Чи можна християнам вбивати християн?
Священник РПЦ Сергій Баранов, який прославився своїми бесідами про Ісусову молитву, дав велике інтерв'ю про своє ставлення до «СВО». Розбираємо його основні тези.
Ще недавно ім'я протоієрея Сергія Баранова, секретаря Орської єпархії та духовника Іверського жіночого монастиря, було невідомо широкій аудиторії. Його справді добрі проповіді набирали в YouTube в середньому по 5-10 тис переглядів, що на тлі таких проповідників, як протоієрей Андрій Ткачов, архімандрит Савва (Мажуко) чи священник Павло Островський, не так вже й багато. Це не дивно, тому що отець Сергій говорив виключно на духовні теми – про піст, молитву Ісусову, святих, любов, благочестя та гріхи.
Але раптом відразу батюшка «засвітився» на багатьох інформ-майданчиках сусідньої держави. І аж ніяк не через сплеск інтересу до Ісусової молитви, а через «СВО». Отець Сергій почав говорити на захист військових дій Росії на території України і тим самим привернув пильну увагу до своєї персони не лише тих, хто за війну, а й тих, хто проти, тобто нас. Чому, запитаєте, нам цікава думка отця Сергія на цю тему? Тому що ми вважали його людиною, для якої життя з Христом найважливіше. Тому що нам боляче бачити, як він замість пошуку Богоспілкування почав займатися питаннями політичними. Зрештою, тому, що позиція отця Сергія – це шаблонна позиція всіх, хто в Руській Православній Церкві намагається морально виправдати те, що відбувається.
З цієї причини ми вирішили звернути увагу на останні виступи отця Сергія та розібрати його інтерв'ю, яке за кілька днів набрало на різних майданчиках уже десятки тисяч переглядів. Називається воно «СВО. На чиєму боці правда? Важлива розмова із отцем Сергієм Барановим. Мінськ», а опубліковано на ютуб-каналі «Лети высоко. Студия прот. Сергия Баранова». Пропонуємо і вам розібратися в тому, що ж відбувається в головах загалом хороших людей. Отже.
Чому мовчить Церква?
Сама назва інтерв'ю має сказати глядачеві, що отець Сергій точно знає, «на чиїй стороні правда». І батюшка починає свої міркування одразу в чорно-білих категоріях, привласнюючи собі в дискусійних темах право безпомилково визначати, де добро, а де зло, і виступати суддею.
Але людині духовній бути суддею у питаннях геополітики та політики – це означає свідомо стати на слизький шлях. І сумно, але в інтерв'ю отця Сергія ми зустрічаємо численні приклади спотворення істини.
Коли йому ставлять запитання, чи може християнин у громадянській війні не бути на чийомусь боці, а молитися за мир, о. Сергій каже, що «це не завжди вийде».
«Коли йде війна, і при тобі вбивають жінку, дитину, чи можеш ти бути нейтральною людиною? Або коли порушуються Божі заповіді, бути нейтральною людиною – це навіть підло», – стверджує священник, маючи на увазі військові дії на Донбасі до 24 лютого 2022 року.
Так, за час збройного конфлікту на Сході України на 30 березня 2022 року було вбито 117 дітей. Це багато. Але відколи Росія почала бомбити Україну, було вбито як мінімум у 5 разів більше. Чому ж отцю Сергію вдається бути «нейтральним» стосовно цих смертей? І чи може християнин виправдати одні вбивства жінок і дітей тим, що інша сторона також такі вбивства допускала? Це що, закон кровної помсти?
І якщо священник говорить про порушення Божих заповідей, він, звичайно, має на увазі Україну. Але невже на Батьківщині о. Сергія таких порушень немає?
Ми не зустрічаємо викривальних промов з боку священноначалля чи простих священликів щодо тих проблем, які, безумовно, існують у російській державі. А якщо зустрічаємо, то дуже скоро ці служителі Церкви виявляються «іноагентами» або одержують реальні тюремні терміни. Наприклад, священник Іоанн Курмояров наважився заперечити президенту РФ Путіну з приводу висловлювання, чи потраплять до раю ті, хто розв'язав війну проти України. Підсумок? Знятий сан «за недостовірну інформацію про Збройні сили РФ» і три роки в'язниці. Чи хтось із діячів Церкви виступив на підтримку отця Іоанна? Ні. Тому що, мабуть, у їхньому розумінні невинно засудити людину – це не порушення Божої заповіді.
«Де була УПЦ 8 років?»
