Анафема завдає удару: що означає союз Філарета зі старостильниками Греції

23 жовтня 2021 року «архієрейський собор» УПЦ КП під головуванням Філарета Денисенка прийняв у свою юрисдикцію грецького старостильника «митрополита» Егінського та Пороського Авксентія разом із його єпархією. У «синодальному» рішенні УПЦ КП йдеться про те, що «ця єпархія не належить Елладській Православній Церкві, а є окремою церквою старостильників» та «має 70 священнослужителів, 50 ченців, які трудяться в 10 монастирях». «Митрополиту» Авксентію надали титул Херсонеський та Егінський, і вже наступного дня він «співслужив» Філарету та «єпископату» УПЦ КП у своєму новому статусі.

Ця новина набула величезного резонансу. Для нас, православних, у цьому питанні все ясно – українські розкольники прийняли грецьких. Але для фанаріотів – ні. Тому що Денисенко досі перебуває у складі ПЦУ і є, з погляду Фанара, «канонічним архієреєм». Отже його рішення, тою чи іншою мірою, однозначно позначиться на долі як Фанара, так і всієї Церкви, а не лише на долях різних розкольницьких структур. Чому? Давайте розбиратися.

Розкол у квадраті

Тож хто ж такі грецькі старостильники, представників яких прийняв до складу УПЦ КП Філарет Денисенко?

10 березня 1924 року Архієпископ Афінський Хризостом І (Пападопулос) запровадив у Елладській Церкві новоюліанський календар, або так званий «новий стиль». Це рішення викликало різке неприйняття з боку досить великої кількості грецьких ієрархів, священиків та мирян. Одні з них (радикальніші) вважали, що «новостильники» відпали в розкол. Інші стверджували, що «новий стиль» – це зневажання канонів Церкви. Обидві партії утворили собою «Істинну Православну Церкву», яка у 1937 році таки розкололася на дві гілки: флоринітську (на ім’я засновника гілки митрополита Флоринського Хризостома Кавуридіса) та матфіївську (на ім’я засновника гілки архієпископа Афінського).

Флориніти не говорили, що «новостильники» не мають благодаті, а ось матфіївці не визнавали жодних таїнств Елладської Православної Церкви, а всіх її архієреїв вважали відпалими від Православ’я.

Пізніше, як це водиться у розкольників, флориніти розділилися на кілька нових структур.

Зокрема, 22 жовтня 1985 року з флоринітського «синоду» через відлучення «єпископа» Авксентія Пастраса з’явився так званий «синод Авксентія», а оскільки Авксентій був висвячений єпископами РПЦЗ, то дуже скоро до нього почали переходити приходи руських зарубіжників. Наприклад, у 1986 році з юрисдикції РПЦЗ до Авксентія перейшло 30 парафій та монастирів у США та Франції.

«Синод Авксентія» протягом кількох десятиліть трясли внутрішні чвари. Зокрема, у 90-х роках минулого сторіччя перед ним стояла гостра проблема нестачі «архієреїв». Однак, «висвячувати» їх було нікому, оскільки «єпископи» «синоду Авксентія», які жили не в Греції, відмовилися затверджувати і «хіротонізувати» запропонованих «архієпископом» Максимом (тодішнім главою структури) кандидатів.

Тоді Максим вирішив проблему без їхньої допомоги, а саме – прийняв до себе якогось Димитрія, який називав себе «єпископом» Олександрійського патріархату, спільно з яким і «посвятив» 10 нових «єпископів» для Греції. Цей Димитрій помер за нез’ясованих обставин (прямо на вулиці), і що цікаво – ледве не наступного дня після останньої із зазначених «хіротоній».

Західні «єпископи» цих «рукоположень» не визнали, відкололися від Максима і створили свою «церкву», а Максим довів число своїх «архієреїв» до 16 і склав найбільший на той момент у Греції за чисельністю «архієреїв» синод. Щоправда, крім «єпископів» він не мав жодного «священика» і майже не було «мирян». Ситуація стабілізувалася лише на початку 2000-х років, коли кожен «архієрей» «Авксентіївського синоду» мав кілька парафій у своєму управлінні.

6 грудня 2002 року, після смерті «архієпископа» Максима Валліанатоса, главою цієї розкольницької структури (главою її синоду) став «митрополит» Егінський Авксентій Мартініс. Через 8 років він був зведений до сану архієпископа Афінського і всієї Еллади, а пізніше, буквально через кілька місяців, Авксентій подав прохання про відхід на спокій, який і був задоволений «синодом». Саме цього «ієрарха» 23 жовтня 2021 року прийняв у свою структуру Філарет Денисенко.

Ким є Філарет для ПЦУ та Фанара?

Цей екскурс в історію був потрібний для того, щоб ми зрозуміли – Авксентій ніякого відношення до канонічної Церкви не має. Це розкольник чистої води, в «хіротонії» якого, до речі, брали участь зазначений вище Максим та інші «архієреї», які мають сумнівну канонічну біографію.

