Під маскою єдності: до чого закликає нас ПЦУ?
«Священний синод» ПЦУ закликав православних українців до єднання довкола «Київського престолу». Що стоїть за цими закликами та наскільки щирими можна їх вважати?
14 липня 2024 року «священний синод» ПЦУ виступив зі зверненням, в якому закликав усіх православних християн України «об'єднатися довкола Київського престолу».
При цьому «синодали» написали, що ПЦУ «готова до діалогу» з тими, хто залишається «під владою Московського патріархату», а в існуючих релігійних проблемах у нашій країні винен «ворог», який робить усе для того, щоб серед віруючих України були «поділи». Але чи це так? І що справді пропонує нам ПЦУ?
Хто винен у поділі України?
В першому реченні звернення «синоду» говориться, що «Усвідомлюючи вплив та значення Православної Церкви для нашого народу ворог зробив і продовжує робити все для того, щоби зберігати церковні поділи, щоби тримати хоча би частину наших братів і сестер під своїм релігійним пануванням, в ярмі злочестивого вчення "русского міра"».
Насправді, «синодали» ПЦУ як завжди лукавлять. Тому що народ України за релігійною ознакою поділяє не ворог (в образі РПЦ, наскільки ми зрозуміли із подальшого тексту), а безпосередньо представники Думенка. Як? Захопленнями храмів, побиттям віруючих, постійними образами та приниженнями УПЦ. Нашу Церкву адепти ПЦУ інакше як «московською» не називають. Хіба це не поділ?
Навіть у цьому «Зверненні священного синоду» на вірян УПЦ виливається чергова порція бруду – вони називаються прихильниками «релігійного язичництва» та послідовниками «злочестивого вчення руського миру». В цьому твердження думенківців не тільки голослівні, а й мають кваліфікуватися як розпалювання релігійної ненависті.
ПЦУ пише, що «соборно засудивши це вчення як таке, що суперечить Євангелію і Православ’ю, яке має єретичне коріння та породжує злі смертоносні плоди, наша Помісна Церква знову і знову закликає всіх православних України до єднання навколо Київського престолу».
По-перше, ми вже писали, що насправді жодного «соборного засудження» вчення про «руський мир» не було.
По-друге, закликати до єднання навколо Київського престолу може не лише той, хто має всі канонічні права для цього, а й той, хто власним прикладом показує прагнення когось об'єднувати. Як ми вже сказали вище, ПЦУ до цього не здатна. Адже очевидно, що насильство та агресія ніяк не сприяють навіть гіпотетичній єдності. Навпаки, вони створюють атмосферу ворожнечі і ненависті, що не лише суперечить основним християнським цінностям, а й свідчить про справжнього винуватця поділу.
Порожні храми ПЦУ чи до чого тут Москва?
«Ми відкриті до діалогу і спілкування з тими, хто поки що залишається під владою Московського патріархату, і бажаємо допомогти їм побороти неправдивий страх перед владою кривавої Москви», – стверджують «синодали» структури Думенка.
Про «діалог і спілкування» з боку прихильників ПЦУ ми з вами знаємо не з чуток. Для них як перше, так і друге можливе лише за наявності брухту та болгарки в руках.
З іншого боку, невже думенківці справді вважають, що єпископи, священники та віруючі УПЦ залишаються в Церкві Христовій лише через «страх перед Москвою»? Можливо. Але тоді як пояснити той факт, що прості люди, які називають себе православними та голосуючими за «перехід» релігійної громади з УПЦ до ПЦУ, потім у відібрані у канонічної Церкви храми не ходять? У них теж «страх перед Москвою», чи, може, їхнє небажання мати справу зі структурою Думенко має інші причини? Наприклад, духовну порожнечу, надмірну політизованість, «симфонію» з владою… А отже, з цих причин йти в ПЦУ не хочуть і віряни УПЦ. Москва тут точно ні до чого.
Тим більше, що дехто таки йде. Чому? У пошуках «справжньої» та «відкритої» для діалогу Церкви. Наприклад, автор цієї статті особисто знайомий з кількома священниками, які перейшли до ПЦУ, щоб позбавитися тиранії свого правлячого єпископа в УПЦ. Вони були впевнені, що у Думенка їм гарантовано «діалог» і «відкритість» з боку «єпископату», і що не буде жодного «свавілля» стосовно них. Однак реальність, з якою вони стикаються в ПЦУ, далеко не така райдужна, як це видається до переходу туди. Тому що за гарними словами про єдність і свободу криється безліч проблем, які далеко стоять від тих ідеалів діалогу та взаєморозуміння, які декларує ПЦУ.
Про «діалог» у ПЦУ на прикладі однієї єпархії
Як показує практика, в структурі Думенка панує свавілля з боку єпископів, а священники позбавлені реальних прав, і їхнє становище часто гірше, ніж було в УПЦ. Прикладом цього є випадок у Черкаській єпархії, де «архієрей» ПЦУ вигнав клірика Максима Лихолата з парафії без вказівки причин. Ця ситуація викликала хвилю обурення серед вірян і «священнослужителів», що підтверджують численні коментарі та реакції у Фейсбуці.
