Головний чиновник по релігії: цинізм з посмішкою на обличчі

 

Андрій Юраш, уродженець Черкаської області, який закінчив Львівський університет ім. І. Франка і там розпочав свою трудову діяльність як викладач і релігієзнавець, є одним з архітекторів нинішньої моделі церковно-державних відносин в Україні. Він був однією з основних дійових осіб в проекті створення ПЦУ. Він є одним з головних опонентів УПЦ у владі. Він активно підтримує політику захоплень храмів і незаконних перереєстрацій громад у ПЦУ, яку прихильники цієї організації чомусь іменують «переходами».

З 2014 по 2020 рр. А. Юраш очолював Департамент у справах релігій та національностей Міністерства культури України. Після того, як цей орган був розформований, і на його місці була створена Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті, Юраш намагався очолити і цю структуру, однак програв відповідний конкурс Олені Богдан, як пояснив згодом сам Юраш, «через замовлення Путіна і Московського патріархату». Але без діла Юраш не залишився, спеціально під нього і його команду був створений відділ з питань релігій і національностей при Секретаріаті Кабінету міністрів. На цій новій посаді А. Юраш дав інтерв’ю youtube-каналу «DetectorUA», в якому розповів вельми багато цікавого. Проаналізуємо найголовніші моменти.

Побиті парафіяни захоплених храмів самі винні

Кореспондент: «Одне таке питання і ваша, така людська відповідь. Я людина, яка вивчає цей процес. Ось мені дають відео на каналі МП, Московського Патріархату в Українській Православній Церкві (такого не існує в природі – Ред.). Бійка.., бабусі.., дідусі.., побиті з синцями, матюками... (мова про захоплення храмів – Ред.). Моя реакція? Як я повинен ставитися до цього всього? До такої купи нескінченної матеріалів, яка підноситься нам, як переслідування, і це слово вживається, ви знаєте це».

А. Юраш: «Дивіться, я по-людськи скажу так, що тут моральну відповідальність несуть люди, які провокують ці бійки, і ми розуміємо, що в цих 700 майже громадах (які перейшли в ПЦУ за версією А. Юраша – Ред.), про які я говорю, в 95 відсотках є більшість, яка готова, яка приймає цей процес (переходу в ПЦУ – Ред.) і знаходиться 5-10 людей, які, як правило, мобілізуються священнослужителями... Це моральна відповідальність тих, хто хоче зупинити об’єктивні тенденції. Це відповідальність двох планів: відповідальність загальноідеологічна, що вони не хочуть, в принципі, апріорі ніяких змін, і вони хочуть зупинити ці процеси, які, на мій погляд, не можна зупинити... <...> І другий рівень відповідальності конкретно тих громад, де свідомо маніпулюють – дуже часто некомпетентна, малоосвічена позиція значної меншості громади, яка намагається протистояти, заперечувати цей тренд... І тут роль пастирів, які свідомо виводять цих бабусь, дідусів, не для того щоб вони дійсно відчули благодать Божу в бійці, а для того, щоб створити картинку...».

Що тут можна сказати?

По-перше, А. Юраш не заперечує сам факт масових побиттів прихожан і священиків при захопленнях храмів. Втім, кількість відеосвідчень настільки велика, що заперечувати це в принципі неможливо.

По-друге, А. Юраш нахабно бреше, коли говорить про «5-10 людей», які нібито перешкоджають мирному переходу громади в ПЦУ. Свою брехню він викриває своїми ж власними словами. Давайте уявимо собі картину: 95 відсотків прихожан голосують за перехід в ПЦУ, але знаходиться 5-10 людей, «бабусь і дідусів», яких до того ж б’ють прихильники ПЦУ, але які тим не менш успішно (!) протистоять тим 95 відсоткам своїх побратимів, які жадають приєднатися до організації Сергія (Єпіфанія) Думенка. Ці 5-10 чоловік спочатку намагаються фізично захищати свою церкву, оббивають пороги судів і органів місцевої влади в пошуках справедливості, а якщо їм не вдається відстояти храм, йдуть служити в інше приміщення. При цьому практично у всіх селах, де прихильники ПЦУ відібрали у православної громади храм, у недільні дні спостерігається одна і та ж картина: відібраний храм стоїть напівпорожній, а приміщення, де проводиться служба громади УПЦ – забито народом. У цьому може переконатися кожен, варто тільки проїхати по відповідних населених пунктах.

