Час сповідників: Чому не можна мовчки дивитись на знищення Церкви
Церква складається із конкретних людей. І наш голос, хай слабкий, хай немічний, але приєднавшись до сотень тисяч інших голосів, може врятувати комусь життя.
Якщо жабу кинути в окріп – вона відразу вистрибне. Але якщо її помістити в холодну воду і поступово її нагрівати, то жаба не помітить, що вода закипіла, а вона сама – зварилася. Метод поступового збільшення больового порогу використовується і щодо людей. Особливо експериментувати із цим люблять політики. З останніх прикладів найбільш наочний – це Українська Православна Церква.
Перед виборами майбутній президент України Володимир Зеленський неодноразово заявляв про те, що він не згоден з політикою Петра Порошенка щодо Церкви, говорив, що залишиться як мінімум нейтральним стосовно будь-якої релігії, а ще раніше – навіть жартував щодо Томоса (називаючи його «термосом»). На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну вже Президент Володимир Зеленський говорив про необхідність зберігати єдність українського народу, припиняв усі спроби різних політиків «хайпанути» на церковній темі і навіть дякував УПЦ за гуманітарну допомогу. Але потім державна політика щодо Церкви почала змінюватися: влада почала поступово «нагрівати воду» з однією метою – заборонити УПЦ.
Зробити це одразу – складно. По-перше, невдоволення всередині країни, по-друге, невдоволення в Європі та світі, по-третє, взагалі незрозуміло, що з цього буде. Тож забороняти УПЦ треба було поступово.
Для цього вирішили йти перевіреним шляхом: спершу максимально маргіналізувати, а потім криміналізувати образ УПЦ у суспільстві. Звідси обшуки та арешти митрополита Павла і звинувачення митрополита Іонафана. Чому саме їх? Тому що, на жаль, навіть в очах віруючих УПЦ претензії до митрополита Павла виглядали «виправданими» (його на роль жертви готували довго), а митрополит Іонафан своїх поглядів ніколи не приховував і тому й щодо нього здавалося, що «все зрозуміло». Мало хто обурився, ще менше людей зажадали доказів, і майже ніхто не заявив, що справи проти владик від початку до кінця сфабриковані.
Далі були обшуки в єпархіях УПЦ і вкидання від таких «журналістів» як Соня Кошкіна про «педофілію» та «порнографію» у середовищі ієрархів УПЦ. І знову ж таки, ніхто цим особливо не обурювався, не ставив запитань про те, чому «педофіли» на волі, раз їх зловили «на гарячому», не вимагав пред'явити серйозні докази «вини» священників та єпископів УПЦ. Все обмежувалося дикими заявами про «зв'язки» з державою-агресором, а аргументами виставлялися брошурки, які самі ж силовики і підкидали.
У будь-якому випадку справи проти того ж митрополита Павла чи митрополита Іонафана мали мінімальні ознаки законності, а суди проти них були лише віддалено схожими на суди в цивілізованій державі.
У цей час змінювалася ситуація щодо УПЦ в цілому. Так, до 2022 року і на самому початку війни РФ проти України «переходи» храмів УПЦ до ПЦУ були підігнані під видимість «законності»: збиралися територіальні громади, проводилися «голосування», на підставі чого найчастіше місцева влада чи місцеві політики за допомогою поліції храм відбирали. Приблизно після середини 2022 року на ці «формальності» вирішили махнути рукою і здебільшого просто зайнялися рейдерськими захопленнями за свавіллям – із застосуванням бульдозерів, грубої фізичної сили і вже без жодних спроб дотримуватися хоча б видимості законності.
Те саме почалося і щодо духовенства та мирян УПЦ, які посміли говорити про свавілля влади. Наприклад, якщо проти митрополита Павла вели серйозне слідство, звинувачували його, суд міг відпустити додому, а міг відправити до СІЗО, то проти православних журналістів на всі ці «формальності» махнули рукою. Їх взяли за «свавіллям», для більшої серйозності приписали участь в ОЗУ, і відправили до СІЗО – щоб заткнути роти. Суд проти православних журналістів перетворився на фарс. Наприклад, якщо сторона звинувачення готувалася до суду над митрополитом Павлом, то у разі православних журналістів вони взагалі з матеріалами справи не знайомляться. Так, на одному з останніх засідань суду один із «підсудних», прочитавши 800 сторінок своєї справи, запитав, що саме із прочитаного є злочином? Замість виразної відповіді він почув, що в них є скрини якогось чату. На конкретне запитання адвоката, хто в цьому листуванні є його клієнтом, слідчий не міг відповісти. Тобто він прийшов до суду звинувачувати незрозуміло кого і незрозуміло за що. Чому слідчі навіть не спроможні подивитися справу «обвинуваченого» перед засіданням суду? Та тому що вони наперед знають, яким буде рішення. Навіщо напружуватись?
