УПЦ та політики: Неочевидні висновки з Великого хресного ходу 2021
Під час Великого хресного ходу ми бачимо деяких політиків поруч із Предстоятелем. Як до цього ставитися і як Церкві будувати з ними стосунки?
Після Великого Хресного ходу 2021, що зібрав 350 тисяч вірян, експертами та аналітиками було написано і висловлено багато правильних і логічних висновків, суть яких зводилася до того, що Церква показала здатність захищати свої права і що реалізація нинішньої антицерковної політики не буде для влади легкою прогулянкою. Однак більш спокійні і вдумливі міркування можуть призвести також і до інших висновків, не настільки очевидних, як ті, що позначені вище.
Зараз, коли минув деякий час і перший захват від Великого хресного ходу минув, пропонуємо поговорити про те, з якого боку може виходити загроза для Церкви, чому вона може бути більш істотною, ніж антицерковні закони і захоплення храмів. Хоча, повторимося, ці висновки – очевидні.
З року в рік уважний спостерігач може помітити, як під час Великого хресного ходу поруч із Блаженнішим Предстоятелем УПЦ з Володимирської гірки до Києво-Печерської лаври йдуть відомі українські політики. Когось із них ми постійно бачимо в храмах на богослужіннях, інші воліють демонструвати свою релігійність там, де є об'єктиви ТБ-камер і увага ЗМІ.
Що криється за таким «хрестоходінням» на чолі ходи поруч із Предстоятелем? Щире вираження православної віри і демонстрація своєї вірності УПЦ? Виконання релігійного обов'язку? Чи піар-хід, робота на електоральному полі і спроба пов'язати вірян зі своєю політичною силою?
Неочевидний висновок перший: не тільки релігійність
Ризикнемо припустити, що все це разом взяте. Певний піар також має місце. Адже якщо б у політиків був тільки щирий намір помолитися за Україну, пройти разом із іншими людьми Хресним ходом, стати одним із 350 тисяч хрестоходців, то вони б не шукали собі місце поряд із Блаженнішим Онуфрієм, а просто йшли б у рядах простих людей, там, де немає об'єктивів телекамер і фотоапаратів. У повній відповідності з заповіддю Христовою: «А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно.» (Мф. 6:5-6).
Святоотцівське вчення про боротьбу з пристрастями говорить про те, що навіть зовні найпристойніші вчинки можуть бути в основі своїй гріховними.
Звичайно, хресний хід не передбачає буквальне виконання цих слів, але, тим не менш, будь-яка людина, відома і невідома, може постаратися зробити так, щоб її під час хресного ходу бачив переважно один Бог, а може – щоб її бачили ще й журналісти, телевізійники. Тому для політиків хода поруч з Предстоятелем УПЦ – це не тільки вираження релігійності, а й щось більш земне.
Однак про те, в якій мірі для кожного окремого політика це піар чи ж щира віра знає лише один Бог. Часто навіть сама людина може помилятися в оцінці своїх думок, почуттів і намірів. Святоотцівське вчення про боротьбу з пристрастями говорить про те, що навіть зовні найпристойніші вчинки можуть бути в основі своїй гріховними. Найдобріша справа може бути поставлена людині в гріх, якщо після неї вона стане пишатися і милуватися своєю уявною чеснотою.
Народне прислів'я також свідчить, що добрими намірами буває вимощена дорога в пекло. Про те, як це може відбуватися, поміркуємо нижче.
Неочевидний висновок другий: віряни як політичний ресурс
Першим, хто грубо «спалився» на цій темі, був скандально відомий народний депутат Ілля Ківа. Не встиг ще завершитися Великий хресний хід, як він заявив: «Запам'ятайте тих, хто сьогодні прийшов на хресний хід, а найголовніше – їх кількість! Саме ці люди прийдуть зносити до чортів собачих злочинну владу Зеленського вже цієї осені! Вважайте, сьогодні була репетиція!»
