Чи скасовує війна євангельські заповіді?
«Священики» ПЦУ дозволяють собі матюкатися в прямому ефірі, «ієрархи» виправдовують це тим, що в Україні – війна, а євангельського ідеалу на землі немає. Це правильно?
Заступник голови Управління соціального служіння та благодійності ПЦУ «священик» Сергій Дмитрієв в ефірі «5 каналу» вжив матюк по відношенню до президента РФ Путіна.
Про цей факт з гордістю повідомило одне з видань ПЦУ – «Релігійна правда», а «єпископ» цієї структури Гавриїл Кризина поділився цією публікацією на своїй сторінці Фейсбук. В коментарях Кризина заявляє, що «позиція капелана ПЦУ незвична», але оскільки переважна більшість українців (як вважає «ієрарх» ПЦУ) з Дмитрієвим згодні, то саме так християни повинні реагувати на реальних ворогів України».
Загалом-то, для сучасних патріотичних кіл ситуація не нова. Матюки-кричалки по відношенню до президента сусідньої держави стали нормою не тільки для українських публічних особистостей, але навіть дипломатів найвищого рівня. Але чи можуть в цьому брати участь представники релігійної структури? Адже гріх лихослів'я досі ніхто не відміняв навіть у «патріотичній церкві». Але й мат у прямому ефірі – далеко не останнє дискусійне питання в ПЦУ. Відштовхуючись від ситуації з Дмитрієвим, Гаврило Кризина у спілкуванні зі своїми підписниками обґрунтував нову ідеологію – мовляв, якщо священик побував на війні, то він має моральне право ненавидіти, тому що «на жаль, війна завжди несе негатив у життя людей (і священиків – бо вони люди)», а «євангельського ідеалу на землі немає». На думку Кризини, «у капеланів, які пізнали реальні жахи російської агресії, немає дипломатії і лукавства: вони називають біле – білим, а чорне – чорним. Війна є війна...».
Така позиція обурила багатьох користувачів Фейсбуку. У коментарях під постом «ієрарха» ПЦУ один з вірян написав, що «є межі дозволеного, є аксіома – що можна, а що ні». Інший коментатор зазначає, що слова Дмитрієва – це «дикість», тому що «незалежно від значення політичних лідерів для кожного такі висловлювання ганебні, навіть для вихованої світської людини». Кризині й іже з ним навіть спробували нагадати, що взагалі-то Христос говорив про інше, а Заповіді Блаженства – не про ненависть до ворогів, а про те, що християнин повинен бути миротворцем. На всі ці аргументи «ієрарх» ПЦУ відповідав одним: «А ви там (тобто в зоні АТО, – Ред.) були?». Якщо ні – значить ви «диванний експерт», і, отже, не маєте права судити «капелана» ПЦУ.
Чи слід послідовнику Христа намагатися по Його слову любити своїх ворогів, чи сучасний світ диктує свої закони, в яких немає місця заповідям Спасителя?
На це Кризині з іронією відмітили, що Спаситель не був «на передовій на сході», бо, побувавши там, за логікою ПЦУ, «Він би по-іншому сформулював заповіді блаженств». Наприклад так: «Блаженні, хто був на передку на сході, яко тих попередні заповіді не стосуються». Дивно, але Кризина на це зауваження не відповів. Але в будь-якому випадку, ця дискусія ставить перед християнином дуже важливе запитання – чи потрібно послідовнику Христа намагатися по Його слову любити своїх ворогів, чи сучасний світ диктує свої закони, в яких немає місця заповідям Спасителя?
Путін – настільки «ворожий ворог», що його похвально ненавидіти?
В дискусії про допустимість (і навіть позитивність) ненависті до ворогів брав участь не тільки Кризина, але й інші «священнослужителі» ПЦУ. Один із них, який називає себе «ієромонахом Герасимом», заявив, що «Путін вбивця і маніяк», а раз так, то «це для нього ще слабенько сказано». Більш того, на думку Герасима, «взагалі, це не слова священика, а цитата. Він просто процитував народну творчість. А там, яка вже є, та творчість. Що заслужив від нашого народу, ну, то те і має».