О. Сергій згадує слова Митрополита Онуфрія, який у перший день війни порівняв дії Росії проти України з гріхом Каїна, і ставить запитання, на яке ми вже тисячу разів відповідали: «А де УПЦ була усі ці вісім років?». Ми звикли, що це питання Церкві ставлять ті, хто або не цікавиться ситуацією в Україні, або ті, хто свідомо спотворюють дійсність. Тому що, починаючи з 2014 року, УПЦ займала чітко означену та неодноразово озвучену миротворчу позицію. Нагадаємо отцю Сергію, наприклад, такий вислів митрополита Антонія (Паканича): «Страждає Схід України – страждає все українське суспільство. Ми не можемо стояти осторонь проблем… Ми повинні все робити для того, щоб ця бійня скоріше закінчилася». Це 2017 рік.
А ось слова Митрополита Онуфрія з його інтерв'ю СПЖ від 2015 року: «Якщо тепер уже конкретно сказати про війну, що кипить на Сході, то я хотів би вказати на сутність цієї війни. Це війна – громадянська… Це братовбивча війна. І тому Церква, як і після революції 1917 року, зараз закликає примиритися один з одним, пробачити один одного… Церква закликає людей знайти в собі сили пробачити один одного, припинити вбивати один одного. Це позиція нашої Церкви не з сьогоднішнього дня, вона зберігається з 1917 року, вона була такою і в інші часи, коли були такі ж війни, коли наші князі, котрі повстали за часів святого князя Володимира, братів убивали – Святополк, потім інші. І на той час наша Церква, канонічна Церква, закликала прощати один одному. За це виганяли монахів, єпископів, ненавиділи нас, а потім розуміли, що ми мали рацію, і примирялися. Тож я думаю, що нас зрозуміють і в нинішній ситуації».
А де ви були вісім років?
Не знав отець Сергій про ці слова Блаженнішого? Знав, мабуть, але забув. Як забув і про вчинок Митрополита Онуфрія у Верховній Раді 8 травня 2015 року. Нагадаємо, що він тоді відмовився вшановувати героїв АТО, пояснивши свою позицію неприйняттям війни як явища. Чи зробив щось подібне Патріарх, чи хтось із ієрархів РПЦ? Ні. Чому ж це не турбує отця Сергія, коли війна громадянська?
З іншого боку, батюшка, згадуючи про «де ви були 8 років», соромиться поставити це питання керівництву своєї держави. Тому що протягом усього цього часу російська влада перебувала у ділових і партнерських взаєминах із керівництвом України. Путін цілком по-дружньому спілкувався з Порошенком (знамените «тисну руку – обіймаю»), збільшувалися обсяги торгівлі між державами, тривали дипломатичні відносини. На словах йшлося про одне, а на ділі здійснювався транзит газу та аміаку через територію України. А в цей час гинули і страждали жителі Донбасу. Чи були з боку РПЦ із цього приводу якісь різкі заяви? Не пригадаємо.
У цей же час через позицію щодо війни на Донбасі УПЦ зазнавала найсильнішого тиску і пресингу з боку української влади. Ще раз: російська влада перебувала у робочих і ділових відносинах із владою України, а УПЦ страждала через те, що закликала до миру сторони конфлікту. Тож питання «де ви були 8 років?» якщо й ставити, то точно не УПЦ.
Отець Сергій розмірковує далі на тему, хто розпочав цю війну. Але й на це питання відповідь буде на користь Росії. Бо якби загони Гіркіна не прийшли до Слов'янська, то цієї війни ніколи б не було. Якби ці загони не отримували фінансування з боку російської держави, то й «повстання» донеччан не було б. З іншого боку, якщо вважати, що постмайданна влада в Україні є нелегітимною, як стверджує батюшка, то чому керівництво РФ її визнало? Адже визнавши владу Майдану, РФ, по суті, визнала правомірність військових дій на Донбасі й навіть підштовхнула до них.
Хто вміє краще брехати?
Далі отець Сергій довго говорить про обман, про те, що є «злі люди, які постійно прагнуть обдурити Росію». Він згадує слова Путіна, який на запитання, що б він сказав собі у 2000-му році, відповів: «Не довіряй нікому». Батюшка продовжив, що західні політики – дуже лукаві, бо «тиснуть руку, говорять про те, що все добре, а потім обманюють». Отже, хочемо нагадати отцю Сергію слова деяких російських політиків.
Наприклад, ось заява Пєскова від 20 лютого 2022 року: «Росія, яка пережила стільки воєн, – це остання країна в Європі, яка взагалі хоче навіть вимовляти слово "війна"».
А ось висловлювання глави МЗС РФ Сергія Лаврова від 18 лютого 2022 року: «Повідомлення про нібито підготовку нападу Росії на Україну не відповідають дійсності… Упевнений, люди, які хоч трохи цікавляться зовнішньою політикою, переконалися, що все це пропаганда, фейки і вигадки. Головне, щоб самі автори цих фейків вірили у те, про що говорять. Їм це подобається».
