Релігія «руського миру» прощається із християнством
У Москві відбувся з'їзд Всесвітнього російського народного собору, який затвердив наказ XXV «Сьогодення та майбутнє Руського миру». Все це схоже на прощання із християнством.
З'їзд Всесвітнього російського народного собору відбувся 27 березня 2024 р. у залі церковних соборів храму Христа Спасителя під головуванням патріарха Кирила, який є головою Всесвітнього російського народного собору (ВРНС).
Вікіпедія повідомляє, що ця організація була створена у травні 1993 р. під егідою РПЦ. За статутом ВРНС його головою є патріарх Московський і всієї Русі, а до президії та Ради ВРНС входять відомі російські політики і громадські діячі, представники світу науки, культури та освіти, воєначальники, співвітчизники з-за кордону.
У щорічних соборних з'їздах традиційно беруть участь представники всіх гілок влади РФ, лідери громадських об'єднань, найвище духовенство традиційних релігій Росії, викладачі та студенти найбільших вишів та інші діячі. Тобто ВРНС позиціонує себе як організація, що представляє еліту країни.
Цьогорічний з'їзд прийняв так званий Наказ XXV «Сьогодення та майбутнє Руського миру», названий на сайті Московської патріархії програмним документом і адресований органам законодавчої та виконавчої влади Росії. Тобто це рекомендація до дії органів влади від імені російської еліти, зокрема й духовної. Ми не будемо тут аналізувати повністю цей досить об'ємний документ, а зосередимося на окремих його тезах, які ясно доводять вірність твердження, винесеного в заголовок статті.
Теза №1: Росія – «утримуючий»
Цитата з Наказу XXV: «Вищий сенс існування Росії та створеного нею Руського миру – їхня духовна місія – полягає в тому, щоб бути всесвітнім «Утримуючим», що захищає світ від зла».
Згадка про «утримувача» – це посилання на одне з найнезрозуміліших місць Святого Письма, а саме другий розділ Другого послання апостола Павла до Фессалонікійців. Ось це місце: «Бо таємниця беззаконня вже в дії, тільки не здійсниться доти, доки не буде взятий від середовища утримуючий тепер» (2 Фес. 2, 7).
Тобто антихрист не прийде у світ і не настануть останні часи, доки не буде взятий якийсь «утримуючий». Хто такий цей «утримуючий»?
Святі отці самі зізнаються, що точно сказати не можуть, а лише висловлюють свою думку, але не наполягають на ній. Наприклад, святитель Іоанн Златоуст пише: «Справедливо кожен може, по-перше, запитати, що таке утримуюче (το κατέχων) (пор.: 2 Сол. 2, 7), і потім виявить бажання дізнатися, чому так неясно говорить про це Павло? Що ж таке, що не дозволяє відкритися йому, тобто перешкоджає? Одні кажуть, що це благодать Святого Духа, інші – римська держава; із цими останніми я більше згоден».
За фактом Західна римська імперія пала у 455 р., Східна чи Візантійська – у 1453 р., а антихрист ще не прийшов. Казки про те, що римська імперія перекочувала до Москви, не мають жодних підстав ні у святоотецькому вченні, ні тим більше у Святому Письмі, і ніколи не поділялися Церквою. Хоча, дійсно, вони досить популярні серед тих, хто не вірить словам Христа: «…Царство Моє не від цього світу…» (Ін. 18, 36), а всіма силами намагається довести протилежне. Відповідно з припущень Іоанна Златоуста залишається лише благодать Святого Духа.
Преподобний Єфрем Сирін вважав, що «утримуюче» – це поширення Євангелія по всьому світу: «…поки апостольство не здійснить дане йому покликання: йдіть до всіх народів (Мф. 28, 19), і не пошириться вчення (Христове), і не скінчиться також і його час, і не зробляться досконалими люди через проповідь Апостолів і через вчення священників: тільки тоді, нарешті, допускається Відступнику прийти на випробування гідності людей».