Таким же розкольником в очах усього православного світу донедавна був Філарет Денисенко. Вийшовши з Української Православної Церкви, він організував УПЦ КП і в 1997 році отримав анафему від Руської Церкви, визнану всіма Помісними Церквами, у тому числі і Фанаром. Однак у 2018 році патріарх Варфоломій в односторонньому порядку цю анафему «скасував», а Філарет увійшов до складу новоствореної ПЦУ з абсурдним титулом «почесного патріарха» (від якого він, до речі, відмовляється). Іншими словами, в очах Фанара та тих Церков, які увійшли до спілкування з ПЦУ, Денисенко – це канонічний архієрей. І навіть його наступні дії (відтворення розкольницької УПЦ КП) – цього відношення не похитнули. На Філарета не накладали жодних заборон, його канонічний статус з моменту його реабілітації Константинопольською Церквою у 2018 році ніяк не змінився.

Наприклад, вже після того, як Філарет влаштував демарш проти ПЦУ та заявив, що більше не є «архієреєм» цієї структури, Думенко все одно називав його членом своєї організації. Щоправда, у стані «самоізоляції», оскільки «говорити про існування окремої структури Київського патріархату немає потреби, бо ні юридично, ні фактично цієї церкви вже немає – вона лягла в основу єдиної визнаної православної церкви». Так казав Сергій Петрович.

Трохи пізніше той самий Єпіфаній підтвердив, що Денисенко «є ієрархом Православної Церкви України», і для нього створені «всі необхідні умови для подальшого існування як ієрарха». Водночас, Думенко повідомив, що у ПЦУ не звертають уваги «на ті антиканонічні та нікчемні дії», які здійснює «почесний патріарх» Філарет. Тобто не звертають уваги на цілу низку «хіротоній», які на той час уже здійснив Денисенко для відтвореної ним УПЦ КП. Не звертають тому, що він для них – ієрарх ПЦУ, а УПЦ КП – не існує. Те, що Філарет з погляду ПЦУ є її архієреєм, підтверджується і на офіційному сайті думенківців, де одразу після фото Сергія Петровича ми можемо побачити фотографію Денисенка за підписом «почесний патріарх».

Більше того, до нього як до законного архієрея ставилися не тільки в ПЦУ, а й на Фанарі. Наприклад, під час зустрічі з колишнім екзархом Константинопольського патріархату митрополитом Гальським Еммануїлом Філарет Денисенко шанобливо іменувався «ієрархом Церкви України» (Ιεράρχης της Εκκλησίας Ουκρανίας) та «митрополитом Київським».

Іншими словами, для Думенка та його сподвижників Філарет – «почесний патріарх» ПЦУ. Для Фанара – цілком «канонічний архієрей». УПЦ КП для них взагалі не існує.

Тоді до кого почесний патріарх і колишній митрополит Київський Філарет приєднав цілу розкольницьку єпархію грецьких старостильників?

Відтепер як мінімум одну групу розкольників з Греції і фанаріоти, і архієпископ Елладський Ієронім просто зобов’язані вважати канонічними і такими, що перебувають у спілкуванні з Церквою.

Як грецькі розкольники стали «канонічними» членами ПЦУ

За логікою всього вищевикладеного, якщо Філарет – канонічний єпископ, то в нас немає жодних підстав вважати тих, кого він прийняв у «євхаристійне спілкування» неканонічними. Тобто відтепер як мінімум одну групу розкольників з Греції і фанаріоти, і архієпископ Елладський Ієронім просто зобов’язані вважати канонічними і такими, що перебувають у спілкуванні з Церквою.

Тому що, з погляду перекрученого Фанаром канонічного права, дії Філарета заперечити фактично неможливо. Для Константинопольського патріархату, ПЦУ, частини Елладської, Кіпрської та Олександрійської Церков – Денисенко ні під забороною, ні тим більше під анафемою не перебуває. Тоді на якій канонічній підставі фанаріоти і ті, хто з ними можуть вважати його спільне служіння з Авксентієм таким, що «не має сили»? Ні на якій.

На якій канонічній підставі вони можуть вважати, що Авксентій, який послужив із «законним єпископом» ПЦУ, не є таким самим «законним єпископом»? Ні на якій.

Хто відповість за Філарета?

Якщо Філарет, як стверджує Єпіфаній, є членом ПЦУ, то хто має відповідати за його дії? За логікою – Думенко і винен. І в першу чергу, він повинен пояснити предстоятелю Елладської Церкви архієпископу Ієроніму, як вийшло, що розкольники з Греції співслужили архієрею його структури. А прецеденти пояснень є.