По-третє, насправді схема рейдерського захоплення храму та незаконної перереєстрації громади в ПЦУ вже відпрацьована до дрібниць, і виглядає вона таким чином: проводяться збори не релігійної громади УПЦ, як того вимагає закон «Про свободу совісті та релігійні організації», а територіальної громади, тобто жителів усього населеного пункту, серед яких більшість заходить в храм у кращому випадку пару раз на рік. А нерідкі випадки, коли голосують католики, баптисти, протестанти і атеїсти. І така ось «релігійна громада» приймає рішення про перехід в ПЦУ і подає відповідні документи до місцевих органів влади, які даний перехід узаконюють. В цей же час справжня релігійна громада УПЦ проводить свої збори, на якому приймає рішення зберегти вірність УПЦ. Ну а далі починається протистояння, жорстокість якого залежить від рішучості прихильників ПЦУ. У багатьох випадках викликаються представники націонал-радикалів, які зрізають замки в храмі, б’ють прихожан і священиків УПЦ і творять різні безчинства. Громада УПЦ намагається відстояти храм, служить молебні, ходить по судах і часто, щоб зберегти мир з односельцями, поступається і йде молитися в інше приміщення або будує собі окремий храм.

По-четверте, роль пастирів, яким дорікає Юраш, полягає не в тому, щоб підставити «бабусь і дідусів» під удари прихильників ПЦУ і створити «картинку», а в тому, щоб затвердити своїх прихожан в православній вірі, яка полягає також і в цьому: «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». ПЦУ – це організація, створена з двох розкольницьких груп, УПЦ КП та УАПЦ, а виданий цій організації Константинопольським патріархатом Томос, це, за влучним висловом митрополита Запорізького Луки (Коваленко), – довідка трупу про те, що він живий. Ожити у Христі можна тільки шляхом покаяння, але ніяк не шляхом отримання якогось документа від Константинопольського патріарха, який намагається на наших очах стати таким собі «східним папою».

І по-п’яте, звинувачувати в злочині не злочинців, а жертв – це верх цинізму, який дуже яскраво характеризує як самого А. Юраша, так і багатьох інших прихильників ПЦУ.

Звинувачувати в злочині не злочинців, а жертв – це верх цинізму, який дуже яскраво характеризує як самого А. Юраша, так і багатьох інших прихильників ПЦУ.

Російські святі – це не наша ідентичність

Говорячи на тему про перейменування УПЦ на РПЦ в Україні, А. Юраш також, що називається, вивів себе на чисту воду. Пояснюючи, в чому різниця української церковної ідентичності від російської, він не зміг навести ніяких аргументів, крім... святих.

А. Юраш: «Насправді це питання вибору своєї ідентичності, підтвердження своєї ідентичності. Все більше і більше в середовищі Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом є таких церковних концептів, які пов’язують її саме з Росією. Це певне акцентування на певних святих, які взяті з російської традиції. <...> Що тут найдраматичніше для мене, що ці моменти, які пов’язують ідентичність УПЦ саме з російською традицією... У нас, я переконаний, кожен має право будь-яку ідентичність пропонувати, експериментувати з нею... <...> Але назва УПЦ маркує її де-факто пов’язану з Росією традицію як українську».

