Що Миколай Японський сказав би про «СВО»?
Сьогодні Миколая Японського ставлять за приклад як зразок вірності Церкві та вітчизні за часів війни. Аналізуємо його слова.
16 лютого Церква святкує пам'ять святителя Миколая Японського. Людина, яка практично самотужки створила в Японії православну Церкву, переклала Святе Письмо і богослужбові книги, відкрила духовну семінарію, з нуля створила 260 громад, зуміла заслужити любов і повагу десятків тисяч японців.
Сьогодні ім'я святителя особливо на слуху. У РПЦ його часто згадують через війну, яку РФ веде в Україні. І, як не дивно, Миколая Японського ставлять за приклад українцям.
Деякі відомі богослови та місіонери всерйоз порівнюють становище святителя під час російсько-японської війни із ситуацією, в якій виявилося священноначалля УПЦ після початку «СВО». Мовляв, Миколай Японський в умовах військового конфлікту не лише не припинив поминання Патріарха святішого урядового Синоду, його навіть не змогли схилити до засудження дій Росії.
І тому сьогодні добре було б з'ясувати – чи справді доречне порівняння позиції Миколая Японського та УПЦ. І головне – як він сам ставився до воєнних дій своєї Батьківщини?
«Моліться Богу, щоб Він дарував перемогу вашому японському війську»
Насамперед, треба сказати, що порівнювати святителя та українських ієрархів некоректно хоча б тому, що архієрей був гостем у Японії, а священноначалля УПЦ – це українці, у яких рідні та близькі люди страждають і гинуть на війні.
Але, можливо, навіть не це головне. Будучи російянином, будучи патріотом, святитель тим не менш закликав своїх учнів молитися за перемогу своєї країни.
«Моліться Богу, щоб Він дарував перемоги вашому імператорському війську, дякуйте Богу за даровані перемоги, жертвуйте на військові потреби, кому доведеться йти в битви, не шкодуючи свого життя, боріться не з ненависті до ворога, а з любові до ваших співвітчизників, пам'ятаючи слова Спасителя: "Немає більше тієї любові, як коли хто покладе душу свою за друзів своїх" (Ін. 15, 13). Словом, робіть усе, що вимагає від вас любові до батьківщини», – писав він у щоденнику за 1904 рік.
Як бачимо, святитель не має жодних вказівок на те, що війна Росії з Японією «священна», він не згадує молитву Літургії святителя Василя Великого про підкорення російському імператору «варварския языки, брани хотящия». Хоча вона була б дуже доречною, адже Японія – язичницька країна, яка воювала проти Росії з великим натхненням.
Але що ж пише святитель далі?
«Всі люди однаково діти Отця Небесного та брати між собою»
«Але, крім земної вітчизни, ми маємо ще Вітчизну Небесну. До неї належать люди без різниці народностей, тому що всі люди однаково діти Отця Небесного та брати між собою. Ця Батьківщина наша є Церква, в якій ми однаково члени і за якою діти Отця Небесного справді складають одну сім'ю… Я тут не служитель Росії, а служитель Христа», – так він звертається до своєї японської пастви.
Чому такі слова сьогодні для нас особливо важливі? Та тому що саме зараз вони є вкрай актуальними, саме зараз їх нам відчайдушно не вистачає. Наша головна Батьківщина – не Росія, не Україна, не Японія. Наша Батьківщина – це Небо. Саме там наша справжня родина. Але якою має бути наступна думка?
Що християнин не може заради земної вітчизни знищувати членів своєї справжньої Сім'ї. Точніше, тут мова навіть не про батьківщину, а про людей, які визначають її політику.
Що ж писав про таких людей святитель Миколай?
«Російському Уряду все здається мало, і ширить він свої володіння дедалі більше»
«Бог дав Росії землю, що становить 6-ту частину світу і безперервно тягнеться по материку, без будь-яких островів. І володіти б мирно нею, розробляти її багатства, звертати їх на благо свого народу; піклуватися про матеріальне і духовне благо мешканців її. А Російському Уряду все здається мало, і ширить він свої володіння дедалі більше; та ще якими способами! … "Навіщо вам Корея?" – запитав я колись Адмірала Дубасова. "За природним правом вона повинна бути наша, – відповів він, – коли людина простягає ноги, то сковує те, що біля ніг; ми ростемо і простягаємо ноги, Корея біля наших ніг, ми не можемо не простягтися до моря і не зробити Корею нашою "».
Замініть «Корею» на «Україну», і сказано начебто про наші дні. Замість дбати про людей на своїй величезній території, сьогодні Росія захоплюює все нові й нові. Ось тільки на початку ХХ століття російських солдатів навчали, що вони завойовують нові землі, борючись за царя і батьківщину. На початку ХХI століття це також «війна за батьківщину», але вже проти «світового зла».
Але чи підтримував святитель Миколай такі урапатріотичні настрої своїх сучасників, які на повний голос звучать і сьогодні?
«А ти, моя бідна Батьківщина, мабуть, заслуговуєш на те, що тебе б'ють і ганьблять… Навіщо в тебе мало чесності та благочестя? Навіщо ти не привертаєш на себе любов і захист Божий, а збуджуєш лють Божого гніву?.. Бог залишив Росію на посміяння ворогам, на покарання за те, що забула Бога та його Заповіді», – пише святитель у щоденнику.
І ці його внутрішні муки про свою Батьківщину відносяться не тільки до невдалих дій російської армії. Живучи в Японії багато років, він з боку спостерігав духовні проблеми Росії та росіян, проблеми, які сьогодні, більш ніж через століття, навряд чи стали іншими.
«Карає Бог Росію, тобто відступив від неї, тому що вона відступила від Нього. Що за дике шаленство атеїзму, найлютішої ворожнечі на Православ'я і всякої розумової та моральної гидоти тепер у російській літературі та в російському житті! Пекельна темрява огорнула Росію, і розпач бере, чи настане колись просвіт? Чи спроможні ми до історичного життя? Без Бога, без моральності, без патріотизму народ не може самостійно існувати. А в Росії, судячи з її мерзенної не тільки світської, а й духовної літератури, зовсім згасає віра в особистого Бога, в безсмертя душі; гнилий труп вона за моральністю, у брудну худобу майже вся перетворилася... Шалене безумство охопило її, і немає того, хто допомагає їй, тому що найзліше шаленство її – проти Бога, саме Ім'я Якого вона топче в бруд, богохульством дихають уста її».
Нині ці слова, написані у 1904 році, можуть здатися надмірно емоційними. Але навряд чи стриманий і небагатослівний архієпископ говорив би їх без причини. Він особисто спостерігав полон, страждання і смерті тисяч простих російських моряків, посланих у м'ясорубку Порт-Артура заради інтересів імперії. Знав і те, що духовенство ці інтереси повністю підтримувало.
Чи змінилося щось через 120 років? Чи говорять у Руській Церкві, що «у нас є Батьківщина Небесна», до якої «належать люди без різниці народностей»? Чи кажуть у РПЦ, що вони «не служителі Росії, а служителі Христа»?
Мабуть, кажуть. Але ці голоси тонуть у хорі зовсім інших «православних» пісень: «333», «Вставай, країна» і т.д.
А за 11 років до більшовицької Революції святитель написав такі рядки: «Відчай бере за Православну Церкву і за Росію! Чи судом Божим ми приречені на розтерзання і загибель? Схоже на те!».
Чи буде сьогодні по-іншому?