Наприклад, коли у «богослужінні» ПЦУ 26 травня 2019 року у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі взяв участь «архімандрит» із так званої Чорногорської церкви Боян Бойович, Єпіфаній особисто вибачився перед Сербською Церквою за співслужіння з розкольником. Тоді, два роки тому, він відправив свого найближчого співробітника Євстратія Зорю до Чорногорії – з листом до митрополита Амфілохія. І все для того, щоб вибачення виглядали не протокольними, а щирими. Більше того, у співслужінні з розкольником виправдовувалися навіть фанаріоти (там був і Еммануїл Гальський), а «покаяний» лист від Думенка до Сербської Церкви був написаний за прямою вказівкою з Фанара. Така «пробачна» активність пояснюється тим, що фанаріоти тоді ще не залишили надій на визнання ПЦУ Сербською Церквою.

Чому ж Думенко не біжить до архієпископа Ієроніма з поясненнями та вибаченнями? Та тому, що з греками питання визнання «вирішено», і можна не морочитися «якимись» канонами чи церковними традиціями – і так зійде.

Чому ж Думенко мовчить зараз, коли його «єпископ» співслужив із розкольниками з Греції? Чому не біжить до архієпископа Ієроніма з поясненнями та вибаченнями? Та тому, що з греками питання визнання «вирішено», і можна не морочитися «якимись» канонами чи церковними традиціями – і так зійде.

Що далі?

І ось тут і потрібно поставити найголовніше питання – а що далі? Адже, по суті, якщо ні ПЦУ, ні Фанар ніяк не відреагують на дії Філарета, вдавши, що «нічого не було», інші Церкви навряд чи заплющать на це очі.

Тому що Денисенко не зупиниться і й надалі «приєднуватиме» до себе різних розкольників, які тією чи іншою мірою присутні чи не в кожній Церкві. І може статися, що всі ці групи через Філарета намагатимуться отримати хоч якийсь «канонічний статус». Отже, в Церкві почнеться справжній канонічний хаос, бо межі брехні та Істини будуть просто знищені. Адже будь-який самозванець, що натягнув рясу та панагію, послуживши з Філаретом, вимагатиме канонічного визнання та євхаристійного спілкування.

Окрім еклезіологічної цілісності зникне й необхідність покаяння для розкольників, які бажають повернутися до Церкви. Навіщо їм тепер каятися, якщо є Фанар, вибачте, Філарет? А якщо так, то розкольники, навіть увійшовши до Церкви, продовжать дробитися, але тепер будуть мучити не один одного, а Тіло Христове. І що найстрашніше – жодних бар’єрів та обмежень, здатних зупинити їх, вже не буде. Адже якщо немає канонічного права, то немає жодних правил.

У Церкві розпочнеться справжній канонічний хаос, бо межі брехні та Істини будуть просто знищені. Адже будь-який самозванець, що натягнув рясу та панагію, послуживши з Філаретом, вимагатиме канонічного визнання.

По суті, знявши анафему з Денисенка, патріарх Варфоломій відкрив «скриньку Пандори» і випустив вірус, який підриває основи церковності взагалі. Єдиний вихід із цієї ситуації для нього – це анафема Філарету. Але чи піде на цей крок Константинопольський патріархат? Навряд чи.

По-перше, тому що на Фанарі не звикли виправляти свої помилки. Адже анафематствувавши Денисенка, фанаріоти визнають правоту Руської Православної Церкви. Визнають, що анафема Михайлу Антоновичу була дана не з політичних причин, а з канонічних і еклезіологічних причин. Отже, і повернутися до Церкви колишній митрополит Київський міг лише канонічним шляхом, а не розчерком пера. Тобто через покаяння. І якщо цього канонічного шляху не було, то звідси випливає «друге».

По-друге, анафематствувавши Денисенка, Фанар поставить під сумнів весь проект ПЦУ. Тому що виявиться, що головний ідеолог та ініціатор Томоса – це професійний розкольник, який досягає лише однієї мети – влади. Виявиться, що його було прийнято у спілкування з Константинопольським патріархатом не на підставі канонів, а зовсім з інших причин. А значить і ПЦУ – неканонічне утворення, бо почало своє існування з неканонічного рішення – зняття анафеми з Денисенка.

Якщо анафема з Денисенка знята неправомірно, то хто такі тоді Сергій Думенко, Іван Зоря та інші хлопці з панагіями, «висвячені» людиною, відлученою від Церкви?

По-третє, якщо анафема з Денисенка знята неправомірно, то хто такі тоді Сергій Думенко, Іван Зоря та інші хлопці з панагіями, «висвячені» людиною, відлученою від Церкви?

Одним словом, як би ситуація зараз не обернулася, ні для Фанара, ні для ПЦУ вона не може бути сприятливою. Запитань занадто багато, а відповіді на них поки що немає. Точніше, є одна, але в Стамбулі її не чують. Ця відповідь – канони Церкви. Ті самі, що були знехтувані як Філаретом, так і Фанаром. Якщо не повернутися до них, знехтувавши свою гордість і «привілеї», то неминучий ризик сповзання в анархію та хаос, що призведе не лише до знищення канонічного права, а й до розмивання кордонів Церкви.

І все це може дуже сумно закінчитися для самого Константинопольського патріархату.