1500 проблем для ПЦУ
У Заяві Священного Синоду УПЦ від 10 квітня 2024 р. йдеться про 1500 захоплених і незаконно переведених до ПЦУ храмів. Що означає ця цифра і що відбувається насправді?
Таку велику цифру було офіційно озвучено вперше. Раніше йшлося про сотні захоплених храмів без уточнення, скільки таких сотень.
Примітно, що цифру, озвучену Синодом УПЦ, одразу ж підхопили в ПЦУ. Так, колишній митрополит Української Православної Церкви, а нині «ієрарх» ПЦУ Олександр Драбинко у нещодавньому інтерв'ю «Польському радіо» відрапортував, що «понад півтори тисячі парафій уже сьогодні приєдналися до Помісної Православної церкви України». За його словами, «інтенсивність приєднання» до ПЦУ «дуже активна».
Навіщо Драбинко схопився за цю цифру, це зрозуміло. Творцям проєкту ПЦУ як на Фанарі, так і в Україні, треба показати, що попри всі труднощі їхній проєкт удався, що ось-ось і в Україні, крім ПЦУ, нікого не залишиться. А отже, незважаючи на те, що довелося пожертвувати канонами Церкви та приректи мільйони віруючих УПЦ на страждання від влади і радикалів, вони все зробили правильно. Ціль виправдовує засоби, а переможців не судять. Поспішаємо їх розчарувати, насправді все зовсім інакше.
Очевидні нестиковки
Для початку давайте порівняємо два моменти. Припустимо, що озвучена цифра у 1500 парафій, переведених до ПЦУ, означає, що ця організація справді поповнилася 1500 новими релігійними громадами. Але в такому разі «духовенство» ПЦУ мало б поповнитися на ті самі 1500 священнослужителів. Однак із вуст представників ПЦУ постійно лунають нарікання, що у них катастрофічно не вистачає «священників». Ось, наприклад, свіжа скарга: голова Полтавської єпархії ПЦУ Федір Бубнюк повідомив, що в його структурі не вистачає капеланів, і що їм доводиться набирати їх із самих військових, «які є віруючими, які відчувають покликання». Ще кілька років тому «митрополит» ПЦУ Чернівецький і Буковинський Данило закликав «поставитися з розумінням до тимчасової нестачі духовенства» на парафіях, які «вийшли з-під московського ярма» і благав чоловіків «рукополагатися» навіть без освіти та інших вимог. «Благаємо – шукайте по селах чоловіків, які гідні служити Господу Богу в Святій Церкві. Чоловіки, які можуть взяти на себе тягар священства, – прийміть заради майбутнього Ваших дітей, нашої Церкви та держави. Ми допоможемо Вам отримати знання, необхідні для служіння в Церкві Богу і людям», – писав він на своїх сторінках у соцмережах. Але, як бачимо, ситуація в ПЦУ не змінюється, служителів, як і раніше, не вистачає.
Навіть зіставлення цих двох фактів змушує замислитися: чи справді 1500 громад із УПЦ пішли, а до ПЦУ прийшли? А якщо ознайомитися з тим, що конкретно відбувається у кожному з цих 1500 випадків, то ми побачимо дивовижну картину: храм забирають, а громада залишається в УПЦ і міцнішає.
Класифікація захватів
Якщо узагальнити всі випадки переходів/переведень/захоплень громад у ПЦУ, можна скласти приблизно таку класифікацію.
І категорія: добровільний безконфліктний перехід.
Такі випадки дуже рідкісні, їх лише кілька десятків, але вони все ж таки мають місце, і було б неправильно про них промовчати. Це справді прояв вільного волевиявлення парафіян, які з тих чи інших причин самі хочуть приєднатися до «національної церкви» (беремо це словосполучення в лапки, тому що Церква Христова не може бути національною за визначенням). Вони проводять збори, голосують і переходять під юрисдикцію ПЦУ. Зазвичай, у таких випадках настоятели також беруть участь у переході. Жодних протидій з боку УПЦ такі громади не зазнають, ніхто не приїжджає і не перешкоджає такому переходу. Настоятелів, звичайно, забороняють у священнослужінні за ухилення в розкол, чому вони не надають ніякого значення. Ті небагато парафіян, якщо такі є, хто не бажає залишати УПЦ, просто знаходять собі інший храм, іншу церковну громаду, навіть якщо для цього їм доводиться долати значні відстані.
Чому цей вид переходів сьогодні трапляється вкрай рідко? Просто тому, що якщо в громаді і настоятель, і більшість реальних парафіян хотіли перебувати в «національній церкві», то вони вже давно це зробили. У 2019-2020 рр., одразу після створення ПЦУ чи ще раніше, приєднуючись до створеної Філаретом Денисенком УПЦ КП. Втім, і в ті часи таких переходів було небагато.