А ось слова Марії Захарової, яка коментує заяви західної преси про підготовку Росії до війни в Україні від 11 лютого 2022 року: «Істерика Білого дому є показовою як ніколи. Англосаксам потрібна війна. Будь-якою ціною. Провокації, дезінформація та погрози – улюблений метод вирішення власних проблем… А пропагандистська бригада на чолі з Bloomberg все це обслуговує».
Та й сам Путін говорив неправду щодо намірів його країни стосовно України. Ось, наприклад, що він сказав 8 лютого на зустрічі з президентом Франції Макроном: «Пересування наших військ по власній, хочу підкреслити, території представляється як загроза російського вторгнення – в даному випадку на Україну. Нібито в небезпеці почуваються і країни Прибалтики, й інші держави – наші сусіди. На якій підставі, не дуже зрозуміло».
Тепер зрозуміло. Тільки навіщо розповідати про брехню одних і кришталево-чисту совість інших – не зрозуміло.
Танки та «колективний Захід»
Лише здивування можуть викликати слова священника, який нарікає, що в 90-х роках Росія «різала свої танки та кораблі, тоді як західне суспільство нарощувало свою міць». І тут навіть питання не в тому, що обсяг виробництва зброї Росією можна порівняти зі «збройовими» масштабами всього «західного світу» разом узятого, а саме про те, що про це міркує православний священник.
Далі він каже, що «Росія воює не з Україною, а із західним світом, який просто використовує Україну для війни з Росією». Росія скидає бомби не на Берлін чи Вашингтон, а на Харків та Одесу. Іншими словами, «захищаючи інтереси російськомовних громадян», Росія бомбардує російськомовні міста України, і за короткий термін зробила цим стільки для «антиросійської пропаганди», скільки не вдалося зробити українським націоналістам за 30 років існування країни.
Лояльність і канони
Далі отець Сергій звинувачує УПЦ, що вона «занадто лояльна до української влади», і саме з цієї причини «відокремлюється» від РПЦ, «порушуючи канони».
По-перше, жодних канонів УПЦ не порушувала. Про так зване порушення 15 правила ми вже багато писали, наприклад, ось у цій статті чи ось у цій. По-друге, якби наша Церква була справді лояльна до влади, то, напевно, виконувала б вимоги влади. Ці вимоги відомі й неодноразово озвучувалися представниками держави. Наприклад, глава РНБО Данілов вимагав від УПЦ назвати Патріарха Кирила сатаною та «офіційно відхреститися» від нього. Але головне, що вимагає влада від усіх архієреїв УПЦ – це єднання з ПЦУ. Причому ці «вимоги» вже в кількох ієрархів за фактом стали кримінальними справами. І силовики прямим текстом кажуть їм – хочете спокійного життя – йдіть до Епіфанія. А про те, що творять у регіонах із простими священниками та віруючими – і говорити зайве. Ці люди вже є сповідниками.
А кроки УПЦ щодо незалежності від РПЦ – це не «лояльність» до влади, а внутрішня потреба відокремити себе від того, що є неприйнятним з погляду християнської моралі та Євангелія.
Тим більше, що одразу після слів про «порушення канонів» Українською Православною Церквою отець Сергій розповідає, що у 20-30-х роках минулого століття РПЦ була змушена виявляти лояльність до радянської влади.
«Але це не зупинило бажання влади знищити Церкву», – каже він і висловлює захоплення, що на початку війни 1941 року «принижена, обібрана та майже знищена Церква стала на захист Батьківщини». Як можна не помічати паралелі з УПЦ у цьому випадку – незрозуміло. Нагадаємо, що Гітлер прийшов у радянську Росію як «визволитель» від більшовиків. Він був упевнений, що радянські громадяни мали приймати його армію з розкритими обіймами, і щиро дивувався, коли зустрічав запеклий опір з боку мирного населення. Адже воїни його воювали під гаслами: «З нами Бог», а на окупованих землях відкривали православні храми.
«СВО» привела росіян до віри?
Не менш дивно, що отець Сергій радіє змінам усередині російського суспільства, які принесла війна: «Слава Богу, що в нашому суспільстві щось відбувається, і завдяки війні стало зрозуміло, хто патріот, а хто ні».
Чи можна уявити подібне висловлювання з боку перших християн, які, побачивши, як римські легіони атакують тих, кого вважають ворогами імперії, проголошували: «Слава Богу, що завдяки цій війні чітко зрозуміло, хто є справжнім патріотом»? Ні, подумати таке неможливо. Тому що християни весь час говорили про те, що вони громадяни Неба, а одне з обвинувачень на адресу християн, через яке вони страждали і були гнані, через яке їх кидали до звірів і розпинали на хрестах, якраз і полягало в тому, що їх не вважали патріотами.