Питання про те, чим відрізняються українська і російська церковні ідентичності, ставить в глухий кут будь-якого прихильника ПЦУ. Так, Церква в Московській державі з 1448 року є незалежною від Константинополя, а Церква в Україні до 1686 р. існує як митрополія Константинопольського патріархату, але як це вплинуло на церковну ідентичність? Хіба ми стали по-різному молитися? У нас з’явилися різні чернечі традиції? Різні способи здобуття Духа Святого? Або, може, у нас виникла якась різниця в організації парафій і єпархій? Або, може, з’явилися різні богослужбові облачення? Може, ми якось по-різному стали розуміти Євангеліє? Виявляється – ні. Все у нас однаково.

Єдине, що спало на думку А. Юраша – це святі, «які взяті з російської традиції». Сергій Радонезький, Серафим Саровський, Ксенія Петербурзька, Матрона Московська, Іоанн Кронштадтський, Амвросій Оптинський, Ігнатій Брянчанінов, Феофан Затворник і багато інших, шанованих в Україні святих, з Росії, чим вони не догодили А. Юрашу? Цей недруг Української Православної Церкви не може усвідомити, що святі взагалі не діляться на «ідентичності». Будь-який святий – це надбання всієї Православної Церкви. Апостоли Христові були євреями, святителі Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Златоустий – греками, преподобний Мойсей Мурин – ефіопом, преподобний Єфрем Сирин – сирійцем, преподобний Ісаак Сирін – швидше за все, арабом, преподобний Іоанн Касіян – галлом (французом) і так далі. Всі вони належать до однієї християнської ідентичності і шануються всіма християнами у всіх країнах. Також і святі, які проживали на території нинішньої України, шануються в багатьох країнах: преподобні Антоній і Феодосій та інші чудотворці Печерські, святитель Лука Кримський, священномученик Володимир Київський і так далі.

Щоб трохи підіграти А. Юрашу, скажімо щось про ідентичність ПЦУ, яка відрізняється від ідентичності Православної Церкви.

Полягає ця ідентичність в тому, що:

• ПЦУ створена з розкольницьких деномінацій;
• ПЦУ створена в основному зусиллями американських дипломатів і українських державних чиновників;
• ПЦУ не може існувати без державної підтримки;
• ПЦУ є опорою для націоналістичної ідеології;
• ПЦУ використовує насильницькі і незаконні методи збільшення чисельності своїх парафій;
• ПЦУ пропагує ненависть до ворогів і закликає боротися з ними.

Фашисти вдихнули нове життя в українську автокефалію

Розповідаючи про етапи становлення української автокефалії, А. Юраш почав з 1917 р. і знову, образно кажучи, сів у калюжу, продемонструвавши як нерозуміння природи Церкви, так і зв’язавши цю автокефалію з фашистським і більшовицьким режимами.

Дійсно, ідея української автокефалії йде пліч-о-пліч з ідеєю української державності і без неї не може існувати; це говорить про те, що ідея ця по суті своїй не релігійна, а політична. Перша офіційна заявка на створення Української автокефальної церкви була зроблена 9 листопада 1917 р. в Києві на 3-му Всеукраїнському військовому з’їзді, який прийняв резолюцію про автокефалію Української православної церкви, її незалежності від держави і українізації богослужінь. Тобто не Архієрейський або Помісний собор, не єпископат, духовенство та миряни, а військові висловили бажання, на хвилі перспективи незалежності України, мати свою власну церкву. Правда, про цей військовий з’їзд А. Юраш не пам’ятав, зате згадав про так званий Собор 1921 р., який і створив першу українську автокефалію: «До речі, в цьому році, в жовтні, відзначаємо сто років Собору 1921 року, коли автокефалія була вперше задекларована».

