Нові-старі перли Фанара: 5 прикладів неправди

У день святого Миколая за новим стилем патріарх Варфоломій поговорив із українськими журналістами. Розбираємо нові-старі перли глави Константинопольського патріархату та його помічника, який приєднався до розмови. Цитати наводимо згідно з виданням «Суспільне».

Про Томос для України та «Конституцію» Пилипа Орлика

Патріарх Варфоломій постарався представити справу так, що нібито українці протягом багатьох століть намагалися позбавитись церковної залежності від Москви, зверталися за цим до Константинополя, і ось, нарешті, мудра «Церква-мати» відповіла на ці багатовікові сподівання українців і дарувала Томос Україні.

Патріарх Варфоломій: «Питання про автокефалію України виникло не два і не три роки тому – протягом минулих століть українці докладали величезних зусиль, щоб набути власної Церкви, набути самовизначення».

На доказ своїх слів глава Фанара навів цитату з так званої Конституції Пилипа Орлика 1710 року: «Гетьман після звільнення Вітчизни від іга московського має здобути у столиці Апостольській Константинопольській священноначальницьку первісну владу, щоб через неї відновились реляції та послух синівський до згадуваного Апостольського Константинопольського трону, від якого проповіддю євангельської віри вселенської святої та влада удостоїлася зміцнення».

По-перше, поставимо питання: а звідки це патріарх Варфоломій так добре знає цей документ? Чи не вклали в його уста цю інформацію українські переговірники ще часів П. Порошенка? Якщо так, то вони по суті підставили «його божественну всесвятість», оскільки «Конституція» містить багато чого такого, що патріарха Варфоломія аж ніяк не потішить.

По-друге, процитований патріархом Варфоломієм документ не є справжньою конституцією. Навіть на сайті Верховної Ради він озаглавлений як «Договори та постанови прав і свобод військових між Ясновельможним Його милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, та між генеральними особами, полковниками і тим самим Військом Запорізьким з повною згодою з обох сторін». І за назвою, і за змістом він стосується лише відносин гетьмана та козацької старшини.

По-третє, у тексті документа люди, які населяли Україну в ті часи, жодного разу не називаються українцями, а виключно «народом малоросійським».

По-четверте, текст має зобов’язання підпорядкувати Церкву в Україні Константинополю, але немає жодного натяку на бажання цієї Церкви отримати автокефалію.

По-п’яте, буквально декількома рядками вище процитованого патріархом Варфоломієм тексту «Конституції» прямо вказується, що перехід України під владу Москви мав одну єдину мету – збереження Православ’я. Цитата з «Конституції» Пилипа Орлика: «Не є таємницею, що славної пам’яті гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорізьким повстав і розпочав праведну війну проти Речі Посполитої Польської за права та вольності військові, але насамперед за віру святу православну, яка різними тягарями влади польської силувана була до унії з костелом римським. А після викорінення іновір’я з Вітчизни нашої з Військом Запорізьким і народом малоросійським добровільно піддався і перейшов під захист Московської держави з єдиною метою – тільки заради єдиновір’я православного» (хто не вірить – цитата за текстом на сайті Верховної Ради).

Якби українські чиновники дали патріарху Варфоломію прочитати весь текст даного параграфа, а не лише його кінцівку, то глава Фанара просто жахнувся б від того, що цим текстом розбиваються не тільки всі його «томосні» аргументи, а й викривається його нинішній екуменізм. Адже Пилип Орлик, який, до речі, був хрещений у православ’ї, потім окатоличився в єзуїтському колегіумі, потім знову став православним, а наприкінці життя прийняв іслам, і який аж ніяк не симпатизував Московському царству, прямим текстом заявляє, що перехід України під владу Москви, по-перше, був добровільним, а по-друге, мав на меті врятувати Православ’я від унії з католицтвом. Більше того, П. Орлик свідчить, що ця унія насаджувалась в Україні насильно польською владою. Цим ламається вся аргументація Фанара щодо надання Томосу українським розкольникам.

Пилип Орлик прямим текстом заявляє, що перехід України під владу Москви, по-перше, був добровільним, а по-друге, мав на меті врятувати Православ’я від унії з католицтвом.

Про розкол у світовому Православ’ї

Патріарх Варфоломій заявляє, що розколу в Православ’ї немає, і відразу стверджує протилежне: «Наші російські брати кажуть, що стався розкол. Нема розколу. Якщо він і є, то вони (росіяни – Ред.) зробили його, розірвавши спілкування із чотирма Церквами. Ніхто інший не розривав спілкування і не створював розколу в лоні Православ’я».

По-перше, розкол за фактом є, оскільки РПЦ та УПЦ вирішили припинити євхаристичне спілкування з Помісними Церквами, які визнали ПЦУ.