ІІ категорія: більшість за ПЦУ, настоятель і меншість – проти.
У цьому випадку все відбувається так, як і в першому, з тією лише різницею, що меншість все ж таки намагається чинити опір переходу і переконати інших у тому, що це не перехід з однієї юрисдикції до іншої, а повноцінна зрада Церкви. Як правило, такі спроби не мають успіху, і меншості разом із священником доводиться шукати інше місце для богослужінь. Цей вид переходів є незаконним, оскільки, згідно зі статутом релігійної громади, збори громади може скликати лише настоятель. Але в цьому випадку і настоятель, і частина його громади змушені під тиском більшості залишити свій храм.
Підкреслимо, що, говорячи про «більшість» чи «меншість», ми маємо на увазі реальних парафіян, які регулярно відвідують храм і беруть участь у богослужінні.
Види переходів, коли «більшість» забезпечується за рахунок тих, хто приходить до храму лічені рази на рік або взагалі не ходить, розглядаються нижче.
ІІІ категорія: активна меншість за ПЦУ.
Незважаючи на те, що більшість реальних парафіян разом із настоятелем проти переходу, активна меншість не бажає з цим миритися і вважає своїм обов'язком перевести храм у «національну церкву». У цьому випадку до їхніх послуг безліч можливостей, починаючи від адміністративного ресурсу та закінчуючи групами радикалів, готових до застосування фізичного насильства.
Як правило, сама ініціатива переведення храму до ПЦУ виходить не від меншості віруючих, а від місцевої влади чи жителів населеного пункту, які до Церкви не мають жодного відношення, або мають, але дуже опосередковане. Але така ініціатива знаходить підтримку в двох-трьох чи трохи більше парафіян, і вони починають діяти. Це можуть бути навіть колишні парафіяни, які в якийсь момент озлобилися та пішли з громади, але у справі переведень і захоплень зачіпка у вигляді зрадників з-поміж самих віруючих дуже допомагає. Тут усе за Євангелієм, фарисеї цілком могли схопити Ісуса Христа і самостійно, але участь Іуди, одного з дванадцяти апостолів, їм дуже допомогла.
Типова схема переведень/захоплень виглядає так: за підтримки місцевої влади організовуються збори територіальної громади або якоїсь її частини, на якій більшість голосує за перехід громади до ПЦУ. Думка самої релігійної громади при цьому не враховується, жодні доводи і посилання на канони Церкви чи закони України не приймаються. Той факт, що УПЦ є вільною та незалежною в управлінні, що вона офіційно заявила про підтримку суверенітету і територіальної цілісності України, що вона благословляє віруючих на захист нашої країни, і що вона допомагає ЗСУ матеріально і фінансово, нікого не цікавить. Збори голосують за перехід до ПЦУ. Це є прямим порушенням закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який визначає, що змінювати юрисдикцію релігійної громади може лише сама релігійна громада, тобто реальні парафіяни, які регулярно беруть участь у богослужінні та таїнствах.
Потім результати голосування оформляються та передаються до органів держреєстрації, які, також ігноруючи закон, перереєструють громаду до ПЦУ. Але часто до завершення цього процесу, який у багатьох випадках затягується через те, що дійсна громада УПЦ намагається захистити свої права у суді, місцева влада та активні прихильники переходу до ПЦУ здійснюють силове захоплення храму. Вони підключають до цього міцних молодиків, приходять натовпом до храму, зрізують замки, до незгодних застосовують насильство і таким чином виганяють із храму церковну громаду.
Ступінь конфліктності та насильства може змінюватись від випадків, коли громада УПЦ воліє мирно покинути храм, до жорстких захоплень із застосуванням насильства.
IV категорія: свавілля.
Це коли вся громада проти переходу, коли вона проводить реальні збори, одноголосно голосує за те, щоб залишитись вірними УПЦ та її Предстоятелю Митрополиту Онуфрію, подає відповідні документи до місцевих органів влади, але до неї однаково застосовують схему, описану в попередній категорії. Ніякі протести, апелювання до закону, звернення до судів та правоохоронних органів не допомагають. Часто такі захоплення проходять у дуже жорсткій формі зі побиттям віруючих і блюзнірськими діями щодо храму. Наприклад, у Казанському храмі у с. Ладижин Вінницької області прихильники ПЦУ взагалі виламали двері храму за допомогою бульдозера. На записі з камери відеоспостереження, зробленої в ніч проти 9 січня 2024 р., відображено штурм цього храму.