У результаті влада зрозуміла, що УПЦ можна знищувати за свавіллям – ні народного обурення, ні міжнародного скандалу не буде. Щоправда, щодо останнього – не факт. Бо коли СБУ прийшла до одного з найбільших патріотів усередині УПЦ протоієрея Миколая Данилевича, розгорівся міжнародний скандал. На його захист виступили парафії УПЦ за кордоном, виступили протестантські богослови, і навіть на офіційному сайті нашої Церкви з'явився перепост із сайту ВЗЦЗ УПЦ. Цього владі вистачило, щоб зрозуміти – свавілля теж має свої межі, і в цьому випадку потрібно відступити. Ця ситуація показала, що якщо голосно говорити, то влада перестає бути такою зухвалою. Тоді чому ми мовчимо, чому мовчить наша Церква?
Чи мовчать єпископи УПЦ?
Перш ніж ми спробуємо відповісти на поставлені запитання, одразу зазначимо – єпископат УПЦ не мовчить і не мовчав.
Наприклад, митрополит Павел навесні 2022 року, коли стало відомо про рішення влади відібрати Лавру в УПЦ, різко та жорстко виступав проти цього. Нагадаємо, що він називав рішення влади божевільним, попереджав про гнів Божий, закликав не вчиняти цього беззаконня.
Також не мовчав на гоніння митрополит Лонгин (Жар), який відкрито називав переслідування Церкви – війною з Богом, нагадував, що жодна державна система у цій війні не перемогла, закликав владу одуматися.
Не менш жорстку позицію до горіння на Церкву зайняв і митрополит Феодосій Черкаський, який порівнював гоніння проти Церкви в сучасній Україні з гоніннями проти Церкви з боку більшовиків і закликав українських політиків не робити такої помилки, яку їм не пробачить історія.
Багаторазово проти гонінь виступав митрополит Запорізький Лука, який постійно нагадував нашим політикам про існування Конституції, необхідність дотримуватися демократичних норм, свободу слова та релігії.
Також можна згадати слова проповідей протоієрея Димитрія Сидора, який називав тих, хто влаштував гоніння проти Церкви, «купкою безбожників», які до Церкви не мають ніякого стосунку.
Також є величезна кількість інших священників і чимало єпископів УПЦ, які весь цей час не мовчали. Вони говорили своїй пастві, в публікаціях, у соцмережах, при особистих зустрічах із можновладцями. Але коли каже хтось один, а всі з ним мовчки погоджуються, (будучи готовими будь-якої миті відступити), то ефекту – нуль, а шкоди – багато. Приклади єпископів, які висловили свою позицію, тому є доказом.
З іншого боку, можна говорити і голосно, але настільки обтічно, що це теж ні на кого не вплине. Не конкретизуючи, не називаючи ні імена гнаних, ні імена гонителів. Наприклад, обмежуватися загальними фразами – на кшталт «архієреї, священники та миряни Української Православної Церкви зазнають кримінальних переслідувань з надуманих підстав. Храми та інше майно відбираються, а релігійні громади незаконно перереєструються на користь нової Православної Церкви».
Архієреї «зазнають переслідувань» – це ні про що. Самі собою зазнають? Природними умовами, впливом сонячної енергії, ще чимось? Сьогодні говорити про те, що архієреї «зазнають», а храми «відбираються» на користь ПЦУ – це те саме, як би сказати в 1918 році, що священники «розстрілюються», а мощі святих «вилучаються» на користь трудящих. Хто саме «піддає» переслідуванням священників та ієрархів, хто саме «відбирає» храми? Правда має бути озвучена, а зло – явлено світу. Бо зло боїться світла, бо справи його – темрява.
Якою має бути реакція Церкви?
Якщо не позначено конкретних гонителів Церкви, якщо не названо тих дій, які Церква кваліфікує як гоніння, якщо не сказано, як Церква ставиться до гонителів, то ніхто з них не задумається про те, щоб покаятися.
Питання в іншому – чому так? А все тому, що ми з вами, православні християни України, дивимося на те, що відбувається з позиції «хоч би як було гірше». Хоча, здавалося б, куди вже гірше… Це як у тій історії, коли кат веде на розстріл двох людей. І один одному каже: «Слухай нас двоє, а він один. Може, спробуємо відібрати у нього гвинтівку та втекти?». Той відповідає: «Ні». «Чому?», – дивується перший. «Боюсь, щоб гірше не було».
Отак і зараз. Лавру забрали, митрополитів тримають під домашнім арештом, відібрали 1500 храмів, закривають у СІЗО будь-кого, хто сміє говорити про те, що відбувається, а ми мовчимо. Бо боїмося, як би гірше не було. Гірше чого, розстрілу?
