Про тонку дипломатію ПЦУ та Путіна, який «сам себе відлучив»
11 травня 2024 року у Києві пройшов «Архієрейський собор» ПЦУ, на якому було ухвалено кілька рішень. Що це за рішення і що за ними стоїть?
10 травня 2024 року на «синоді» ПЦУ було оголошено порядок денний майбутнього «архієрейського собору». У повідомленні значилося, що структура Епіфанія Думенка затвердить «соборне засудження єретичного вчення "руського миру" та його головних пропагандистів». І, зізнаємося, нам було цікаво побачити, як і в якій формі це станеться. Тому що досі, незважаючи на гучні заяви з боку представників Думенка про те, що ідеологія «руського миру» – це єресь, жодної конкретики щодо цього твердження ми не бачили.
У чому саме її єретичність? Наскільки ця ідеологія розходиться з Церквою? Ну і хто ж її головні пропагандисти? На ці запитання мав дати відповідь «архієрейський собор» ПЦУ, що відбувся 11 травня 2024 року в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври.
Але, на жаль, ціла низка рішень, які були прийняті на цьому «соборі», мають суто демагогічний і популістський характер і на жодне з поставлених питань не відповіли. Більше того, склалося враження, що ПЦУ веде якусь подвійну гру: для української влади та своїх віруючих вони виражаються жорстко та безкомпромісно, а для всіх інших – дипломатично і дуже тонко, ретельно обираючи висловлювання і весь час пам'ятаючи про те, «аби чого не сталося». Чому ми так вважаємо? Читайте у статті.
«Осуд» ідеології «руського миру»
Почнемо з того, що «собор» ПЦУ «ще раз підтвердив, що Православна Церква України відкидає та засуджує вчення "руського миру" як засноване на єретичних засадах етнофілетизму, маніхейства та гностицизму».
Зверніть увагу, що «собор» ПЦУ не назвав ідеологію «руського миру» єрессю, а лише наголосив, що ця ідеологія «заснована» на «єретичних засадах». Трохи нижче, в постановах собору сказано, що ідеологія «руського миру» – це лжевчення. При цьому, напевно, вірянам ПЦУ хотілося б більш точних і жорстких формулювань. «Осуд» ідеології «руського миру» настільки розмитий і неконкретний, що залишається тільки здогадуватися, який саме зміст вкладають «архієреї» ПЦУ в терміни, які вживаються вище.
Наприклад, етнофілетизм, засуджений на Константинопольському соборі 1872 року – це «племінний поділ, тобто племінні відмінності, народні чвари та розбіжності у Христовій Церкві». Під це визначення повною мірою підпадає організація Думенка, прихильники якої не лише живуть з ідеєю про «свою» Церкву, а й роблять усе для розбіжностей і чвар у Христовій Церкві.
Маніхейство, своєю чергою, було сплавом численних релігійних традицій Сходу (християнство, зороастризм, іудаїзм, буддизм та інших), наново осмислених під впливом гностицизму. У той самий час, сам гностицизм – не однорідне вчення, а зібрання релігійних ідей і систем, що виникли наприкінці I століття нашої ери серед іудейських і ранньохристиянських сект.
Тому озвучивши, що ідеологія «руського миру» базується на єресях етнофілетизму, маніхейства та гностицизму, «собор» ПЦУ не спромігся вказати, що мав на увазі, які саме ідеї із вказаних єресей лягли в основу «руського миру». А дуже хотілося б побачити богословське обґрунтування подібних заяв, а не черговий демагогічний хід.
У чому полягає етнофілетизм ідеології «руського миру» – ПЦУ також не уточнює.
Не дивно, тому що тоді довелося б замислитися, куди приткнути такі ідеології, як пан-еллінізм або pax Americana. А для цього потрібно проаналізувати всі ці ідеології, зрозуміти, чим вони відрізняються одна від одної, потім порівняти їх з Євангелієм і вченням отців Церкви, провести серйозний богословський аналіз висловлювань представників РПЦ про ідеологію «руського миру», і лише потім виносити власну думку, звинувачуючи її в єресі.
Тобто потрібна серйозна інтелектуальна робота, для якої ні ресурсів, ні бажання представники ПЦУ не мають. Тому «засудження» ідеології «руського миру» обмежилося загальними фразами і жодних питань відповіді не дало.
Лист до патріарха Варфоломія
На «соборі» ПЦУ також був прийнятий проєкт листа до патріарха Варфоломія та Священного Синоду Константинопольського патріархату «з проханням звернутися до Кирила Гундяєва з вимогою публічно зректися лжевчення "руського миру", засудити і відкликати рішення так званого "Всесвітнього російського народного собору", в якому містяться елементи цього лжевчення».
Звернімо увагу, що «архієреї» ПЦУ, говорячи про голову РПЦ, просто пишуть – Кирило Гундяєв, не називаючи його патріархом. Промовчимо про те, що, згідно з вченням Церкви, вважати чи не вважати когось патріархом можна лише після соборного рішення про зняття з нього патріаршої гідності, а запитаємо про те, як назвали главу РПЦ прихильники Думенка у листі до патріарха Варфоломія? Здогадуємося, що там ніякого Гундяєва немає, а є патріарх Кирил – як і належить за протоколом. Тоді навіщо для своїх говорити одне, а для інших говорити інше? Тому що ПЦУ веде гру на два фронти, і внутрішньому користувачеві думенківці згодовують не те, що зовнішньому, бажаючи залишатися в очах світового Православ'я білими та пухнастими. Тільки ось така позиція називається просто – лицемірство.