Інший «священнослужитель» ПЦУ, Тарас Іванюк, у відповідь на слова, що навіть капелан повинен «просіювати» свої слова і думки, написав, що «треба трошки потрапити під кулі, тоді і сито стане добрим».
Ще один чоловік, який вказав у своєму профілі в якості місця роботи «ПЦУ», заявив, що матюк по відношенню до глави РФ – це «комплімент», бо «не одна мама, дружина, бабуся прокляли». Доказом допустимості подібних виразів, на думку представника ПЦУ, служать стіни Михайлівського монастиря, де вказані імена загиблих на Донбасі українських солдатів. «І ви ще пишете і судите священика нашої церкви за те "криве" слівце?... Гнати в шию тих, хто ще підтримує гидоту, і МП. Україні – українське! Ми єдина нація, єдина країна, єдиний народ», – з обуренням написав він.
Адже проблема не в особистості Путіна. Точно так члени ПЦУ ненавидять досить багато людей: громадян РФ, «лугандонів», «сепарів» і «вату», та і своїх сусідів, вірян Української Православної Церкви. Всі вони підпадають до категорії ворогів із гасла «Слава нації – смерть ворогам».
Думається, саме з цієї причини ніхто з офіційних спікерів ПЦУ на витівку Дмитрієва не відреагував. А зовсім не тому, що не помітили. Лихослів'я по відношенню до «ворогів» у членів цієї релігійної структури на кшталт якоїсь почесної бравади.
Згадаймо, що зовсім недавно ПЦУ заборонила на місяць у служінні, а також заборонила публічно висловлюватися одному з найвідоміших своїх спікерів – «священику» Олександру Дедюхіну. Заборонила за те, що той дозволив собі образливо висловитися про жінок, що бажають позбутися дитини за допомогою аборту. У ПЦУ висловлювання Дедюхіна визнали такими, що принижують людську гідність, розпалюють ворожнечу в суспільстві на політичному ґрунті, суперечать фундаментальним принципам християнської моралі й етичним нормам православної аскетики, завдають шкоди авторитету Православної Церкви України».
Виходить, критика абортів «суперечить фундаментальним принципам християнської моралі», а лихослів'я в прямому ефірі – ні? Чому? Та тому, що сказані по відношенню до людини, яку в організації Думенка вважають ворогом. Це як в тому анекдоті, в якому кожен справжній українець повинен вбити синичку і москаля. Згідно зі сценарієм, слухач повинен запитати – «а синичку за що?». Адже вбити москаля – це само-собою зрозуміло, а тому дуже смішно. Так і тут. Ображати жінок, охочих зробити аборт, не можна, а Путіна – можна, і навіть похвально. Бо – війна.
Тому, думку всіх цих людей, що називають себе «священиками», не можна називати строго суб'єктивною. Ні, вони транслюють своїм парафіянам загальну позицію керівництва ПЦУ, а також виражають ту атмосферу, яка панує в цій релігійній структурі. Ось тільки наскільки така позиція наближає членів цієї структури до Христа?
Гріх лихослів'я – вже анахронізм?
Інколи священики приходять на ефіри світських каналів, де хочуть бути сучасними і говорити з аудиторією «її мовою». Яніна Соколова чесно попередила Дмитрієва: «Ви прийшли до нас на ефір, в якому використовується нецензурна лексика. А як Церква ставиться до того, що люди по потребі використовують мат»? І підкреслимо наступне, абсолютно пряме запитання журналістки: «Це гріх»?
Як реагує на це Дмитрієв? Він не говорить прямо, але відповідає запитанням на запитання – мовляв, а слово «сволота» – лайливе чи ні? Іншими словами, «священик» ПЦУ дає зрозуміти аудиторії: у маті нічого поганого немає. І конкретно підтверджує це своєю «коронною» фразою в кінці ефіру.