Чому мовчать миряни?
На щастя, зараз не розстрілюють. Поки що в окремих випадках обмежуються ножем по горлу, як у Вінниці. Але якщо ми всі й надалі будемо мовчати – то не факт, що влада не дійде до розстрілів. Або до довічних ув'язнень. І ось ми від єпископів перейдемо до народу.
Народ мовчить. Ми не будемо зараз розповідати, що мовчить він, бо протягом багатьох років наші ієрархи вибудовували стосунки з владою, а не з народом, з бізнесменами, а не з парафіянами. Обмежимося фактом, що народ у нашій Церкві безправний, а тому й безгласний. Народ у нас не впливає ні на що, що відбувається в Церкві. Єпископів і священників йому призначають, перед ним не звітують, його думки ніхто не питає. В інших Церквах – не так. Наприклад, прямо зараз у Церкві Чехії і земель Словаччини проходять вибори (!!!) нового єпископа для однієї з єпархій, у яких бере участь віруючий народ. Чи може у нас бути щось подібне? На даний момент ні. Залишається констатувати, що ми звикли за роки перебування у Церкві чути, що «все треба робити з благословення». І наш церковний народ ніякої власної ініціативи не буде виявляти – немає благословення.
По-друге, нас багато років виховували в парадигмі, що «начальство завжди праве», особливо церковне начальство. Але якщо прочитати листа преподобного Феодора Студита до Стефана секретаря, то в ньому святий доводить, що навчати начальників (зокрема єпископа чи патріарха) не тільки можна, а й потрібно. На доказ він наводить приклади зі Святого Письма, а закінчує добіркою цитат із творінь Василія Великого. Так, у 20-му слові про подвижництво святитель пише: «І предстоятелю, якщо споткнеться, мають нагадати переважні з братії». Або слова того ж святого Василія (з 34 слова про подвижництво): «Хто не приймає схваленого предстоятелем, той повинен відкрито чи наодинці заперечити йому, якщо має якусь тверду підставу, згідно зі змістом Писання, або мовчки виконувати наказане; якщо він сам посоромиться, то нехай зроблять для цього посередниками інших». Крім того, ченці Студійського монастиря, які не погоджувалися з патріархом, брали собі в керівництво ще вказівки Василія Великого, які знаходяться у його моральних правилах: «Зі слухачів наставлені в писаннях повинні відчувати, що кажуть вчителі». І ще «предстоятель слова повинен все робити і говорити з обачністю по багатому випробуванні, з метою благоугодити Богу, бо підлягає випробуванню і від самих довірених йому». Ввірені предстоятелю – це прості віруючі. І вони – не безгласне стадо, а частина Церкви Христової. Більше того, в «Посланні Східних Патріархів» народ названий тілом Церкви і хранителем віри: «У нас є саме тіло Церкви, тобто сам народ, який завжди бажає зберегти свою віру незмінною і згодною з вірою отців його». І в історії народ багаторазово виступав проти єресей, розколів чи неправодумства єпископів. Так само народ безліч разів виступав на захист єпископів і священників, перешкоджаючи владі творити розправу з них.
Влада завжди побоюється «вулиці», побоюється голосу народу. І якщо народ мовчить – тоді й творяться справи беззаконня. Тому, коли ми чуємо про те, що єпископи повинні заговорити, треба завжди відповідати – народ теж повинен заговорити. Навіть раніше від єпископів. Бо якщо Бог наш Отець, а Церква Мати, то невже нам потрібна команда, щоб сказати слово на їхній захист?
Кого треба боронити?
Так, можна відповісти, що ні Бог, ні Церква нашого захисту не потребують. Але та сама Церква складається з конкретних людей, яких треба захищати. І наш голос, хай слабкий, хай немічний, але приєднавшись до сотень тисяч інших голосів, може врятувати комусь життя.
Захисту потребує наша совість. Тому що, якщо при тобі хулять Церкву, а ти мовчиш, якщо плюють у священника чи єпископа, а ти збентежено відводиш погляд, то обов'язково настане час, коли совість нагадає про це.
Зрештою, треба говорити хоча б для того, щоб не було соромно перед собою. Говорити всім нам, починаючи від пересічного прихожанина до вищої церковної ієрархії. Говорити всім разом, в один голос. Тоді не посадять і не заарештують.
У будь-якому випадку ми є Церквою. І ми маємо сповідати Христа. Своїм життям і служінням, захистом слабких і пригнічених, справами милосердя та проповіддю Євангелія. Все це буде нашим свідченням про Христа. Ми маємо свідчити. Інакше ризикуємо почути слова Господа: «Отже кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним; а хто відречеться від Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10, 32-33).
Інакше наше спільне мовчання може бути сприйняте як знак згоди. І це вже страшно.