І отримав не менш оперативну відповідь речника УПЦ протоієрея Миколая Данилевича. «Віруючі УПЦ не збираються робити переворот або новий майдан в країні і скидати Президента В. Зеленського ні восени, ні наступної весни», – написав на своїй сторінці в Фейсбук речник УПЦ.
Якщо розглядати дані заяви по суті, то вони виглядають наступним чином: І. Ківа, відомий своєю критикою Зеленського, по-панібратськи записав сотні тисяч віруючих Церкви в свої «союзники» і вирішив, що УПЦ візьме участь у захопленні влади в країні (під Ківиним, треба розуміти, керівництвом).
Дати «від воріт поворот» І. Ківі було легко, адже твердження про участь Церкви у держперевороті абсурдне саме по собі. До того ж Ківа – це людина, яка буквально кілька років тому заявляла наступне: «Сьогодні, вийшовши з церкви, відчув бажання звільнити Києво-Печерську Лавру від московських фсбшних упирів в рясах, які захопили і ґвалтували її, повернути святиню українському народу. Упевнений, із звільненням і поверненням Лаври почнеться відродження й визволення української землі».
Але чи буде так само легко Церкві відмовити в будь-яких проханнях набагато більш порядним і розумним людям, які є віруючими УПЦ і надають їй реальну підтримку?
Адже є політики, які є доцентами Київської Духовної академії і семінарії УПЦ, підтримують фестивалі православного кіно; активно займаються благодійністю, займаються опікою дитячих будинків і т. д. Багато мають церковні ордени і медалі.
А Вадим Новінський з благословення Митрополита Онуфрія до 2020 року прийняв сан священнослужителя.
Немає нічого поганого в тому, щоб віруючі люди бачили, хто з політиків підтримує істинну Церкву, а хто розкольників і тих, хто голосував на виборах, враховуючи цей момент. Це цілком логічно, але логіка ця земна, людська.
Безумовно, всі ці люди роблять добро для Церкви, борються з антицерковними законами у стінах Верховної Ради і так далі. За їхні гроші побудовано багато храмів, облагодіяні багато сімей, вилікувано багато хворих. Честь їм, хвала і многая літа! Але разом з тим, вони займаються політичною діяльністю, борються за владу, беруть участь у виборах та інших формах політичної боротьби. І в них вільно чи мимоволі виникає спокуса використовувати свою істинну або зовнішню церковність, довіру віруючих, як піар, як певний ресурс у політичній боротьбі.
Повторимо, якби цієї спокуси не було, ми б не бачили їх поруч з Блаженнішим Онуфрієм або іншими архієреями на хресних ходах, урочистих богослужіннях чи інших церковних заходах, а їх благодійна діяльність не була б проілюстрована фотографіями на партійних сайтах.
Саме по собі все це не є ні гріховним, ні осудливим. Це просто земне, житейське. Так, все це не виставляється демонстративно напоказ (сподіваємося, що так), просто йде інформування людей про того чи іншого політика, але ж Господь заповідає все робити трохи інакше: «Дивіться, не творіть милостині вашої перед людьми з тим, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного» (Мф. 6:1).
Знову ж, немає нічого поганого в тому, щоб віруючі люди бачили, хто з політиків підтримує істинну Церкву, а хто розкольників. А відповідно – враховували б цей момент при голосуванні на виборах. Це цілком логічно, але логіка ця земна, людська і веде вона до того, що ці політики може бути від цього і виграють, але справа Христова на землі від цього страждає. Звідси...