Бойовики ПЦУ штурмують храм на честь Казанської ікони Богородиці у Ладижині. Фото: скриншот відеокамери спостереження
На кадрах видно, як загарбники вилами навантажувача вибивають двері, що ведуть у пономарку, і вриваються всередину. Через кілька секунд вони починають викидати на вулицю людей, які перебували всередині храму – парафіян і настоятеля. Їх тягнуть сходами, кидають на землю, а потім женуть за межі храмової території, штовхаючи, завдаючи ударів і заламуючи руки. Обличчя протоієрея Євгенія Воробйова було розбите до крові.
Останнім часом загарбники навіть не турбують себе проведенням фейкових зборів. 16 квітня 2024 р. Черкаська єпархія УПЦ повідомила: «Як уже водиться останніми місяцями, для рейдерського захоплення чергового православного храму ПЦУ навіть перестала, як раніше, проводити фейкові збори територіальних громад, які потім видавалися за збори "релігійних громад"». Все сталося набагато простіше: у середині березня 2024 р. «клірик ПЦУ» Микола Євгеньєв «десь у себе вдома провів одноосібно», навіть без відома територіальної громади с. Мошни та голови ОТГ села Мошни Богдана Шкарбути, «збори релігійної громади про зміну підпорядкованості на ПЦУ». Не маючи ні повноважень, ні Статуту, ніпечатки приходу Микола Євгеньєв подав протоколи своїх домашніх зборів до органів держреєстрації. А 4 квітня 2024 р. державний реєстратор Євген Штрик вніс зміни до ЄДРПОУ щодо Спасо-Преображенської релігійної громади, незаконно змінивши назву, змінивши керівника та вилучивши засновника релігійної громади. «Тепер справа за малим – нагнати бойовиків із палицями та болгарками, побити і вигнати парафіян на вулицю, та передати історичну Воронцовську церкву-красуню у користування ПЦУ. І черговий "добровільний перехід релігійної громади" відбувся!» – написали в єпархії.
Подальша доля громад УПЦ
Дві останні категорії нашої умовної класифікації найпоширеніші, на них припадає близько 80-90% від усіх випадків із озвученої цифри 1500. Однак у всіх цих випадках громада позбавляється свого храму, позбавляється реєстрації як громада УПЦ, але зберігається як громада. Ті, хто радіє, що у такої громади забрали храм, не розуміють однієї фундаментальної християнської істини: Церква – це не буівлі і тим більше не документи про державну реєстрацію. Церква – це Тіло Христове, люди, об'єднані Святим Духом. «Бо, як тіло одне, але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоча їх і багато, становлять одне тіло, так і Христос» (1Кор. 12, 12), «І ви – тіло Христове, а нарізно – члени» (1Кор. 12, 27).
І ця громада, жива, реально існуюча, нікуди не переходить. Вона залишається разом із своїм священником в Українській Православній Церкві. Вона знаходить якесь інше приміщення для звершення богослужінь. Це можуть бути покинуті магазини, склади, вагончики, старі хатки і таке інше. Віруючі їх ремонтують, пристосовують до богослужінь, прикрашають іконами. Буває, що громаді вдається зібрати кошти на будівництво нового храму. Звичайно, не такого великого, як той, що в них відібрали, не такої яскраво вираженої церковної архітектури, проте. Община живе далі, вона молиться, звершує таїнства, долучається до Христа за літургією. У цьому плані нічого не змінюється.
Як приклад наведемо історію Петропавлівського храму в Бучі під Києвом. 18 грудня 2023 р. о 5 годині ранку рейдери ПЦУ виламали двері Петропавлівського храму в Бучі та увірвалися всередину. Того ж дня міська влада відзвітувала, що у храмі відбулася перша «літургія» ПЦУ. Громада УПЦ змушена була залишити храм і почала богослужіння в актовій залі, яку віруючі пристосували для цього.
Літургія в актовій залі в м. Буча. Фото: сторінка архієпископа Іони у Facebook
На цьому фото громада захопленого храму молиться разом із єпископом Гостомельським Аркадієм. Причому, судячи з ялинки, з моменту захоплення храму минуло лише кілька тижнів. Тобто громада УПЦ не лише не припинила своє існування, а й навіть не перервала богослужбове життя. При цьому відібраний у віруючих УПЦ храм стоїть порожній.