По-друге, вина за цей розкол повністю лежить на Константинопольському патріархаті, оскільки саме він вступив у спілкування з українськими розкольниками.

По-третє, спілкування з Фанаром припинили не лише «російські брати» Константинопольського патріархату, а й УПЦ, а це понад сто архієреїв, близько 13 тисяч священнослужителів, близько 5 тисяч монахів та десятки мільйонів мирян. Це не «російські брати», а народ України, чи принаймні величезна його частина. Саме вони висловили незгоду із діями Фанара в Україні. І рішення священноначалля УПЦ про припинення спілкування – це констатація того факту, що Фанар, прийнявши українських розкольників, сам став на бік розколу.

Цитата з Постанови Собору єпископів УПЦ від 13 листопада 2018 р.: «Собор єпископів Української Православної Церкви вважає, що рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату від 11 жовтня 2018 року стосовно українського церковного питання є недійсними та такими, що не мають жодної канонічної сили. Зокрема, рішення про встановлення юрисдикції Константинопольського Патріархату на території України є наслідком спекулятивного трактування церковної історії. А рішення про зняття анафеми та інших церковних заборон із лідерів розколу та визнання дійсності псевдохіротоній, які були звершені ними під час перебування в розколі, є наслідком спотвореного тлумачення православних канонів. Історія Православної Церкви не знає випадків подолання розколу шляхом його простої легалізації. Прийнявши такі антиканонічні рішення, визнавши розкольників у сущому сані, Константинопольський Патріархат, згідно з церковними правилами, сам став на шлях розколу. У зв’язку з цим, євхаристичне спілкування Української Православної Церкви з Константинопольським Патріархатом на даний час є неможливим і припиняється».

Втім, практично відразу за запереченням розколу в Православ’ї патріарх Варфоломій стверджує, що розкол все ж таки є. Але стверджує лише для того, щоб звинуватити у ньому РПЦ, яка нібито винна у зриві Критського собору 2016 р.

Цитата патріарха Варфоломія: «Цей розкол був започаткований Росією у 2016 році, коли Московська церква, і під її впливом три інші Церкви, не прибули на Святий та Великий Собор на Криті. Ми всі разом готували цей Собор. До січня 2016 року в Женеві, коли ми мали останні збори православних предстоятелів, всі Церкви – і Росія – готували цей Собор. І в останній момент не приїхали росіяни та ще три Церкви».

Це очевидна неправда. Не РПЦ тиснула на Помісні Церкви, щоб ті не їхали на Собор, а навпаки, відмова Антіохійської, Грузинської, Болгарської та Сербської (яка потім все ж таки прибула на Собор) Церков брати участь у соборі змусило РПЦ також відмовитись від такої участі. Аргумент РПЦ був простим і логічним: якщо не вдається забезпечити присутність усіх Помісних Церков, то Собор автоматично втрачає статус всеправославного, а отже, і його рішення не матимуть всеправославного авторитету. У такому разі Собор доцільно відкласти, про що писав Московський Патріарх Кирил до Константинополя. Але Фанар відкладати Собор відмовився. Насправді РПЦ збиралася на Собор, було вже визначено склад делегації, куплено квитки та заброньовано готельні номери.

Проте така аргументація РПЦ навряд чи є безперечною. Набагато вірнішою є позиція Грузинської Церкви (а також окремих ієрархів з деяких інших Помісних Церков), яка відмовилася їхати на Критський собор, аргументувавши це не процедурними моментами, а принциповою незгодою з тим, що у пропонованих Константинополем текстах підсумкових документів Собору містяться догматичні, канонічні. та термінологічні похибки.

Ну і головне – після проведення собору на Криті ми жодного розколу у Православ’ї не спостерігали.

Про мрію росіян

Цитата патріарха Варфоломія: «Мрія наших братів росіян – бути володарями православ’я. Цього ніколи не станеться, тому що Канони Православної Церкви та дії Церкви протягом століть віддали першість Константинополю. Константинополь завжди буде першою Церквою у системі Православних церков, а сестринська російська Церква буде п’ятою».

Перше, що дивує, – це інформованість глави Фанара про мрії архієреїв РПЦ. Він твердо впевнений – «брати росіяни» мріють, скажімо, не про політ на Марс, а про володарювання у православ’ї. Втім, тут, швидше, доречно згадати про народну мудрість, зокрема, про прислів’я «У кого що болить, той про те й говорить».

Складається враження, що тема першості для патріарха Варфоломія те саме, що кільце всевладдя для одного з героїв Толкієна – «моя чарівність».

