Поминання Патріарха: історичний контекст

Після Собору у Феофанії минуло вже понад півтора року, і можна сказати, що його рішення були загалом безболісно прийняті Церквою і народом Божим. Проте іноді ще можна зустріти випадки, коли окремі священнослужителі, ченці та миряни вважають для себе виправданими сумніви в деяких рішеннях Собору. Особливо це стосується питання проголошення імені Патріарха за Божественною літургією. Ми вже писали раніше на цю тему і не поверталися б до неї, якби не одне але.

Судячи з усього, християни, які називають себе «поминаючими», перетворюють питання поминання на головний принцип сотеріології (вчення Церкви про спасіння). Інакше кажучи, вони вважають, що тільки поминаючи Патріарха священник (а з ним – і миряни) можуть залишитися православними християнами. Але чи так це насправді?

Адже Руська Православна Церква впродовж щонайменше семи століть не була знайома з практикою, за якою кожен священник на кожній літургії мав підносити ім'я Патріарха, чи то Вселенського (до XVI століття), чи то Московського. При цьому навіть найревніші прихильники поминання не стверджують, що протягом цих століть російські священники та Руська Церква порушували 15-те правило Двократного Собору через відсутність цього поминання. Так само як не стверджують, що інші Помісні Церкви, в яких священник не поминає Патріарха на літургії, порушують це правило. Наприклад, священники Константинопольської, Александрійської, Сербської, Болгарської, Румунської, Елладської та інших Церков під час богослужіння вимовляють тільки ім'я правлячого архієрея і не поминають Патріарха. Тоді звідки взялася практика поминання Патріарха РПЦ звичайними священниками? І чи дійсно вона строго відповідає православній еклезіології (вченню про Церкву)? Давайте розбиратися.

Католицька практика поминання папи

Нагадаємо, що в практиці давньої Церкви (і більшості сучасних Церков) священники поминали правлячого єпископа, єпископ – митрополита, митрополит – Патріарха.

Практика, згідно з якою кожен священник мав підносити за літургією ім'я Патріарха, має папістське коріння, бо виникла в епоху флорентійської унії, коли православні священники, які прийняли унію, поминали папу, Патріарха та правлячого єпископа. Священник Михаїл Желтов, один із найавторитетніших літургістів РПЦ, пише: «Ніколи й ніде у Візантії на вигуку "У перших пом'яни..." не поминалися імена одразу двох або трьох ієрархів; відступ від цього правила вперше засвідчено тільки в епоху флорентійської унії: критський священник на ім'я Михаїл Калофренас писав Константинопольському патріарху-уніату Митрофану, що Іраклійський митрополит почав поминати на вигуку Ἐν πρώτοις μνήσθητι, Κύριε («У перших пом'яни, Господи...» – Ред. ) ім'я папи Римського перед ім'ям патріарха, а священники стали поминати і папу, і патріарха, і місцевого архієрея».

Практика обов'язкового поминання імені папи римського кожним католицьким священником збереглася в Римській церкві й донині та має таку форму: «Молимо Тебе, Господи, нехай ця Жертва примирення принесе мир і спасіння всьому світу. Зміцни у вірі й любові Церкву Твою, мандрівницю на землі, зі слугою Твоїм Папою нашим N, єпископом нашим N, усіма єпископами й духовенством та усім народом, Тобою спокутуваним». Або ще: «Пом'яни, Господи, Церкву Твою, поширену по всій землі, допоможи зростати їй у любові разом із Папою нашим N, єпископом нашим N...» Ось як має молитися священник РКЦ під час меси: поминає спершу папу, потім – правлячого єпископа, а далі – всіх єпископів, священників, дияконів і народ.

По суті, за аналогією з латинським поминанням папи відбувається поминання патріархів у РПЦ. Однак така практика була абсолютно незнайома на Русі до XVI століття.

Православна практика поминання Предстоятеля

Священник Михаїл Желтов пише: «У рукописних Служебниках XV і XVI ст., які походять як із Москви і Новгорода, так і з південноросійських земель, поминання ієрарха зберігає свій традиційний вигляд, успадкований від Візантії: "архієпископа нашого ім'ярек". Поминання на проскомидії в рукописах цієї епохи відтворює формулювання Діатаксиса Філофея (Коккіна): "про всяке єпископство православне і архієпископа нашого ім'ярек". Під час архієрейського служіння літургії форма поминання в Південно-Західній і в Московській митрополіях дещо різнилася: у Московській митрополії архієрей, який служить, на вигуку "В перших..." поминав "начальнійшого архієпископа митрополита", потім єпископ чи священник, який співслужить, поминав архієрея, який служить, і диякон читав "сувій", тобто диптих. У Південно-Західній митрополії предстоятель поминав на цьому ж вигуку "Вселенського патріарха", а подальший порядок не відрізнявся від московської традиції».