Неочевидний висновок третій: асоціація Церкви з певними політичними силами
П. Порошенко, В. Зеленський, Д. Шмигаль і багато інших політиків і вищі держчиновники підтримуючи Православну церкву України демонструють свою солідарність саме з цією релігійною організацією. А тим самим, хочуть вони того чи ні, асоціюють з ПЦУ свої політичні сили. Все це вміло розкручується ЗМІ, і в результаті в суспільстві формується стереотип, згідно з яким так звані патріоти, прихильники «європейського вибору», прихильники певних політичних партій не можуть бути вірними УПЦ, вони можуть реалізовувати свою релігійність тільки в ПЦУ, або в крайньому випадку в Українській греко-католицької церкві. Цей стереотип є в корені своєму невірним, але він існує. «Кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мф 22:21), – сказав Господь, але в українському суспільстві сформовано інший стереотип: в ПЦУ ходять «патріоти», а в УПЦ – «ватники».
І звичайно ж, така діяльність вищезгаданих політиків є деструктивною для релігійної свідомості суспільства. Але і політики, які підтримують УПЦ, по суті ллють воду на той же млин. Вони вільно чи мимоволі сприяють асоціації УПЦ зі своїми політичними силами і навпаки.
В Церкві є місце всім, незалежно від політичних переваг. А демонстративна підтримка певних релігійних організацій певними політичними силами робить цю істину неочевидною в очах дуже багатьох громадян.
Ось і виходить, що релігійний вибір часто в свідомості людей підмінюється вибором політичним. Поділи за політичними симпатіями проектуються на релігію, і Церква виявляється залученою в ті політичні поділи, які існують у суспільстві, в той час як Церква повинна бути вище цих розділень.
В Основах соціальної концепції РПЦ про це сказано досить чітко: «Єдність Церкви як таємничого тіла Христового (Єф. 1. 23), від неушкодженого буття якого залежить вічне спасіння людини, є для неї найвищою цінністю. <...> Перед обличчям політичних розбіжностей, протиріч і боротьби Церква проповідує мир і співпрацю людей, що дотримуються різних політичних поглядів. Вона також припускає наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру та мирян, за винятком таких, які явно ведуть до дій, що суперечать православному віровченню і етичним нормам церковного Переказу».
Іншими словами, у Церкві є місце всім: і демократам, і монархістам, і соціалістам, і всім іншим. А демонстративна підтримка певних релігійних організацій певними політичними силами робить цю істину неочевидною в очах дуже багатьох громадян.
Неочевидний висновок четвертий: асоціація Церкви з владою
Знову ж таки цитата з Основ соціальної концепції: «В історії Церкви маємо чимало випадків загальноцерковної підтримки різних політичних доктрин, поглядів, організацій і діячів. У ряді випадків така підтримка була пов'язана з необхідністю відстоювання насущних інтересів Церкви в крайніх умовах антирелігійних гонінь, руйнівних і обмежувальних дій іншославної і іновірної влади».
Найсвіжіший приклад – це ситуація в Чорногорії, де Сербська Православна Церква, саме існування якої було поставлено під загрозу, змушена була закликати своїх прихильників голосувати на виборах за противників тих політичних сил, які проводили антицерковну політику. В результаті до влади прийшли опозиційні на той момент партії, які скасували найбільш одіозні пункти антицерковного закону, хоча далеко не всі.
У короткостроковій перспективі Церква виграла, але концептуально – програла. Цей програш полягав у тому, що в очах багатьох громадян Чорногорії Церква стала сприйматися не стільки як сакральна сутність, як різновид суспільно-політичної організації, яка бере участь у політичній боротьбі і отримує від цієї боротьби дивіденди або збитки.
Церква веде людей в Царство Небесне, але це умоглядно і не настільки очевидно, а політичні перемоги – ось вони, перед очима.
В Україні вже прозвучали натяки на те, що УПЦ може запозичити приклад Чорногорії. У лютому 2021 р. речник УПЦ протоієрей Микола Данилевич в передачі «Право на віру» YouTube-каналу «Перший Козацький» сказав: «Нас приємно здивувала реакція православних в Чорногорії. Уявіть собі: половина населення Чорногорії вийшла на вулиці міст і сіл. <...> У нас теж багато вийде. Кожне неділю храми нашої церкви відвідує близько 2 млн. населення як мінімум, у великі свята і більше. Думаю, що на вулиці міст може вийти приблизно така ж кількість людей, якщо буде в цьому необхідність. Тому ми приймаємо і з цікавістю дивимось на досвід Сербської церкви і православних чорногорців у відстоюванні своїх релігійних прав».