Якщо простежити за тематикою заяв глави Фанара, то складається враження, що тема першості для патріарха Варфоломія те саме, що кільце всевладдя для одного з героїв Толкієна – «моя чарівність». І таке порівняння тим доречніше, що Толкієнівський Голлум, що володів кільцем, і мав до нього хворобливу пристрасть, кожного підозрював у бажанні ним володіти. У зв’язку з чим доречно помітити:

По-перше, всі суперечки про першість були вирішені самим Господом Ісусом Христом, який сказав своїм апостолам щодо цих суперечок: «І коли був у домі, спитав їх: про що дорогою ви міркували між собою? Вони мовчали; бо дорогою міркували між собою, хто більше. І, сівши, покликав Дванадцять і сказав їм: Хто хоче бути першим, будь із усім останнім і всім слугою» (Мк. 9:33-35).

По-друге, суперечка апостолів про першість – це суперечка людей, ще не освічених Святим Духом про земні інтереси. Після сходження на них Святого Духа в день П’ятидесятниці, такі суперечки стали в принципі неможливими. Їх і не було, про що свідчить історія ранньої Церкви. Відповідно, повернення до подібних суперечок – це повернення до занепалого стану, до старої людини, яка, за словами апостола Павла, підлягає зотлінню (2 Кор. 4:16).

По-третє, патріарх Варфоломій не може навести жодних доказів своїх звинувачень на адресу РПЦ про узурпацію першості. За словами глави Фанара, такими доказами є два факти: неучасть РПЦ у Критському соборі 2016 р. та опір створенню ПЦУ. Однак елементарний здоровий глузд підказує, що це ніяк не доводить прагнення РПЦ до першості.

По-четверте, постійні висловлювання патріарха Варфоломія про те, що, згідно з канонами, він має першість і нікому її не віддасть, якраз і кажуть про те, що канони йому цієї першості не надають. Інакше він просто мовчав би. Наприклад, римський папа не говорить про свою першість у католицтві, тому що канони цієї релігійної організації однозначно закріплюють за ним цю першість.

Про анафему Філарету Денисенку та Макарію Малетичу

Якщо хтось уже не пам’ятає: Філарет Денисенко – це колишній (сам він стверджує інакше) глава Української православної церкви Київського патріархату, а Макарій Малетич – колишній глава Української автокефальної православної церкви, з яких потім було створено ПЦУ.

Цитата патріарха Варфоломія: «В Україні стався розкол через те, що Москва заборонила та піддала анафемі Філарета і Макарія, звідти все й почалося. Коли Україна зажадала автокефалію після здобуття Незалежності як держава, Москва не тільки не дала – вона й не мала права давати її, українці мали для цього їхати до Константинополя, – вони звернулися до Москви і їм не надали автокефалію на початку 90-х років».

Що тут не так?

1. Якщо Філарет був архієреєм, якого в РПЦ заборонили у священнослужінні та наклали на нього анафему, то з Малетичем зовсім інша історія. Він пішов з РПЦ у розкол у 1989 р. як священик. Він ніколи не був архієреєм, і таким не є просто тому, що «хіротонізували» його в УАПЦ у 1996 році люди без єпископського сану. Отже, «прощення» Малетича патріархом Варфоломієм як анафематствуваного архієрея – абсурдно. Малетич – лише заборонений у служінні колишній священик.
2. Патріарх Варфоломій чомусь «забув», що з 1997 року він повністю визнавав анафему, накладену на Філарета Руською Церквою, про що свідчить його лист Патріарху Алексію №282 від 15.04.1997 року: «Щодо анафематствування Філарета (Михайла Денисенка) та Гліба Якуніна, а також щодо виверження зі священного сану та низведення в розряд мирян Валентина (Русанцова), Адріана (Старини) та Йосафа (Шибаєва). Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархію нашого Вселенського престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

У розмові з українськими журналістами голова Фанара розповів, що надіслав листи Макарію та Філарету, пояснивши, що «причини, через які вони були засуджені, не стосувалися віри чи догматики, а були дисциплінарними». Але якщо анафема Філарета була «неправильною», чому з 1997 до 2018 року патріарх Варфоломій просив своїх архієреїв жодного спілкування з анафематствованим Філаретом не мати? Це залишилося загадкою, як і те, чому ці «митрополити отримали прощення».

Якщо анафема Філарета була «неправильною», то чому з 1997 по 2018 рік патріарх Варфоломій просив своїх архієреїв жодного спілкування з анафематствованим Філаретом не мати?