Іншими словами, до XVII століття в Руській Церкві священник, який служив, Патріарха не поминав. Наголосимо, навіть у требнику Петра Могили формула поминання вкрай проста: «Про архієпископа нашого, чесне пресвітерство і єже о Христі дияконство». І все. Ім'я Константинопольського патріарха підносилося тільки під час архієрейської літургії митрополита Київського – і ніде більше.

При цьому навіть ім'я Предстоятеля вимовлялося винятково на проскомидії та вигуку «У перших пом'яни, Господи...». Отець Михаїл пише, що тільки у віленському виданні Служебника 1583 року ім'я Предстоятеля почали вимовляти і на Великому вході: «Пом'яни, Господи, архієпископа нашого ім'ярек, і весь священницький чин». Таке нововведення, за словами протоієрея Михаїла, диктувалося «літургійною практикою грецьких Церков епохи туркократії». Що ж це за епоха та у зв'язку з чим така практика виникла?

Туркократія та православний папізм

Річ у тім, що після завоювання Константинополя 1453 року і поступового встановлення влади османського султана над Балканами Патріарх Константинопольський був наділений турецьким урядом особливими повноваженнями, що передбачали не тільки духовне керівництво греками, а й світську владу над ними. Ось як описує інтронізацію нового Патріарха грецький літописець: «Патріарх сів на трон... Архієреї ж вклонилися йому як своєму володарю, і як своєму царю – і як патріарху».

Російський історик Лебедєв, коментуючи цей текст, пише: «Патріарх Нового Риму це є наче візантійський імператор, що нудиться в неволі, позбавлений волі, але не влади... Здається, автор (літописець, – Ред.) говорить не про Константинопольського патріарха, а про римського папу... Цілком справедливо, він говорить про грецько-східного папу, але не знедоленого і "не при справах", а чинного і правлячого».

Крім того, перебуваючи в чудових відносинах із Фанаром, турки були зацікавлені в тому, щоб влада Константинопольського патріарха поширювалася на всі землі Османської імперії – саме цією причиною диктується вимога поминання імені Патріарха в Болгарії, Греції та Македонії, що підкорялися турецькому султанові. Вона не була продиктована канонічними чи богословськими причинами (бажанням зберегти єдність Церкви), а лише причинами політичними. Тому порівняння становища Патріарха Константинополя зі становищем папи римського – не випадкове. І перший, і другий, крім духовних функцій, виконували для величезної частини людей ще й функцію світської влади.

Саме з «володарських» амбіцій, можливо, й випливає вимога до духовенства обов'язкового поминання імені Патріарха на літургії (хоча зараз грекомовні Церкви відійшли від цієї практики, повернувшись до поминання в канонічній традиції: священник – єпископа, а єпископ – Патріарха, згідно з 13-м, 14-м і 15-м правилами Двократного Собору).

Поминання Патріарха на Русі та вплив Заходу

Священник Михаїл Желтов пише: «Прямим наслідком наділення Московського першоієрарха патріаршим титулом для московської літургійної традиції стало, по-перше, доповнення "філофеївської" формули поминання на проскомідії ім'ям патріарха; по-друге, заміна слова "архієпископ" у тексті вигуку "У перших пом'яни..." словом "патріарх". У всіх доніконівських московських виданнях Служебника, починаючи з першодрукарського, 1602 року, і закінчуючи виданням 1651 року, на проскомідії спочатку згадується "патріарх наш ім'ярек", потім – "єпископство православних" і, нарешті, – "архієпископ наш ім'ярек", а на вигуку "У перших пом'яни..." згадується тільки патріарх».

Нагадаємо, що 1602 рік – це другий рік правління царя Бориса Годунова, якого звинувачують у бажанні використовувати релігію в інтересах влади. Саме з цієї причини він домагався (і домігся) дарування статусу Патріарха Московському митрополиту. За його ж правління з'явилися перші служебники, в яких замість поминання імені правлячого єпархіального єпископа було прописано поминання імені Патріарха.

За Патріарха Московського Філарета (Романова), якого деякі історики (Євген Спіцин і Олександр Пижиков) звинувачують у симпатіях до католиків, називаючи «криптокатоликом», поминання Патріарха зміцнилося. Утім, саме він, патріарх Філарет, а не його син – цар Михайло Федорович Романов (мирське ім'я патріарха Філарета було Федір) був фактичним правителем Русі, і в його бажанні чути своє ім'я в усіх храмах країни нарівні з ім'ям російського царя немає нічого дивного.