Запитаємо й про те, чому «архієреї» ПЦУ самі безпосередньо не звернулися до глави РПЦ?
І тут є дві відповіді:
ПЦУ, не будучи самостійною структурою і маючи лише примарну «автокефалію», не може приймати подібні рішення «через голову» патріарха Варфоломія.
«Архієреї» ПЦУ не хочуть вести переговори чи звертатися до глави РПЦ, бо вважають, що це може спричинити зайві питання всередині України. Але якщо він для них не патріарх, то які питання можуть бути?
Тож у цьому випадку, ймовірно, йдеться про дотримання субординації.
«Путін сам себе відлучив»
Ще одне рішення «собора» ПЦУ говорить про те, що «з огляду на особливу тяжкість, публічність та вперту нерозкаяність злочинів проти Бога, Церкви Христової та людства, скоєних мирянином РПЦ Володимиром Володимировичем Путіним, Архієрейський Собор УПЦ (ПЦУ) засвідчив, що ця особа злочинами і наполегливим і свідомим нерозкаянням у громадських гріхах сама відлучила себе від Церкви».
Знову ж таки, формулювання занадто розмите в даному випадку. Воно в якомусь сенсі нагадує те відлучення, яке РПЦ наклала на Льва Толстого. В тому формулюванні теж не йдеться про анафему, а лише констатується факт, що Толстой сам не вважає себе чадом Церкви. Порівняйте такий пасаж у рішенні РПЦ про письменника: «граф Толстой... свідомо і навмисно відкинув себе сам від будь-якого спілкування з Церквою православною». Тобто він сам себе відлучив, а Церква лише засвідчила це. Чому було обрано саме такі формулювання? Щоб уникнути скандалу. Граф Толстой був людиною відомою, популярною і мав велику підтримку як серед інтелігенції, так і серед правлячих кіл Російської імперії. Тому тодішній Синод РПЦ просто не хотів сваритися з ними, і вибрав на своєму засіданні в лютому 1901 р. більш обережні слова, ніж були запропоновані спочатку.
На нашу думку, «собор» ПЦУ вирішив так само. Ось тільки питання: а з ким не хочуть сваритись думенківці в цьому випадку? Чому вони, замість очікуваної анафеми Путіну, просто розповіли, що він сам себе відлучив від Церкви?
З іншого боку, ми чудово пам'ятаємо, як звільнений секретар РНБО Данілов вимагав від УПЦ анафематствувати Путіна. І не лише він. Тому очікувалося, що ПЦУ, тим більше, має зробити те, що досі не зробила УПЦ. Проте думенківські «архієреї» на цей крок не наважилися. Формально відмову анафематствувати Путіна думенківці, можливо, пояснили у тексті рішення: «Володимир Володимирович – мирянин РПЦ», а отже, і відлучати його від Церкви має Руська Церква. Тоді, які питання можуть бути до УПЦ? Адже так само, як і для ПЦУ, Путін не наш парафіянин.
Крім того, представники структури Епіфанія поставили себе в становище «свідків» злочинів Путіна, не озвучивши ці злочини хоча б формально. На відміну, наприклад, від того ж засудження графа Толстого з боку РПЦ – там все чітко прописано.
А ось відсутність «складу злочину» у соборному рішенні говорить лише про одне: насправді ПЦУ Путіна від Церкви не відлучала, а просто застосувала щодо нього стару та добру дипломатію.
Іншими словами, рішення думенківського «собору» щодо глави РФ – це ще один зразок розмитої демагогії та популізму, який не містить у собі жодної конкретики.
Заборона УПЦ
Ну і нарешті те, заради чого, власне, і збиралися «архієреї» ПЦУ – заборона УПЦ. У своєму рішенні «собор» думенківців «підтримав зусилля Української держави щодо захисту релігійної спільноти та всього суспільства від ворожого іноземного впливу та необхідність законодавчої заборони на підпорядкування релігійних організацій в Україні релігійним об'єднанням із центром у державі-агресорі».
Саме це, як нам здається, і було головною метою всього заходу, очолюваного Епіфанієм.
Українська влада на кінець травня (можемо навіть припустити, що станеться це 20-21 травня) запланувала заборону УПЦ. Арешти архієреїв нашої Церкви, утримання під вартою православних журналістів, потужна піар-кампанія та візити представників Всеукраїнської ради церков за кордон мають підготувати цю заборону. Заява ПЦУ у цьому сенсі – ще один «аргумент» у скарбничку влади для того, щоб виправдати знищення УПЦ. За таким же принципом свого часу діяла влада СРСР. Мовляв, «так, ми закриваємо церкви та монастирі, але лише тому, що народ вимагає, а взагалі – у нас демократія». Те саме відбувається зараз в Україні.
І якщо представники ПЦУ думають, що вони щось справді вирішують в українській державі чи мають якесь значення в очах влади, це все одно не так. Тому що насправді Думенко та його прихильники у кращому разі відіграють роль статистів, у гіршому – роль іуд. І, якщо чесно, їх можна лише пошкодувати.
Тому що, намагаючись весь час сподобатися і українській владі, й «друзям» з-за кордону, ПЦУ зовсім забула про Христа.