Цитати, що показують реакцію прихильників ПЦУ на антиканонічні беззаконня у Черкаській єпархії, яскраво ілюструють атмосферу, що панує всередині цієї структури (процитуємо лише деякі висловлювання користувачів):
- «Цілком не дивно, що так сталося, це вже не перший випадок, мабуть, це вже система».
- «Дуже сумно, що таке відбувається у нашій Церкві… Освічених, як і порядних, мало».
- «Фельдмаршал Жуков говорив так: "Баби ще народять". А що у нас? Єпископи ще повисвячують священників? Чи не звідси вигоряння та викид священника поза церковну огорожу?».
- «Не здивована абсолютно. Так само і мене, як регента та професійного музиканта, "попросили" із собору без пояснень через 6 років вірного, чесного, самовідданого служіння. Мене це увігнало в депресію, але пережила… Потім на мене чекало ще багато відкриттів і шоків. Але можу констатувати. Якщо когось усунув/вигнав тощо. владика Черкаської єпархії – той йде вірним шляхом!».
- «Зараз бути за штатом чи у забороні (в ПЦУ) – ознака якості».
- «Нема чого чекати. ПЦУ вже має РПЦ 2.0. Тільки сліпі чи відбиті на всю голову не бачать».
- «Один час, якщо не помиляюся, патріарх Філарет ще якось тримав у кулаку своїх підопічних. Тепер усім на все... До кого звертатись, хто зможе приборкати конкретного архієрея? Епіфаній? А чи йому це потрібно? Він такий самий. Якби люди підвели голови, тоді було б діло. Але…»
- «Як шкода, що таке відбувається у церкві, яка тільки-но починає відродження. Були великі сподівання, що буде краще, ніж у РПЦ».
- «Віруючі мають про це говорити, не треба замовчувати. Соціальні мережі також мають силу. Я часто потрапляю на повідомлення Євстратія Зорі, там ставлять питання, навіть не дуже приємні», «Я у нього (Євстратія Зорі, – Ред.) заблокований. Це про "діалогічність" і "відкритість"».
Ці та інші висловлювання ясно дають зрозуміти, що у ПЦУ існують серйозні внутрішні проблеми, які потребують серйозної уваги. Тому перш ніж закликати когось до «єдності», представникам Думенка треба навчитися «не їсти» один одного хоча б. Тим більше, що випадки, подібні до черкаського, не поодинокі і відображають внутрішнє життя ПЦУ.
Етика у розумінні «єпископату» Думенка
Але особливий інтерес привернув один коментар, автор якого написав, що «заради максимальної справедливості, в інших єпархіях – жесть і дно, навіть де митрополит вважається інтелектуалом. За допомогою силових структур забираються в телефон і особисті листування роблять об'єктом обговорення на єпархіальних зборах».
З моральної, юридичної та з будь-якої точки зору факти, описані в цитаті, викликають серйозні питання. Адже якщо єпископ використовує силовиків, щоб контролювати своїх священників, то що це за церква? Ми вже мовчимо про те, що залучення силових структур для отримання доступу до особистих телефонів і листування є грубим порушенням права на приватність, а використання таких методів суперечить елементарним етичним нормам. Погодьтеся, що це таке кричуще порушення всього, про що вчить Євангеліє, що після цього вважати структуру Думенка Церквою – язик не повертається. Адже є й інші приклади – від підкупу чиновників і схем із земельними ділянками до торгівлі «гуманітаркою» та аморальної поведінки.
В результаті ми бачимо, що ПЦУ намагається демонструвати єдність своєї структури, до якої закликає і УПЦ, насправді за цією демонстрацією ховається справжнє свавілля, коли кожен сам за себе. Поведінка багатьох «ієрархів» цієї структури нагадує поведінку павуків у банці, в яких головне завдання – вижити. Про яку ж «єдність» може бути мова?
Крім того, ПЦУ знову хоче окреслити проблему України у вигляді «руського миру». Мовляв, переможемо «руський мир» і заживемо краще. При цьому реальні проблеми – корупція, свавілля чиновників, розвал економіки та суспільства – замовчуються.
Більше того, звинувачуючи «ворога» у розподілі України, сама ПЦУ грає не останню роль у багатьох процесах, які поділяють українців.
Також без перебільшення можна сказати, що дуже часто, дивлячись за поведінкою прихильників Думенка, розумієш, що маєш справу не з християнами. Тому, коли «синод» ПЦУ наступного разу захоче звинуватити когось у релігійному язичництві та поділі українського суспільства, то почати він має з себе.
А нашим священникам, які дивляться у «відчинені двері» ПЦУ, хочемо сказати, що за ними ховається лише насильство, свавілля та лицемірство. На діалог там вочевидь не розраховують.