Трохи пізніше, після Патріарха Никона, протягом майже 250 років Патріарха не поминали (з 1667 року наказано поминати всіх чотирьох східних патріархів поіменно, для того, щоб переконати клір і вірян, що суд над Патріархом Никоном був легітимним, а з 1721 року до 1917 року поминали Синод). 1917 року на Помісному Соборі Руської Церкви було ухвалено рішення про заміну поминання Синоду поминанням Патріарха. Однак ця зміна була документально закріплена тільки 1958 року – у новому виданні служебника.

З описаних вище фактів ми бачимо, що вимога обов'язкового поминання кожним священником імені Патріарха на літургії має католицьке коріння або прийнята під впливом католицизму. Вона підтримувалася державою і мала виражати не стільки богословське розуміння єдності Церкви, скільки вказувати на владу Патріарха в ній. І, на жаль, саме це останнє розуміння місця Патріарха в Церкві сьогодні часто знаходить своє вираження в житті Руської Православної Церкви. Наведемо кілька прикладів.

Православний папізм сьогодні

Для багатьох представників Руської Церкви розуміння церковної єдності впирається в адміністративне підпорядкування єпископа Патріарху. Прикладів тому – безліч. Досить згадати слова колишнього екзарха РПЦ в Африці митрополита Леоніда (Горбачова), який писав у своєму телеграм-каналі, що «всі рішення в Церкві у нас приймає одна людина».

У РПЦ патріаршество сприймається як особливий чин, відмінний від служіння єпископа. Щось схоже сьогодні проповідує Константинопольський патріархат і вже давно стверджує Римо-католицька церква. І це не домисли, а те, що відбувається в реальності.

Ось, наприклад, слова Патріарха Кирила, сказані ним кілька років тому в Успенському соборі Новоросійська: «Якщо у когось іще залишаються сумніви (у тому), що потрібно робити все те, про що Патріарх навчає, – залиште всі сумніви! І суворо виконуйте те, що я наказую! Тому що я не від своєї мудрості говорю, а від мудрості всього єпископату Руської Православної Церкви! Іншого шляху для нашої Церкви сьогодні немає! Хто не згоден – на пенсію!»

Тоді жодної реакції з боку ієрархії РПЦ на ці слова не було, що не дивно, якщо врахувати вертикаль влади, вибудувану Патріархом Кирилом. І сьогодні ми спостерігаємо серед єпископату РПЦ ставлення до Патріарха в суто католицькому сенсі. Буквально кілька тижнів тому архієпископ Солікамський Зосима заявив, що «Христос ставив апостолів, і серед них повинен бути старший, перший», «патріарше служіння – від літ стародавніх» і «без Патріарха, без його управління, Церква могла б і не існувати».

При цьому владику Зосиму абсолютно не турбує той факт, що його слова про «старшинство» серед апостолів прямо суперечать словам Христа: »Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мф. 20, 25-27). Крім того, вперше патріарший титул з'являється тільки в документах V століття. Але головне – архієпископ Солікамський прямо стверджує, що Патріарх управляє Церквою і без цього управління «Церква могла б не існувати».

Але, по-перше, Церква «не існувати» може тільки без Христа, без патріархів вона жила кілька століть. А по-друге, Церквою керує Дух Святий, Який проявляє Себе через соборні, а не одноосібні рішення.

Патріарх насамперед єпископ Москви, і лише потім – «великий господин всієї Русі». А позиція, де Патріарх сприймається як «перший і головний», а не перший за честю єпископ, перетворює Церкву виключно на адміністративну структуру. У ній архієреї – клерки Патріарха, а не автономні ієрархи, єпархії – територіальні одиниці, а не Помісні Церкви, об'єднані в любові Христовій. Однак зведення влади Патріарха тільки до адміністративного управління суперечить не тільки Євангелію, а й Статуту РПЦ, згідно з яким Патріарх повинен «підтримувати єдність ієрархії Руської Православної Церкви», а не підкоряти її своєму авторитету і владі. Єдність же ця забезпечується любов'ю у Христі: «Возлюбимо одне одного, однодумно сповідуючи».

Ба більше, у Статуті чітко сказано, що Патріарх Московський і всієї Русі має лише «першість честі серед єпископату Руської Православної Церкви та підзвітний Помісному й Архієрейському Соборам».

Іншими словами, його служіння не сприймається Церквою як особливий «над-єпископський чин» священства, про що говорить архієпископ Зосима. Бо таке ставлення до патріаршества сильно віддає папізмом і сприяє тому, що в Українській Православній Церкві з'являється дедалі більше людей, які не поділяють позицію Патріарха і РПЦ та хочуть повернути Церкву до правильного розуміння соборності. Не тільки щодо поминання Патріарха за богослужінням, а й у вирішенні інших церковних питань.