Однак А. Юраш промовчав про наступне:

1. Собор 1921 р. в Києві, проголосивши автокефалію, проходив при владі більшовиків та з їх згоди.
2. На Соборі не було жодного єпископа, відповідно, він не може бути визнаний церковним, оскільки, як сказав святитель Кипріан Карфагенський: «Єпископ – у Церкві і Церква – в єпископі, і хто не з єпископом, той і не в Церкві».
3. Про моральне обличчя головних діячів того Собору красномовно висловився тодішній Митрополит Київський Михайло (Єрмаков), який на прохання висвятити єпископів для планованої автокефальної церкви відповів: «Я гадюк в єпископи не висвячую».
4. Саме на тому Соборі главою автокефалії був обраний Василь Липківський, але оскільки не було жодного єпископа, щоб здійснити його хіротонію, розкольники блюзнірськи поклали на Липківського руку священномученика Макарія, митрополита Київського (1494-1497) і оголосили відлученого протоієрея «митрополитом». Звідси і затвердилася за автокефалістами назва «самосвяти».

Але в подальшому своєму оповіданні про перипетії української автокефалії А. Юраш і зовсім опустився до визнання заслуг фашистських окупантів.

А. Юраш: «Сорокові роки, прихід німців, німецької армії, яка не обмежує релігійні почуття людей, громада (автокефалістів – Ред.), яка залишилася на цій території, знову з’являється. Цим, умовно кажучи, знімається якесь перекриття, і рослина знову починає рости».

Так, дійсно, при нацистській окупації стали відкриватися храми, і не тільки Української автокефальної церкви. Але вихваляти заслуги нацистів в становленні української автокефалії – це приклад неприкритого цинізму. Німці знищували населення України мільйонами, спалювали жителів сіл, розстрілювали городян, гнали сотні тисяч юнаків і дівчат в рабство до Німеччини. Все це не дозволяє будь-якій людині, у якій збереглися ще залишки совісті, позитивно висловлюватися про роль німецьких нацистів у будь-чому.

Даєш об’єднання католиків і православних на День Незалежності України!

Під кінець інтерв’ю співрозмовники пустилися в міркування про те, як було б добре, якби на 30-річчя Незалежності України в Київ приїхав не тільки патріарх Варфоломій, а й папа римський Франциск. І суть слів, і тональність розмови не залишають жодних сумнівів у тому, що злиття з католиками є мрією прихильників ПЦУ, а, можливо, і головною метою цього проекту.

Кореспондент: «Я питав вас про візит патріарха Варфоломія, але наскільки я розумію, Президент Зеленський запросив і римського папу. <...> Скажіть, чи є якась відповідь?»

А. Юраш: «Це була дуже хороша ідея, також запросити і папу римського на те ж святкування Дня Незалежності. Це був би потужний сигнал і в певному ідеологічно-культуральному сенсі, що Україна є державою, яка є батьківщиною для багатьох релігій...»

Тут слід зупинитися і звернути увагу на черговий опус релігієзнавця А. Юраша. Україна може бути батьківщиною хіба що для якихось примітивних давньослов’янських язичницьких культів, і то не є фактом. Жодна світова релігія не сформувалася на території нинішньої України і не вважає її своєю батьківщиною. Але продовжуємо стежити за промовою А. Юраша:

«І, з іншого боку, це дало б дуже потужний імпульс для міжрелігійних екуменічних зв’язків. Але відповіді (римського папи – Ред.), як я розумію, ще немає...»

Екуменізм в риториці як А. Юраша, так і прихильників ПЦУ взагалі – однозначно зі знаком плюс. Однак позначає він, у своїй сучасній практиці, в кращому випадку спільні молитви з єретиками, а в гіршому – забуття догматів віри і готовність об’єднуватися з ким завгодно, лише б об’єднуватися. Але прихильників ПЦУ це не бентежить, навпаки, захоплення з приводу можливого зближення з іншими конфесіями і, перш за все, з католиками звучить з їхніх вуст регулярно.