А між тим, Церква зовсім однозначно трактує як гріх лихослів'я, який серйозно шкодить душі християнина. В Посланні до Ефесян апостол Павло пише: «Ніяке гниле слово нехай не виходить з уст ваших, а тільки добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує. І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день відкуплення» (Єф. 4: 29-30). І це не просто слова. Лихослів'я називають «антимолитвою». Священик Олександр Шумський одного разу розповідав:
«Якось я одному сквернослову сказав: "Ось ти можеш годинами лаятися матом, не відчуваєш ніяких труднощів, щоб ці слова вимовляти. А спробуй хоча б одну хвилину говорити: "Господи, помилуй!" Два слова – всього одну хвилину!" І він не зміг. Він розлютився і ще мене облаяв матом після цього. Ось такий сумний експеримент. Попроси людину пару хвилин замість лихослів'я помолитися – хоча б на спір. Адже не вимовить навіть коротку Ісусову молитву. Буде ще злитися і полізе битися. Неможливо матюкатися і молитися»!
Християнство і любов до ворогів
Цитувати всі агресивні слова і вирази, які звучать із вуст «духовенства» і «ієрархів» ПЦУ, немає сенсу – їх занадто багато. Питання в іншому – чи можна їх якось виправдати? Війною, іменами загиблих, перебуванням на передовій, ще чимось? Чи можна банально списати на «війну» прояв звірств і мародерство? Чи потрібно християнину зберігати свою совість чистою навіть під час бойових дій? Чи можна опускатися до нецензурних слів і виразів тільки тому, що «війна»?
Можливо, Спасителю потрібно було вчити народ пісні «Ла-ла-ла, Понтій Пілат – х*ло»?
Вчення Ісуса Христа, саме Його життя і особистість – не про ненависть до ворогів, а... про любов до них (Лк. 6: 35). Адже чи так принципово відрізнявся час земного життя Спасителя від сучасності, хоча би в очах нинішнього українського патріота? Євреї тоді були під римською окупацією і прагнули до незалежності. Можливо, Спасителю потрібно було вчити народ пісні «Ла-ла-ла, Понтій Пілат – х*ло»? Іудеї і фарисеї не раз шукали смерті Христа. Може, Йому варто було навчити такої пісні апостолів, де б поносили первосвященика? Нічого подібного ми не бачимо. Спаситель вчить християн: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто ображає вас і гонить вас» (Мф. 5, 44). Насправді, це дуже сильні і дуже страшні слова. Тому що мало в кого з нас виходить виконувати їх. Але християнин, як мінімум, повинен прагнути до цього, а не виправдовувати себе «війною», «хворобами» та іншим.
Той же Гавриїл Кризина, відповідаючи Андрію Герману, який вважає висловлювання Дмитрієва неприпустимим, помітив, що той «бажає євангельського ідеалу», якого на землі немає, а є «війни». На що почув відповідь справжнього віруючого чоловіка: «Так, бажаю. Тому колись і став християнином, мрію стати таким. Війна не тільки приносить багато негідного, жорстокого, війна дає шанс залишитися людиною перш за все. Велич людини не в образах, не в прокляттях, ненависті. Велич церковних людей у тому, що вони повинні бути миротворцями. Не в тому, щоб підносити патрони або дрова у вогнище, що горить».
Так, ми повинні бути миротворцями. Проповідь про любов до ворогів завжди, у всі часи, руйнувала «суспільні устої». Вона настільки розходиться з світоглядом невіруючих, що вони сприймають християн як людей, небезпечних для суспільства. У Римській імперії віруючих у Христа вбивали за те, що вони не були патріотами, так як відмовлялися принести жертви богам. У сучасній Україні патріотом не вважають того, хто не хоче ненавидіти. І бачать в ньому небезпеку (згадайте слова, процитовані вище про те, що «треба гнати в шию тих, хто підтримує мерзенність, і МП»). У цьому контексті, якщо ти будеш говорити про любов до ворогів, тебе обов'язково звинуватять у бажанні бути на їхньому боці, хотіти, щоб вони завоювали нас і так далі. Ось історія, яку можна спроектувати на сучасність (розповів її архімандрит Рафаїл (Карелін)).