Те саме пише російський єпископ ХІХ століття, святитель Феофан Затворник: «Спасительна сила Його почала тільки діяти з часу зішестя Святого Духа. Треба дати їй час усюди проникнути і оживити всіх здатних прийняти життєдайну її дію. Коли вона зробить свою справу, тоді й тому синові смерті можна буде виступити».
У тлумаченнях можна зустріти, що «утримуючий» – це інститут державної влади взагалі, але ніде у святоотецькому вченні немає жодного натяку на те, що «утримуючий» – це держава під назвою Росія.
Таким чином, претензія Росії на роль «утримувача» – це не більше ніж спекуляція, не заснована ні на Святому Письмі, ні на Святому Переданні Церкви і придумана для того, щоб виправдати цілі, які дуже далеко відходять від Євангелія. Які саме?
Теза №2: Росія – захисник руського миру, який не має кордонів
Цитата з Наказу XXV: «…Росія є творцем, опорою та захисником Руського миру. Межі Руського миру як духовного і культурно-цивілізаційного феномену значно ширше державних кордонів як нинішньої Російської Федерації, так і великої історичної Росії. Поряд з розсіяними по всьому світу представниками російської ойкумени, Руський мир включає всіх, для кого російська традиція, святині російської цивілізації і велика російська культура є вищою цінністю і сенсом життя».
У цих словах міститься жахлива підміна понять. У цьому визначенні звучить універсалізм, відповідно до якого кожен, хто поділяє російську традицію, святині та культуру є представником «руського миру», а отже, підлягає захисту з боку Росії, чи хоче він того чи не хоче.
Але християнський універсалізм зовсім інший: кожен, хто вірує в Христа, належить Церкві, незалежно від національності, культури, традиції та іншого.
«…немає ні Елліна, ні Юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але все й у всьому – Христос» (Кол. 3, 11), – ось справжній християнський універсалізм. Якщо Євангеліє називає сенсом життя і найвищою цінністю Христа («Бо для мене життя – Христос, і смерть – набуття» (Фил. 1, 21)), то Наказ XXV ВРНС – російську традицію, культуру та святині. Хтось може сказати, що святині теж згадані, але про Христа у цьому визначенні – жодного слова.
Так, у Росії побудовано безліч чудових храмів і монастирів, але чи можна сказати, що Росія – християнська країна? Ось, наприклад, свідчення видатного російського пастиря XX століття Антонія Сурозького: «Якби християнство було християнством Євангелія, здійсненого, реального, то всі казали б: Так, це повнота життя, цим варто жити... Але, хто може сказати це про російське православ'я у Росії? <…> ми дали всьому світу, мільйонам людей втратити Бога – тим, що виявилися не християнами до кінця, що ніхто, зустрічаючи нас, не бачить Христа у наших очах; у нашому образі не відображається сяйво божественного життя <…> Говорячи про Росію, наприклад: колосальне відпадання від віри чи не пояснюється словами Лєскова, який говорив, що Русь була хрещена, але ніколи не була просвічена?».
Повторимо останні слова: «ніколи не була просвічена» (мається на увазі світлом Євангелія).
Ось ще один приклад, у книзі «Священник у духовному житті російського села» видання 2003 р. говориться, що священнослужителі XIX–XX століть «сходилися в тому, що селяни сприймають лише зовнішній, обрядовий бік Православ'я, не вникаючи в сенс таїнств, молитов, обрядів, не розуміючи, часом спотворюючи їхній зміст. <…> Багато селян не можуть відповісти на запитання, скільки богів. <…> не отримуючи від Бога допомоги, селянин одразу ж біжить до чаклунів і ворожків, забувши про Господа та віру».
Це сказано про селянство, яке становило понад 90% російського народу, але й у освічених верствах суспільства християнської віри було мало. Щоб переконатися, досить почитати російську церковну історію, твори російських святителів і твори російських класиків.