Історія свідчить, що Ватикан завжди вороже ставився до Православ’я, іменував православних схизматиками (розкольниками) і намагався приєднати до себе Православні Церкви кожен раз, коли з’являлася така історична можливість. Особливо це актуально для України, яка зазнала на собі всі жахи і прямого окатоличення та нав’язування унії, коли католицизм намагався заволодіти душами православних під прикриттям православних обрядів. Характеризуючи діяльність католиків в Україні, не можна не навести тут всім відомі рядки Т. Шевченка.

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...

Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

Очевидно кореспондент «DetectorUA» все ж таки щось пам’ятає про безчинства католиків в Україні, оскільки наступне його питання – про проблему прозелітизму.

Кореспондент: «Але чи не буде в ваших дружніх відносинах (з римським папою – Ред.) загрози прозелітизму? Наприклад, православна громада.., навіть не будемо ділити московська або не московська, чутливо ставиться... так дуже делікатно до католицької присутності. Тут є якийсь конфлікт, або це не критично?»

А. Юраш: «Ми живемо у вільному суспільстві. Сам концепт прозелітизму... я роблю реферативні звернення до прив’язки до українсько-російських відносин... Але ми пам’ятаємо, що концепцію, нібито прозелітизму, хто (розробляв – Ред.) постійно ще в 90-х роках? Московська патріархія. Так. Це в Росії вона розроблялася. Але вона є породженням ще тих часів, коли хтось міг думати, що можна десь законсервуватися, жити в якомусь своєму просторі, в своїх якихось уявленнях. Ніхто не може і не має права втручатися в своєрідний ринок ідей, в тому числі і духовних ідей. Зараз ми маємо абсолютно відкрите суспільство. І будь-яка людина.., ви говорите, православні, що православна людина не може в інтернеті, через інші засоби масової інформації отримати будь-яку інформацію про будь-які релігії, в тому числі і про католицизм? І тому, невже в цьому глобалізованому світі, коли ми кожен день можемо бути споживачами найрізноманітнішого духовного продукту, візит папи може якось радикально щось розбалансувати або змінити?»

Тут релігієзнавець А. Юраш знову не соромиться демонструвати власну безграмотність. Концепція прозелітизму розроблялася не в Росії в 90-х роках, а ще в Старозавітному іудаїзмі, коли в Завіт з Богом через обрізання могли вступити не тільки євреї, але й чужинці. Концепція Старозавітного прозелітизму навіть ділила прозелітів на дві категорії: прозеліти правди, які цілком приймали іудейство, і прозеліти врат, які долучалися до іудейства частково і мали право доходити тільки до воріт притвору Єрусалимського храму. В християнську епоху, особливо в другому тисячолітті, такі явища як прозелітизм і місіонерство стали відрізнятися. Причому термін «прозелітизм» отримав переважно негативний відтінок і став асоціюватися в основному з католицькою експансією. Він став позначати звернення в католицтво шляхом насильства, обману або підкупу.

А. Юраш намагається підмінити поняття. Звичайно, ніхто не може захистити православних від інформації про інші релігії, в тому числі і про католицтво. Але прозелітизм – це зовсім не про інформацію, на підставі якої людина чи громада робить свій вільний вибір. Прозелітизм, а особливо прозелітизм католицький – це ті ж жорстокі захоплення храмів УПЦ, які ми спостерігаємо зараз, помножені на фінансові, адміністративні та політичні можливості Ватикану, або силових блоків, наприклад, нацистів.

На початку ВВВ, коли нацисти просувалися по українській території, глава уніатів Андрій Шептцікій вчив своїх підлеглих як обманом завойовувати довірливих православних. 7 травня 1942 р. під час II архідіоцезіального синоду були видані так звані «Головні правила душепастирства», в яких головна увага приділялася поширенню унії та створенню нових парафій на всій території СРСР. В IV-му розділі цих «Правил», написаних Шептицьким, читаємо: «Якщо хто-небудь з духовенства знаходиться на теренах не приєднаної (до унії – Ред.) Православної Церкви, то має право заснувати прихід... При цьому слід мати на увазі кілька особливостей, зокрема, в таких парафіях потрібно залишити по-старому всі традиції в обрядах, науках віри і моралі, які не суперечать католицькій вірі. Поминати на Літургії ім’я Папи можна тільки добре зорієнтувавшись в ситуації, щоб з першого разу не відштовхнути прихожан від себе... Дозволяється залишати в таких храмах ікони тих святих, які не визнаються в Католицькій церкві, щоб не викликати звинувачень в латинізації...».

