннями, які просуває Фанар. Це питання визнання за Константинопольським патріархом особливого статусу в Православ’ї та виняткових прав у всій Церкві, а також питання екуменічного об’єднання з Католицькою церквою у найближчому майбутньому. Більшість ієрархів у Помісних Церквах цілком усвідомлюють, що, визнавши ПЦУ, вони тим самим визнають верховенство Фанара в Православ’ї, а визнавши це верховенство, будуть змушені піти за Фанаром у нову унію з католиками.

Зараз Помісні Церкви умовно поділяються на два табори – тих, хто визнав верховенство Фанара (а отже, й легітимність ПЦУ), і тих, хто вважає теорію «перший без рівних» єрессю «константинопольського папізму». В основному це Помісні Церкви, які взяли участь у зустрічі в Аммані у лютому 2020 року: Єрусалимська, Руська, Польська, Сербська, Румунська та Церква Чеських земель та Словаччини. Ці Помісні Церкви становлять приблизно 80% усіх православних віруючих на планеті.

На сьогоднішній день фанаріоти зрозуміли, що вже вичерпали способи тиску на ці Церкви, а отже, час уже переходити до подальших дій, зокрема, до проектів легалізації македонських та чорногорських розкольників.

Позиція Сербської Церкви

Сербська Церква однозначно та послідовно заявляє про невизнання ПЦУ. На початку 2019 р., як повідомила белградська газета «Політика», вона надіслала у всі Православні Церкви листа, що не визнає ПЦУ та вважає єдиним законним Митрополитом Київським Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Онуфрія.

На початку 2021 р. після смерті Сербського Патріарха Іринея Предстоятелем СПЦ став Патріарх Порфирій, який також дотримується цієї точки зору. Ще до свого обрання Патріархом він заявляв: «Ми не визнаємо українських розкольників, що не розкаялися, членами церкви, не кажучи вже про нормальну автокефальну православну церкву».

Цікаво, що вітального листа у зв’язку з обранням йому направив і глава ПЦУ Сергій Думенко, назвавши його своїм «собратом».

Очевидно, якийсь час фанаріоти вичікували, чи не стане новий Сербський Патріарх зговірливішим, ніж його попередник, проте їхні очікування виявилися марними. Отже – настав час діяти і щось вирішувати щодо Македонської та Чорногорської «Церков».

Про те, якою буде реакція Сербської Церкви на визнання македонських та/або чорногорських розкольників, розповів вікарій Патріарха Сербського Порфирія єпископ Моравичський Антоній (Пантелич) на міжнародній богословській конференції в Києво-Печерській лаврі «Соборність Церкви: богословські, канонічні та історичні виміри». Він заявив: «Якщо будуть прийматися якісь рішення щодо Македонії, Чорногорії, то, швидше за все, нас може очікувати таке нещасне явище, яке може розірвати євхаристійне спілкування між Константинополем і Сербською Церквою».

Ця позиція чудово відома патріарху Варфоломію, проте він наважився прийняти представницьку делегацію македонських розкольників на Фанарі.

Як можуть розвиватися події

Як і у випадку з Україною, на позицію Фанара щодо Македонії та Чорногорії переважно впливатиме не релігія, а політика. І за великим рахунком, давати чи не давати македонським та чорногорським розкольникам автокефалію вирішують не на Фанарі, а в надрах американської адміністрації. Однак це рішення все ж таки враховуватиме внутрішньополітичну ситуацію в Північній Македонії та Чорногорії. Вона досить відрізняється. У Північній Македонії влада однозначно підтримує неканонічну Македонську Церкву та активно лобіює отримання нею Томоса від патріарха Варфоломія. Охридська ж архієпископія у складі СПЦ зазнає переслідувань. Виходячи з цих обставин, надання автокефалії Македонської церкви можна визнати вельми ймовірним.

Що ж до Чорногорії, то у 2020 р. партія активного прихильника неканонічної Чорногорської церкви президента Міло Джукановича зазнала поразки на парламентських виборах. Більшість у парламенті та, відповідно, кабінет міністрів сформували партії, які підтримують СПЦ. Прем’єр-міністром, який за Чорногорською Конституцією має реальну владу в країні, став Здравко Кривокапич, який позиціонує себе віруючим СПЦ. Тим не менш, М. Джуканович зберіг за собою посаду Президента країни. Після того, як влада в Чорногорії змінилася, закон, за яким практично вся церковна власність мала бути передана розкольникам, був скасований. Однак сьогодні не можна сказати, що влада однозначно позитивно ставиться до СПЦ. У травні 2021 р. З. Кривокапич в останній момент відмовився підписувати із СПЦ «базову угоду про правовий статус». Сербські ЗМІ висловили думку, що це зроблено під тиском посольств західних країн. СПЦ заявила, що непідписання цієї угоди «є актом відкритої дискримінації».

Виходячи з цього, можна стверджувати, що якщо американським дипломатам не вдасться переконати владу Чорногорії знову повернутися до підтримки проекту автокефалії «Чорногорської Церкви» (в Україні подібний розворот стався), то Томоса для цієї релігійної структури не буде. Якщо ж З. Кривокапич виявить слабкість і підтримає цей проект, тоді з великою ймовірністю за македонськими розкольниками свій Томос отримають і розкольники чорногорські.

Наслідки для Православ’я у разі такого розвитку подій передбачити нескладно. Сербська Церква розірве євхаристичне спілкування з Фанаром, переговори в Амманському форматі отримають новий потужний імпульс для своєї активізації, а ті Помісні Православні Церкви, які ще не визначилися, будуть змушені вирішувати це питання якнайшвидше.