Спілкування з такими громадами та їх настоятелями відкриває одну цікаву закономірність. Люди, які пройшли через випробування, через ненависть і нерозуміння оточуючих і все одно залишилися вірними Христу та Його Церкві, стають більш твердими у вірі та свідомішими християнами. Це зрозуміло. Але відзначається ще одна радісна тенденція. Часто після позбавлення храму та переходу в якесь інше приміщення на богослужіння приходить більше людей, ніж до цих подій. Це дивно: Церкву женуть, а вона все одно збільшується. Люди, які до цього ставилися до Церкви байдуже, побачивши, як віруючі зазнають скорбот і випробувань і при цьому залишаються вірними Церкві, починають замислюватися: чому так? Що за скарб знаходиться в Церкві, що заради нього можна терпіти вигнання, наклеп, насильство та інше? І такі люди приєднуються до гнаної громади і роблять це свідомо, а не піддаючись якійсь моді чи громадській думці. 1500 захоплених храмів – це не мінус 1500 громад. Це ті ж живі громади в лоні УПЦ, тільки згуртованіші, свідоміші і часто чисельніші.
Є ще один момент, який поки непомітний, але згодом буде проявлятися все більше і більше. Йдеться про гроші. Якщо до захоплення храму громада витрачала значні кошти на його утримання та прикрасу, то після ця стаття витрат відпадає. Звісно, не в кожному випадку бюджет громади залишається на колишньому рівні, але там, де це плюс-мінус так, з'являються інші напрямки для витрачання фінансових коштів. Умовно кажучи, гроші, які вкладалися у храмову будівлю, починають вкладатися у людей, у прямому сенсі цього терміну. Це і допомога членам громади, які цього потребують, і підтримка багатодітних сімей, і оплата операцій і т.д. Все це робить громаду більш схожою на ті первохристиянські громади, про які ми читаємо в Апостольських Діяннях і в історії стародавньої Церкви. У свою чергу, цей діяльний прояв любові, що заповідана Богом, ще більше приваблює людей, які бачать у сьогоднішніх християнах істинних учнів Христових.
Все це, звичайно, не слід сприймати так, що захоплення храмів є благодіянням для УПЦ. Зовсім ні. Все це дуже важко, і багато віруючих знемагають під тяжкістю сьогоднішніх випробувань. Але Бог дуже часто врозумлює людей саме скорботами. Через випробування спрямовує їх до досконалості та зростання у духовному житті. Згадаймо історію з книги Дій. Коли сталося найперше гоніння на Єрусалимську, ще апостольську громаду християн, коли було вбито першомученика архідиякона Стефана, це було зло. Але коли апостоли залишили Єрусалим і розійшлися по інших місцях, вони понесли Добру звістку до інших міст та інших народів. І це було добро.
Подальша доля захоплених храмів
Що ж дістається ПЦУ? Їм дістається храмова будівля, яку треба утримувати, опалювати, ремонтувати тощо. Потрібно проводити богослужіння, для якого ні священника, ні хору нема. Їм дістається формальна реєстрація у держреєстрі, за якою немає реального общинного життя. Усі ті, хто підробляв документи, цинічно брехав, наклепував, плів інтриги, бив віруючих, не можуть одночасно дорожити літургією, молитвою та церковними таїнствами. Свої «релігійні» здібності вони одноразово демонструють у момент захоплення храму, а решта їх не цікавить. Ось і виходить, що ті люди, хто активно ратував за перехід до ПЦУ, заходять до нього одразу після захоплення, і більше їх ніхто там не бачить. «Священників» у ПЦУ не вистачає, і нова, як правило, дуже нечисленна громада опиняється у ситуації, коли «батюшка» приїжджає дуже рідко, літургій майже не служить, обмежуючись короткими молебнями. Відповідно, мотивація відвідувати церкву падає, і дуже скоро настає час, коли храм виявляється порожнім і нікому не потрібним.
Так і хочеться запитати представника ПЦУ, а також їхніх кураторів із Константинопольського патріархату: навіщо вам порожні храми? Що ви з ними будете робити? Відповідь можна дізнатися, наприклад, з такої новини, що з'явилася буквально днями: римо-католицький архієпископ Вільям Лорі з Балтімора, штат Меріленд, США, через скорочення кількості парафіян (у 100 разів за останні 40 років) прийняв рішення зменшити кількість своїх парафій з 61 до 21, а кількість храмів з 59 до 26. Саме це й чекає на ПЦУ, і ніяка держпідтримка тут не допоможе.
Тому, відповідаючи на запитання, винесене в заголовок цієї статті, скажемо: 1500 захоплених храмів – це не багато і не мало, це цифра, яка показує, скільки храмових будівель тепер потрібно додатково утримувати ПЦУ.
А кількість віруючих УПЦ не тільки не зменшується, але навіть зростає, як зростає і число чернечих постригів, висвячень та освячень нових престолів, на яких звершується Таїнство Євхаристії. Це означає, що слова Христа: «Я створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її…» (Мф. 16, 18) підтверджуються вкотре в історії Церкви.