Більше того, Церква з першого дня свого існування була для патріотів каменем спотикання. Давайте згадаємо – іудеї звинувачували Христа та апостолів у тому, що вони порушують підвалини іудейського суспільства, не поважають «передання старців» і сміють «їсти і пити» з тими, кого іудеї вважали своїми ворогами. Але й язичники теж назвати християн патріотами не могли – християни не шанували імператора як «бога», не хотіли брати участь у державних урочистостях, якщо ця участь передбачала жертвопринесення. У розумінні перших християн «патріотизм» – це прагнення Небесного Отця, а не земного. На жаль, це розуміння сьогодні практично втрачено.
Отець Сергій розповідає, що був «приємно здивований», коли відвідав госпіталь Вишневського у Москві, й побачив «хлопців із передової – без рук, без ніг, але які добре ставляться до священника». Згадавши про відео, на якому російські штурмовики моляться перед атакою, він заявив, що цього не було б, якби не війна. Виходить, що війна позитивно вплинула на релігійну свідомість людей.
Однак, чи можна говорити, що російське суспільство через «СВО» стало православним? Ні, не можна. У 2024 році в російських храмах на Різдво була рекордно низька кількість парафіян, це по-перше. По-друге, молитва напередодні бою зовсім не означає, що людина усвідомлено прийшла до віри. Солдат перед лицем смерті готовий звертатися до будь-яких вищих сил, аби залишитися в живих. І якби замість православного священника на передову до невоцерковлених людей прийшов служитель якоїсь іншої релігії, навряд чи результат був би іншим.
Що робити зі «скаженим собакою»?
І зовсім не дивно, що всі наведені вище думки призводять отця Сергія до того, що вбивати «нациків» – це нормально. Він каже, що просто мобілізованих українців солдати РФ у полон беруть і «не мучать» – а от «нацистів» – знищують. Перша думка після цих слів – а як росіяни під час взяття чи не взяття в полон визначають політичні погляди противника? Вони сканують мозок українців на відстані? Але о. Сергія такі подиви не відвідують. Він говорить разючу фразу: «Скаженого собаку (тобто «нацистів» – Ред.) у полон не беруть. Мучити її не треба, але й переробляти… (марно – Ред.)».
Тобто, на думку о. Сергія, українців, яких росіяни вважали «нацистами», треба вбивати, як собак.
Але слова отця Сергія нічого спільного не мають з Євангелієм. Адже Христос прямо говорив, що Він прийшов не праведників, а грішників спасати. Він звертається до людей, які перебували на найнижчих щаблях соціальних сходів Римської імперії, а жону-хананеянку порівнює з тією ж «собакою». Але ставлення до цих «собак» у Христа зовсім не таке, як у о. Сергія. Він говорить зі злодіями, розбійниками, перелюбниками і завжди сподівається на те, що навіть найгіршу людину можна змінити, призвести до покаяння. Навіть на хресті Він не залишає цієї надії й обіцяє розбійнику Царство Небесне.
Слова ж отця Сергія («мучити не треба, але й переробляти марно») – це антихристиянські слова, слова, які знищують Хрест і Воскресіння Христа. Навіть більше: для православного християнина говорити, що когось потрібно чи можна вбивати, як скажених собак – це дикість і нелюдяність. Гітлер теж вважав, що у світі є «скажені собаки» і відстрілював їх, цькував у газових камерах, тиснув танками.
Ми нічого не знаємо про погляди українських нацистів, яких розстрілювали (або якось інакше вбивали) російські солдати. Але з тим, що вислів батюшки дуже нагадує нацистську ідеологію, навряд чи можна сперечатися.
***
Наприкінці інтерв'ю о. Сергій каже, що «не любить війну», і не хотів би, «щоб його неправильно зрозуміли». Але за фактом вся бесіда отця Сергія, це, на превеликий жаль, справжнісіньке виправдання війни. Батюшка стверджує, що священникові некомфортно на передовій, бо він не має зброї. Але ж слова священнослужителя набагато гірші за автомат. Тому що пропаганда штовхає на вбивства тисячі людей, які дивляться такі інтерв'ю і думають – якщо священник сказав, що можна йти воювати, значить – точно можна. Пропагуючи війну, батюшка не зупиняється навіть перед найбруднішими прийомами. Наприклад, він розповідає про священника, якого «українські нацисти» спалили живцем на хресті. Але ані прізвища, ані імені цього священника він не називає. Адже якби це справді мало місце, то резонанс був би небувалим.
І наприкінці, коли він каже, що настане час, і українці обов'язково помиряться з росіянами, як це сталося в РФ після чеченської війни з чеченцями, мимоволі спадає на думку, що станеться це не завдяки, а всупереч подібним інтерв'ю. А о. Сергію хочеться сказати лише одне: дорогий батюшко, не треба вам занурюватися в політику. Не губіть себе, не витрачайте все те, що так довго збирали.