«Колись Албанську Церкву, тепер вже неіснуючу, очолював католикос Григоріос. Висвятили його в архієреї в юності, коли йому було лише сімнадцять років. Це був муж святого життя, що навернув Каспійську Албанію (теперішній Азербайджан) у християнство. Коли йому було двадцять три роки, його країна піддалася навалі гунів. Він, прийшовши до їхнього царя-правителя, став проповідувати йому Євангеліє. Гунський цар слухав уважно, здавалося, що він готовий був дозволити Григоріосу проповідувати серед гунів і був навіть сам близький до прийняття цього вчення. Але коли Григоріос став говорити про любов до ворогів, то гунські полководці закричали: "Царю, хіба ти не бачиш, що він агент, який прийшов погубити нас? Якщо ми будемо любити своїх ворогів, то повинні кинути мечі, вийти до них беззбройними, і тоді вороги знищать всіх нас. Не бачиш, в які сіті він заманює тебе?" Тоді цар гунів велів прив'язати Григоріоса до дикого коня і пустити його в полі...».
І ось тут і криється головна проблема – не повинні кинути мечі, а повинні перестати ненавидіти. У ПЦУ цього не розуміють. Чому? Тому що мислять як гуни – по-язичницьки. Адже захист своєї Батьківщини і злість – речі різні. Як, власне кажучи, вчення Христа і проповідь ненависті, тим більше, з матюками.
Від надлишку серця глаголють вуста
Ось, що писав про це Іоанн Златоуст: «Навчися, насамперед, ніколи не називати ворога іменами презирливими, а почесними. А якщо уста звикнуть називати образника ім'ям почесним і приємним, то й душа, почувши це, буде врозумлена і навчена язиком, охоче примириться з ним. Самі слова будуть найкращим врачевством сердечної виразки». І в іншому місці: «Хто благословляє свого ворога, благословляє себе самого, і хто проклинає його, проклинає себе, і хто молиться за ворога, молиться за себе, а не за нього».
Святитель Ігнатій Брянчанінов вважав, що любов до ворогів приносить серцю повноту любові: «У такому серці зовсім немає місця для зла, і воно уподібнюється благістю своєю Всеблагому Богу». Відповідно, ненависть до ворога уподібнює людину тому духу, який ворогує проти Всеблагого Бога.
І цей стан неможливо приховати – ні в одязі, ні у словах, ні у поведінці, ні у ході і думках. Війна на Донбасі не має до цього стану ніякого відношення. Вона не скасовує Заповіді Божі, навіть не коригує їх. Насправді, війна чітко показує внутрішній світ людини, говорить про те, який він насправді. Наприклад, подивіться на цю фотографію, яку зробив Дмитрієв відразу після ефіру з Яніною Соколовою, де наперсний хрест чи не провалюється в декольте журналістки. Чи можна уявити собі будь-якого нормального священика на його місці? І чи можна виправдати подібну поведінку «священика» Сергія тим, що він «капелан» і побував «на війні»? Відповідь очевидна.
А взагалі, давно помічено, що ті, хто зрадив Церкву (Дмитрієв, як і Кризина, вихідець із УПЦ), намагаються будь-якими засобами довести свою лояльність до нових «друзів». Тут можна згадати і безсердечних яничарів, і нацистських поліцаїв, і всіх інших перебіжчиків, які у бажанні вислужитися перед «господарями» переступають норми і моралі, і людяності. У цьому сенсі, ні Сергій Дмитрієв, ні Гавриїл Кризина нічого нового нам не сказали.
Шкода тільки, що своїми діями вони вводять в гріх ненависті, злоби і гордині тих, хто вірить їхнім священницьким рясам. Адже за великим рахунком, ніякого відношення до священства вони не мають. І говорять вони про те, чим живуть і що по-справжньому відчувають. І якщо говорять матом – значить, так і живуть.
Адже «від надлишку серця – глаголють вуста», і «по плодах їх пізнаєте їх», чи не так?