Дійсно, спокуса велика: на чергових (або позачергових) виборах потужно підтримати церковним ресурсом політичні сили, лідери яких ходять у хресній ході поруч з Блаженнішим Онуфрієм, сприяти тому, що вони прийдуть до влади, а потім мати з цього припинення тиску на Церкву, скасування антицерковних законів та інші «плюшки».
Але, по-перше, існує ризик того, що незважаючи на церковну підтримку дані політичні сили зазнають поразки і замість припинення гонінь послідує їх значне посилення. А по-друге, в разі перемоги в суспільній свідомості міцно закріпиться наратив: Церква веде до земного царства, до політичної перемоги. Це мабуть і відчутно. Так, Церква говорить, що веде людей в Царство Небесне, але це умоглядно і не настільки очевидно. А політичні перемоги – ось вони, перед очима.
Перемога «процерковных сил» (назвемо це так) також неминуче призведе до того, що до Церкви потягнуться люди, які будуть бачити в Ній спосіб домогтися певних посад, або завести корисні ділові зв'язки, або отримати інші життєві вигоди. Звичайно, в деякій мірі це було завжди в церковній історії, навіть в часи гонінь, як не дивно це звучить. Але в часи зовнішнього благоденства і прихильності з боку влади, кількість таких людей зростає просто у величезній кількості. І це часом виявляється для Церкви більше згубним, ніж зовнішній тиск.
Висновок п'ятий, на цей раз цілком очевидний: Церква не від світу цього
Процитуємо знову Основи соціальної концепції: «Церква — не від світу цього, так само, як її Господь, Христос — не від світу цього. <...> Церква покликана діяти в світі за образом Христа, свідчити про Нього і Його Царстві». Відповідно все, що сприяє цьому свідченням повинно прийматися, а все, що перешкоджає – вимкнені. Залучення Церкви у політику тим чи іншим чином явно перешкоджає місії Церкви на землі, але історія показує, що уникнути цього повністю найчастіше не вдається.
«Церква, будучи тілом Боголюдини Христа, богочеловечна. Але якщо Христос є досконалий Боголюдина, то Церква ще не є досконале богочеловечество, бо на землі вона воинствует з гріхом, і її людство, хоча внутрішньо і з'єднане з Божеством, далеко не в усьому Його виражає і Йому відповідає» (Основи соціальної концепції).
Церква не може заборонити будь-кому йти поруч зі священноначалієм у хресних ходах, не може заборонити розміщувати інформацію про благодійних акціях політиків на сайтах політичних партій, не може відмежуватися від своїх віруючих на тій підставі, що вони займаються політикою або бізнесом. Але разом з тим, Церква може виробити певний кодекс поведінки своїх віруючих, які займаються політикою, визначити допустиму ступінь демонстрації політиками своєї прихильності, прокреслити червоні лінії за які не повинні заходити такі політики.
І все це краще всього зробити зараз, коли Церква перебуває в немилості у можновладців, тому, що коли/якщо політична ситуація зміниться у більш сприятливу для Церкви бік, то може стати пізно.
Церковь не может запретить кому-либо идти рядом со священноначалием в крестных ходах, не может запретить размещать информацию о благотворительных акциях политиков на сайтах политических партий, не может отмежеваться от своих верующих на том основании, что они занимаются политикой или бизнесом. Но вместе с тем, Церковь может выработать некий кодекс поведения своих верующих, занимающихся политикой, определить допустимую степень демонстрации политиками своей приверженности, прочертить красные линии за которые не должны заходить такие политики.
И все это лучше всего сделать сейчас, когда Церковь находится в немилости у власть имущих, потому, что когда/если политическая ситуация изменится в более благоприятную для Церкви сторону, то может стать поздно.