Наприклад, за Петра I було засновано «Всеблазенський, всеп'яний і божевільний собор», члени якого, що представляли вищі верстви суспільства, займалися показовим знущанням над Церквою і творили такі гидоти, про які соромно згадувати.
Ось, для прикладу, один із «найпристойніших» обрядів вибору блазенського патріарха: «…обраного "князя-папу" садили в ківш і несли "понтифіка" у супроводі всього "собора" в будинок, де, його роздягали, і опускали голим у гігантський чан, повний пива та вина. "Князь-папа" плавав у ковші. Гості, чоловіки та жінки, що належали до вищих боярських родів, у оголеному вигляді, пили вино з цього чану та співали непристойні пісні на церковні мотиви».
Характеристики російського суспільства, які давали йому російські письменники, також дозволяють назвати Росію оплотом не те що християнства, а й навіть абстрактного «добра».
О. Чехов: «Росія – країна казенна. Пияцтво, малограмотність, тупість і убожество російського мужика, що відстав від Європи років на двісті, і досі ще не зовсім впевнено застібає власні штани, вкотре показує, що з ним дружити не можна, оскільки він розглядає дружбу як слабкість. <…> У Росії чесна людина – щось на зразок сажотруса, яким няньки лякають маленьких дітей. <…> Російська людина велика свиня. Якщо запитати, чому він не їсть м'яса та риби, то він виправдовується відсутністю привезення, шляхів сполучення тощо, а горілка тим часом є навіть у найглухіших селах і в кількості, якій завгодно. <…> Погляньте на це життя: нахабство і ледарство сильних, лицемірство, брехня. <…> Російську людину відрізняє схильність витрачати останні кошти на всілякі викрутаси, коли не задоволені найнагальніші потреби».
М. Салтиков-Щедрін: «Якщо я засну і прокинуся через сто років і мене запитають, що зараз відбувається в Росії, я відповім: п'ють і крадуть...».
Ми не говоримо, що в Україні ситуація інша. Так, наша країна теж не може бути прикладом християнського життя та благочестя. І в нас вистачає всього, про що сказано вище. Однак при цьому ми не претендуємо на те, щоб вважати себе взірцем для християн усього світу, а тим більше не намагаємось нав'язати своє світобачення всім іншим. А головне – не насаджуємо християнські цінності вогнем і мечем.
У Наказі пропонується замість універсалізму Церкви, замість Христа як сенсу життя, універсалізм «руського миру», який, за свідченням видатних представників цього світу, має величезну кількість недоліків і дуже далекий від досконалості.
Теза №3 Війна – законний спосіб захисту «руського миру»
Цитата з Наказу XXV: «З духовно-морального погляду спеціальна військова операція є Священною війною, в якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію "Утримуючого", що захищає світ від натиску глобалізму і перемоги Заходу, який впав у сатанізм».
Про те, хто впав у сатанізм, а хто ні, судити не беремося, скажімо лише, що з погляду Святого Письма благословення одностатевих пар, у чому прийнято звинувачувати Захід, принципово нічим не відрізняється від благословення агресивної війни (читай – вбивства), чим займається керівництво РПЦ.
Про «утримувача» вже сказано вище. Декілька слів про «священну війну». 24 лютого 2022 р. Росія за фактом напала на суверенну державу Україна, розпочала агресивну війну, яка не може бути виправдана з богословської чи моральної точки зору. За два роки Росія вбила тисячі мирних громадян, зруйнувала сотні міст і сіл, позбавила мільйони людей житла, майна та засобів для існування.
У документі «Основи соціальної концепції РПЦ», ухваленого 2000 р., є цілий розділ, присвячений темі війни, він так і називається: «Війна і мир». У ньому абсолютно чітко засуджується ініціатор війни і виправдовується той бік, який захищається. Ось деякі цитати:
· «Війна є фізичним проявом прихованої духовної недуги людства – братовбивчої ненависті (Бут. 4, 3-12)».