Ось як описує прозелітизм католицтва на Західній Україні в кінці 80-х – початку 90-х років протоієрей Ростислав Ярема в дослідженні «Міжконфесійні конфлікти в Україні в ΧΧ-ΧΧΙ століттях»:

«Були випадки, коли, увірвавшись до церкви, греко-католики відразу відпилювали "зайві" поперечини на "неправильних" восьмикутних хрестах, малювали пронизані серця на іконах іконостасу, публічно висипали в калюжу Святі Дари з дарохранильниці. Священики та віряни, звичайно, не могли спокійно терпіти таку наругу над святинею. Всюди відбувалися бійки з кровопролиттям.

Наприкінці 1989 року в Долинському районі Івано-Франківської області двоє невідомих в нічний час увірвалися до настоятеля Гошівського монастиря ігумена Серафима (Демьянова) і завдали йому ножами рани в області живота і серця як попередження, щоб він здав уніатам монастир. 2 лютого 1990 р. уніати розгромили чернечі корпуси і виламали двері храму Гошівського монастиря. У селах біля монастиря почалися підпали будинків православних (близько 10 будівель). 12 грудня 1989 року в селі Переволока Бучацького району Тернопільської області був убитий при захисті храму прихожанин Василь Мокрицький. У листопаді 1990 року, в селі Залісся Золочівського району Львівської області, під час штурму храму помер від серцевого нападу священик Василь Бочало».

Ось що таке прозелітизм насправді, а не як його намагається представити А. Юраш: почитати про різні релігії в інтернеті.

Продовжуємо слухати А. Юраша: «Уявіть собі, якщо б ця ідея реалізувалася, і в Україні на День Незалежності зустрілися два безумовних світових релігійних лідери...»

Кореспондент: «А якби підписали Київську... ха-ха... декларацію про єдність, то це була б просто мрія!»

А. Юраш: «Тому це, як на мене, дуже яскрава і продуктивна ідея, яку тільки можна вітати і, якби вона була втілена в життя, може, тоді не марною була б місія багатьох, хто причетний до цієї ідеї, але і для держави Україна, для суспільства і нації, яка дала щось світові».

***

Як бачимо, і кореспондент «DetectorUA», і А. Юраш мріють про те, щоб патріарх Варфоломій і папа Франциск приїхали в Україну і тут розкрили один одному свої екуменічні обійми. У цьому ж ключі висловлюються і самі «безумовні світові релігійні лідери» і їх українські підопічні.

Папа Франциск: «Єдине, чого бажає Католицька церква, і чого я шукаю як її голова – це єднання з Православною Церквою».

Патріарх Варфоломій: «Нехай процес відновлення єдності між нашими святими церквами, який часом протікає повільно, а часом стикається з проблемами, буде незворотним».

Глава УГКЦ Святослав Шевчук: «Наступним кроком (після створення ПЦУ – Ред.) є екуменічний діалог між УГКЦ і об’єднаним українським православ’ям в напрямку відновлення первісної єдності цієї церкви».

Сергій (Єпіфаній) Думенко: «Ми окреслили певний шлях майбутньої нашої співпраці і надалі будемо шукати ті точки дотику, які будуть нас об’єднувати».

Як бачимо, мрії А. Юраша і його співрозмовника зовсім не безпідставні, але, думається, що і заплановану унію між Ватиканом і Фанаром чекає та ж доля, що і всі попередні унії, які розбивалися об стійкість у вірі православного народу і духовенства.