Цитата патріарха Варфоломія: «І Філарет та його соратники були покарані, і звідси почалася велика рана на тілі українського православ’я. Покарані Москвою українці звернулися до Вселенського Патріархату, який із часів Четвертого Вселенського Собору, тобто з п’ятого століття, має право приймати апеляції. Патріархат скористався цим правом, вивчив проблему наших українських братів, пробачив їх, а потім дав те, що просили українці, а саме автокефалію».

Згадавши IV Вселенський собор, глава Фанара очевидно мав на увазі Правило 9, в якому, зокрема, говориться: «Якщо ж на митрополита області єпископ, або клірик, має невдоволення: нехай звертається або до екзарха великої області, або до престола царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться». Фанаріоти тлумачать це Правило у тому сенсі, що взагалі всі суперечки у всіх Помісних Церквах вирішуються у Константинополі як в останній інстанції. Однак це не так. Константинопольські патріархи мали право вирішувати в останній інстанції лише ті суперечки, що виникали всередині Помісної Константинопольської Церкви, а не в інших Помісних Церквах.

Щоб у цьому переконатися, треба прочитати Правило 28 того ж IV Вселенського собору, яке визначає вичерпний список областей, що підпорядковуються Константинопольському престолу: «Тому тільки митрополити областей, понтійські, асійські та фракійські, і такожде єпископи у іноплемінників вищеречених областей, та поставляються від вищереченого святого престолу найсвятіші константинопольські церкви». До того ж не можна собі уявити, щоб клірики, наприклад, Римської Церкви, у першому тисячолітті зверталися за вирішенням своїх суперечок не до Риму, а в Константинополь.

Про візит до України

У серпні 2021 р. патріарх Варфоломій побував з візитом у Києві, був прийнятий найвищими посадовими особами держави та взяв участь в урочистостях з нагоди 30-річчя Незалежності України. Свій візит він оцінив як дуже вдалий. Про те, що це не так, можна прочитати у статті «Візит патріарха Варфоломія: підсумки».

Цитата патріарха Варфоломія: «Усюди, де я ходив, мені дякували за томос про автокефалію… Ще мені сподобалося, що я побачив бажання української держави співпрацювати із православною автокефальною церквою в Україні. Те, що я читаю, що багато громад переходять до автокефальної Православної церкви України, – це ще раз підтверджує, що українці хочуть мати свою православну церкву».

По-перше, чому патріарх Варфоломій, якщо йому всюди, як він стверджує, «дякували за томос про автокефалію», проігнорував багатотисячний мітинг віруючих УПЦ під Верховною Радою, які на нього чекали, щоб у вічі сказати про своє ставлення до цього Томоса? Глава Фанара ганебно проникнув у будівлю з чорного ходу і швиденько поїхав після зустрічі зі спікером Верховної Ради.

По-друге, «бажання української держави співпрацювати з православною автокефальною церквою в Україні» – це не що інше як порушення українською владою конституційного принципу відокремлення церкви від держави, а також яскравий приклад дискримінації УПЦ.

По-третє, згадка глави Фанара про «переходи» громад у ПЦУ просто шокує, оскільки вони здебільшого є звичайними силовими захопленнями. Наприклад, у «Правому секторі» відверто заявили, що вони провели понад 50 таких «переходів». Та й загалом факти захоплень храмів УПЦ настільки численні та чітко задокументовані, що їх уже визнали на рівні ООН, ОБСЄ та інших правозахисних організацій.

І по-четверте, десятки мільйонів українців не хочуть визнавати ПЦУ та зберігають вірність УПЦ. На їхню думку та їхні релігійні права главі Фанара начхати? Адже саме таку лексику він використав, коментуючи те, що у РПЦ його не згадують за патріаршим богослужінням. «Я скажу на це – мені начхати! Так!» – заявив «його божественна всесвятість».

Сумні висновки

Всі ці заяви патріарха Варфоломія свідчать про одне – він продовжує наполягати на своєму небажанні визнавати очевидні речі, а саме:

• Константинопольський патріарх не є главою всієї Церкви і не має жодних виняткових повноважень порівняно з іншими предстоятелями;
• ПЦУ створено незаконно, з порушенням канонів Церкви;
• проект ПЦУ виявився невдалим: його відкидають мільйони українських віруючих, його не визнає більшість Помісних Церков, його супроводжують постійні скандали, пов’язані з негідною поведінкою ПЦУшних «ієрархів»;
• дії Фанара в Україні не вилікували розкол, а навпаки, поглибили його і зробили перспективи його виліковування практично нульовими;
• патріарх Варфоломій приніс в Україну ворожнечу, ненависть, насильство та порушення прав віруючих.

Тому насущним питанням для всієї Церкви стає викриття помилок патріарха Варфоломія, а особливо брехні «константинопольського папізму» на всеправославному рівні та оцінка дій Фанара з погляду православних канонів.