· «Війна є зло».
· «Вбивство, без якого не обходяться війни, розглядалося як тяжкий злочин перед Богом вже на зорі священної історії. "Не вбивай", – говорить закон Мойсеїв (Вих. 20, 13)».
· «"Ті, хто взяв меч, від меча загинуть" (Мф. 26, 52), – у цих словах Спасителя знаходить обґрунтування ідея справедливої війни. З християнської точки зору, поняття моральної правди в міжнародних відносинах має спиратися на такі основні принципи: любов до своїх ближніх, свого народу та Вітчизни; розуміння потреб інших народів; переконання в тому, що добру свого народу неможливо служити аморальними засобами».
Документ самої РПЦ викриває нинішню позицію її керівництва. Росія діє «аморальними засобами» для уявного блага свого народу. Для реалізації своїх імперських амбіцій Росія порушує основні Божі заповіді: «не вбивай», «не вкради», «не лжесвідчи» і вважає, що мета виправдовує засоби. Але чи Христос так вважав?
Євангеліє описує ситуацію, коли апостоли хотіли застосувати насильницькі методи проти людей, ворожих Христу.
Ось як описує це євангеліст Лука: «Коли ж наближалися дні взяття Його від світу, Він захотів іти до Єрусалиму; і послав вісників перед лицем Своїм; і вони пішли й увійшли до села Самарянського, щоб приготувати для Нього; але там не прийняли Його, бо Він мав вигляд мандрівного до Єрусалиму. І побачили Його учні, Яків та Іоанн, та й сказали: Господи! Чи хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і винищив їх, як зробив Ілія? Але Він, звернувшись до них, заборонив їм і сказав: Не знаєте, якого ви духа; бо Син Людський прийшов не губити людські душі, а спасати» (Лк. 9, 51-56).
Однозначне твердження Євангелія полягає в тому, що війна аж ніяк не може бути засобом проповіді християнства або засобом його захисту.
Христос помер за весь світ, майже всі апостоли пішли на смерть заради Євангельської проповіді, але ніхто з них та їхніх послідовників нікого не вбив заради цієї проповіді чи захисту істини.
Наказ XXV говорить прямо протилежне: «Під час СВО російський народ зі зброєю в руках відстоює свої життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі у межах єдиної Російської держави».
Як можна відстоювати свої духовні та культурні цінності, вбиваючи людей в іншій країні? На це питання нам допоможе відповісти цитата з «Щоденника письменника» ще одного видатного представника російської культури Ф. Достоєвського: «Я сказав, що росіян не люблять у Європі. <…> Вони бачать у нас швидше варварів, що вештаються Європою і радіють, що щось і де-небудь можна зруйнувати, – зруйнувати лише для руйнування, для задоволення лише подивитися, як усе це розвалиться, подібно до орди дикунів, подібно до гунів, готових наринути на давній Рим і зруйнувати святиню, навіть без усякого поняття у тому, яку коштовність вони винищують...».
Війною в Україні Росія точно підтверджує таку точку зору.
Таким чином, ВРНС для захисту «руського миру» використовує та визнає виправданими і законними гріховні методи насильства, вбивства, пограбування та брехні. Євангеліє допускає методи прямо протилежні: любові, переконання, милосердя, жертовності.
Підсумки
Наказ XXV «Сьогодення та майбутнє Руського миру», прийнятий на з'їзді Всесвітнього російського народного собору, свідчить про те, що ідеологія «руського миру» стала набувати рис релігії. І релігія ця є заміною християнству:
· універсалізм Церкви Христової замінюється на універсалізм «руського миру»;
· насаджується цей новий універсалізм методами, які прямо протилежні Євангельським;
· на місце Святого Духа як «утримуючий» ставиться держава Росія.
Якщо до війни питання співвідношення християнства та «руського миру» ще могло обговорюватися і дискутуватися, то війна показала – їхні дороги розходяться.
